Голова правління КСП ім. Козака Голоти Петро Гнатович Король саме розмовляв по телефону, коли у двері постукали і до кабінету увійшов механік господарства Василь Пускач, молодий хлопець.
– Викликали, Петре Гнатовичу? – з порога запитав.
– Так. Ось щойно домовився з пилипівським головою про стартер до Іванового бензовоза, – промовив голова, поклавши слухавку. – Тож знайдеш на фермі їздового Сашка, хай запряже коні і поїдете в Пилипівку. Машину дати не можу, сам знаєш – пальне тримаємо лише для польових робіт.
Петро Гнатович подивився на ручний годинник і додав:
– Зараз о пів на другу, отож до вечора повернетесь. Іванова машина завтра вранці вже повинна бути на ходу – потрібно їхати на нафтобазу за соляркою.
За півгодини підвода, запряжена парою гнідих, виїхала з воріт ферми і подалася у східному напрямку. На возі весело перемовлялися Василь та Сашко, згадували вчорашні танці у клубі.
Шлях спочатку пролягав через ліс, потім по обидва його боки розкинулися поля сусідньої Осиківки, що розташувалася праворуч за кілька кілометрів від дороги, а далі, перетнувши автостраду, наші подорожні побачили крайні хати Пилипівки. Через півтори години з початку подорожі підвода в’їхала на територію гаража місцевого сільгосппідприємства. Молодий механік швидко знайшов завідувача і отримав необхідну запчастину. Тож без зволікань хлопці рушили додому. Раптом на одній із сільських вулиць вони побачили старенького «москвича», що стояв прямо посеред дороги. Від нього до підводи підбігли двоє молодих чоловіків.
– Хлопці, допоможіть! Бензин закінчився, треба затягти машину додому.
– Трос є? – діловито запитав Сашко.
– Аякже! – власник автомобіля кинувся до багажника.
Після того, як «москвича» відбуксирували до подвір’я і вручну заштовхали у гараж, господар, як водиться, запросив рятівників до хати.
– Та ми поспішаємо, – було заїкнувся Василь.
І тут же відчув, як товариш смикнув його за рукав:
– Не можна відмовлятися – образяться.
А на столі вже красувалася велика карафка з горілкою, в тарілці парувала картопля-толочанка, а поруч розташувалися тарілочки з тоненько нарізаним копченим салом, квашеними огірочками та маринованими помідорами. Гості, які вдома не встигли пообідати, побачивши таку картину, геть забули, для чого їх послали у Пилипівку. З хати вийшли вже як почало сутеніти. Ще, мабуть, з півгодини прощалися нові друзі біля воріт. Врешті механік та їздовий всілися на возі, і застояні коні рушили з місця. Коли проїжджали через центр села, почули звуки ритмічної мелодії, що линули від місцевого клубу.
– Заїдемо ще на дискотеку, – запропонував Сашко і, не чекаючи згоди товариша, повернув коней у вулицю, що вела до закладу культури.
На дискотеці наші мандрівники познайомилися з кількома місцевими хлопцями та дівчатами. Закріплювали нове знайомство у барі, розташованому навпроти клубу. Потім знову були довгі прощання біля підводи з традиційним «на коня». Вже давно минула північ, коли Василь та Сашко нарешті залишили межі Пилипівки.
– Васько, ти керувати кіньми годен? – ледь повертаючи язиком, запитав їздовий.
– Годен.
– Ну, то керуй. – Сашко передав товаришу віжки, впав на дно воза і захропів.
«Головне – проскочити автотрасу», – подумав новоспечений кучер, під’їхавши до шосе, зачекав, поки поблизу не буде жодної машини, а потім галопом погнав коней через асфальтове покриття. Перескочивши на інший бік, притримав гнідих і пустив їх спокійним кроком.
«Ну ось, незабаром уже буде поворот на Осиківку, а там і до лісу недалеко, а за лісом – вже і дома», – заспокоїв сам себе.
Попустивши віжки, Василь підняв голову і милувався зоряним небом під тихе хропіння товариша. Раптом хлопець відчув, що коні повернули ліворуч. «Це ж вони на Осиківку звернули», – здогадався він.
Парубок потягнув за ліву віжку, розвернув гнідих і, як йому здалося, спрямував їх на потрібну дорогу. «Ще трішки і в’їдемо в ліс», – знову спробував заспокоїти себе Василь. Та минула година, а ліс все не з’являвся. Несподівано коні стали як вкопані. Хлопець хльоснув віжками по спинах гнідих, але ті лише смикнулися і знову стали.
– Що, вже приїхали? – Сашко сів, протираючи очі кулаками.
– Та ні. Коні, видно зморилися – не хочуть іти.
– А де ми стоїмо?
– Невдовзі під’їдемо до лісу.
Їздовий зліз з підводи і оглянув колеса.
– Оце так-так! – вигукнув він, оглядаючи праве переднє колесо. Механік перехилився через борт і присвітив запаленим сірником. Колесо впиралося у великий камінь.
– Щось не пригадую, щоб бачив його, коли їхали вдень, – здивовано промовив Сашко. Василь лише спантеличено знизав плечима. Недовго думаючи, хлопці взялися руками за низ воза з двох боків, підняли його і переставили на дорогу. Рушили далі. Минула ще година, та лісу все не було. Ліворуч почало світлішати небо.
– Тут щось не так, – промовив Сашко, поглядаючи на горизонт, що ставав все яснішим. – Мої пізнання з географії підказують мені, що сонце повинно сходити позаду нас, а не ліворуч.
– Мабуть, збилися з дороги, – сказав у відповідь Василь.
А потім розповів, як вночі розвертав коней і висловив припущення, що у темряві розвернув їх не на 180 градусів, а на усі 360.
– Точно, – підтвердив їздовий. – Он уже Осиківку видно.
Порадившись між собою, мандрівники вирішили не повертатися назад, а проїхати далі і виїхати на об’їзну дорогу, яка заходила в їхнє село з заходу.
…Петро Гнатович прибув у гараж КСП ще о шостій ранку і ось уже дві години не знаходив собі місця. На нафтобазу потрібно було їхати раненько, щоб не стояти довго у черзі, а бензовоз стояв ще без стартера. Раз-по-раз голова вибігав на дорогу і поглядав на схід, сподіваючись побачити своїх посильних.
Коли він вийшов на дорогу, мабуть, вдвадцяте, почув поза себе шум підводи, що наближалася. Обернувшись, побачив те, що сподівався побачити зовсім з протилежного боку. Від здивування голова навіть забув, що мав лаяти хлопців на чім світ стоїть.
– Ви що, навколо світу об’їхали, аби нічого не снилося? – натомість почав кепкувати із зніяковілих мандрівників Петро Гнатович. – Якщо так, то ви побили усі рекорди. Це ж треба – навколо світу за (голова подивився на годинник) 18 годин. Та вас треба в Книгу рекордів Гіннесса занести. Стартер хоч привезли?
Механік метнувся до воза і витяг звідти запчастину.
– Швиденько несіть до машини, – гримнув голова. – А за соляркою з Іваном поїдеш тепер сам, Василю. Відпочинеш у черзі після навколосвітньої подорожі.
Відтоді в селі Сашка та Василя прозвали Магелланами.
