Автор пропонованого вам матеріалу прийшов на зустріч із губернатором Миколою СЕРДЮКОМ далеко не з оптимістичним настроєм. Він продиктований сумними реаліями сьогоднішнього життя, гнівними листами читачів «ОВ», редакційними опитуваннями... Наскільки бесіда на загальнолюдські теми вийшла відвертою, судіть самі.
– Миколо Дмитровичу, бачу на столі фотографію Вашого малюка, Ви батько двох дітей і навіть уже дідусь. Вам не страшно за їхнє майбутнє? Мені, наприклад, неспокійно за наше підростаюче покоління. І ось одна із причин. Нещодавно редакція опитала сто молодих людей від сімнадцяти до тридцяти років. Ми в анкеті назвали дванадцять країн, починаючи від України і закінчуючи Австралією, і попросили їх підкреслити, у якій з них вони планують жити. Виявилося, що майже тридцять опитаних пов'язують своє майбутнє тільки з Україною, а інші сімдесят – з іншими країнами. Якщо узагальнити причину небажання облаштовуватися в нашій країні, то її можна було б звести до одного: молоді люди не бачать світла в нашому українському тунелі...
– На жаль, це ситуативний настрій. І, звичайно, я, як і ви, переймаюся і замислююся про те, як виключити з нашого життя подібні настрої. Упевнений, що вони тимчасові. Хочу нагадати стару народну мудрість – там добре, де нас немає. Ми вже пережили дві хвилі еміграції, та далеко не всім нашим співвітчизникам, які виїхали, там тепло і затишно. Вони в США, Канаді, Німеччині, відчувають себе людьми сьомого сорту. Ми ще живемо міфами про «золоте життя» там, за кордоном, а самі себе принижуємо, часом, втрачаючи почуття власної гідності. Повірте, у них не менше проблем, а в нас і земля багата, і люди працьовиті, і більш високі моральні підвалини, міцні сімейні традиції, тільки от всім політикам треба б відкинути амбіції та наблизитися до реалій сьогоднішнього дня. Вірю, що це станеться. І тоді (не вважайте мене романтиком) з нашої дійсності відійдуть подібні настрої.
– А ось інші настрої, тільки на Привозі. Я вам зачитаю коротку стенограму. Підходить бабуся до продавця і запитує, скільки коштує м'ясо. Відповідь: «Сорок дві, сорок п'ять, п'ятдесят та шістдесят гривень, але це, бабусю, не для вас». Вона говорить: «Донечко, зваж мені двісті грамів найдешевшого м'яса». Та зважує і називає суму. Бабуся рахує гроші і сердито промовляє: «Так я півроку тому за ці гроші могла купити понад півкіло м'яса». Тут підходить інша жінка, прицінюється, і раптом кидає шматок яловичини ледве не в обличчя реалізатора. Та починає плакати: «Я ж не винна, що такі ціни...». Збираються люди, навколо галас, крик. І один з чоловіків похилого віку кричить: «Ні, так далі жити не можна. Настав час братися за вила! Два Микола (мається на увазі ви та Скорик) весь час говорять по телебаченню про те, що вони допомагають людям. Але всім то вони допомогти не зможуть. Напевно, риба починає гнити з голови. Ні, треба братися за вила». Галас, крики незадоволених людей...
– Так, ви подали реалії дуже сумні. Про них треба говорити. Але якщо ми знову візьмемося за вила, із цього теж нічого доброго не вийде. Ми вже бралися за них у сімнадцятому році й втратили двадцять мільйонів чоловік, зокрема кращих представників слов'янських націй – селян, інтелігенції. Тому, не дай-то Бог же, нам піти цим шляхом. Інша річ, як вижити у цій ситуації людям похилого віку? Зокрема тій бабусі, про яку Ви говорили. Або подібним до неї. Але я в таких випадках запитую, а де ж їхні родичі, діти? Запитую не випадково. Тому що для мене було найсвятішим, коли були живі мої батьки, відпустку проводити разом з ними. Для мене найважливішим були мої батьки – чим вони живуть, що вони їдять, чим я їм можу допомогти. Але є сьогодні старі люди, від яких відвернулися власні діти, на жаль, такі жахливі приклади я знаю. Інша річ, самотні старі. І правильно люди кажуть, що Скорик і Сердюк повинні їм допомагати. Ми це робили і будемо робити. Щоб не виглядати нескромним, не буду називати, скільком людям ми щодня за допомогою спонсорів допомагаємо. Чесно скажу, для мене найвдаліший робочий день, коли я зробив добру справу хоч для одного-двох жителів Одеси і області. Зараз адміністрація разом з обласною радою працює над планом надання адресної допомоги літнім самотнім людям і знедоленим дітям. Добре, що і ваша редакція не залишає цю категорію людей без уваги. Ваша редакційна акція «Жива надія», спрямована на допомогу дітям, сподіваюся, зігріє не одне дитяче серце.
– Миколо Дмитровичу, скажіть, а чи може держава регулювати на ринку ціни, насамперед, на продукти харчування? От, Юлія Володимирівна обіцяла знизити ціни на багато продуктів – цукор, соняшникову олію.., – але ціни на них так і залишилися на попередньому рівні...
– Це чистої води популізм. Я Вам більше скажу, якщо вже склалися такі ціни на ринку, їх регулювати неможливо. Та і це не входить у завдання держави. Повинна бути конкретна адресна дотація незаможним на різницю в ціні товару і їхньої купівельної спроможності. А не так, що Ви з'їли курку, а я взагалі нічого. У середньому ж, за статистикою, виходить, що ми з'їли по півкурки. Так не годиться. Тому, на мій погляд, не може бути жодних пільг або субсидій на газ, електрику, на проїзд у транспорті, курку або півкурки. Адресна дотація незаможним повинна бути передбачена в державному бюджеті. А якщо вона передбачена, її повинна одержувати конкретна людина. І нехай вона вже цими грішми розпоряджається на свій розсуд: чи сплатити за електроенергію, чи купити кілограм м'яса. І уряд, зокрема, повинен зараз саме цим зайнятися. За два-три місяці цей механізм можна відпрацювати. І тоді ніхто не буде обурюватися на Привозі.
– Я з Вами згоден. У той же час і Вам, і всім губернаторам країни не заздрю. І скажу, чому. Ви представник президентської гілки влади, Ви звітуєте про свою діяльність перед Президентом України. Але останнім часом, наскільки я знаю, Ви перебуваєте в подвійному підпорядкуванні – і у Президента, і у Прем'єр-міністра. Це моя точка зору. Можливо, Ви мені заперечите: останнім часом між Кабміном і Секретаріатом Президента існують дуже серйозні суперечності. Тобто, між ними немає злагоди. А як вам, губернаторам, бути в цьому випадку? Ви особа Президента, а звітувати повинні ще і перед Кабміном. Напевно, Вам складно працювати у такій непростій ситуації?
– Я сказав би так. Сьогодні всім непросто в Україні. Але цей період треба пройти, нехай і болісно. Але якщо відверто, то я так – я людина Президента, звітую і відповідаю за свої дії перед ним. Але, з огляду на сьогоднішні політичні реалії, я повинен і звітую також і перед Кабінетом Міністрів України. Але, при цьому, я дотримуюся однієї точки зору і однієї лінії поведінки. Для мене завжди правий один – Президент. Тому що, як я вже говорив, уряд не повинен сьогодні займатися популізмом і політикою, а, насамперед, економікою. І виконувати Укази Президента. Але ми розуміємо, чому склалася така ситуація у взаєминах. Вже давно стартувала передвиборна кампанія 2009 року. І щоб сьогодні не говорила Юлія Володимирівна, вона вже бачить себе в кріслі Президента України. Тому всі дії Камбіну спрямовані не на розв’язання соціальних проблем регіонів, а на створення позитивного іміджу одного кандидата на цей пост – Юлії Володимирівни.
– Скажіть, а повернення внесків колишнього Ощадбанку СРСР – це також відноситься до вищесказаного?
– Безсумнівно, це один із прийомів. Чому? Тому що джерел фінансування з цією метою не було. От роздали вісім мільярдів гривень, які були в бюджеті, і все. Більше грошей немає. Є надія на приватизацію. Ну добре, продамо ще кілька стратегічних об'єктів, і отримані за них гроші знову проїмо. Але ж мова йшла про те, щоб гроші заробити, заробити, а потім їх віддати людям.
– До речі, і Президент проти такої політики.
– І правильно, що проти. Адже Ви розумієте, ми «Криворіжсталь» продали за шість мільярдів. А де ці гроші? Спробуйте знайдіть їх зараз. Була мета спрямувати частину цих коштів на освоєння космосу, впровадження нових технологій. І цього не зробили, і грошей немає. Таким шляхом ніхто у світі не йде, яким іде наш уряд. От Вам і результат настроїв наших громадян.
– Іншими словами кажучи, це не на добро людей.
– Звичайно, не на добро. Ну, скажімо, повернули цю тисячу гривень десяти зі ста людям похилого віку. А вони їх вже витратили, де ще їх взяти? Тому треба, щоб ця тисяча гривень постійно зароблялася, поповнювався бюджет. Це була б інша справа.
– Миколо Дмитровичу, у редакційній пошті, читачі часто, говорячи про діяльність нашого парламенту, висловлюють єдину точку зору. На їхню думку, у нас не політична криза, а моральна. До речі, багато хто говорить, що моральна криза охопила всі гілки влади. Ви згодні з такою точкою зору?
– Так, у принципі, я згоден. І не дивно, що мораль наших політиків (хай то парламентарії або члени уряду) полягає тільки в одному – самим жити добре. Але ж прийшли туди люди небідні, але «хапальний» інстинкт у них зберігся, незалежно від їхнього багатства і рангів. Але ж могли б попрацювати насамперед на Україну, на наш народ. Пам’ятаєте, усі у владу йшли з такими чудовими, соціально орієнтованими програмами. А в підсумку вийшло, що прийшли з одним, а роблять друге...
– Деякі з наших читачів у своїх листах запитують, чому в ситуації, що склалася, Президент стосовно Кабміну обрав таку миротворчу, на їхню думку, позицію? Можливо, пора вже проявити і волю. Народ стомився від популізму і непопулярних заходів.
– Розумієте, справа не в тім, щоб проявити твердість. Дуже важливо зберегти в країні спокій, без мітингів, демонстрацій тощо. Згадайте, скажімо, історію губернаторства в нашій області. Прийшов на цю посаду Цушко, доводив, що він найчесніший, обіцяв, що він ледве гори не переверне. Прийшов другий. А що в підсумку? Так приблизно відбувається і з іншими чиновниками, зокрема і з членами нинішнього уряду. Так, в останні два з половиною роки Президент Ющенко намагається змінювати вищих посадових осіб. Але, скажіть, на кого змінювати, хто з них чесний і, справді, буде виконувати те, що обіцяє? Назвіть мені, будь ласка, хоч одну політичну фігуру, якій може довіряти Президент. Не бачу... Тому він, імовірно, і займає таку миротворчу позицію, як пишуть ваші читачі.
– Погодьтеся, ті, хто добре працював у радянські часи і жили нормально. Але зараз сільське господарство розвалене, наші селяни на родючій землі не можуть розбагатіти. Як їм допомогти гідно жити? Адже ні в області, ні в країні немає концепції розвитку агропромислового комплексу.
– Як відомо, Одещина посідає перше місце в Україні з виробництва зерна: що понад три мільйони тонн ми його зібрали у 2006 році. Правда, торік через посуху він був набагато менший. Але будемо сподіватися, що в цьому році ми надолужимо згаяне і для цього є всі передумови. Тому для нас сьогодні на першому місці стоїть переробка сільськогосподарської продукції та розвиток тваринництва. Перед обласною адміністрацією і обласною радою стоїть кілька конкретних здійсненних завдань: виростити врожай, зберегти його, переробити і заробити на цьому гроші. Необхідно, на мій погляд, відновити і парникове господарство, що має значний економічний потенціал, зокрема і у плані вирощування і реалізації квітів. У мене є своє бачення розв’язання всіх цих проблем, дай тільки Бог, щоб це вдалося запровадити в життя.
– Тобто повернутися до замкнутого циклу.
– Звісно. Тому що цілий рік буде робота: одні займуться вирощуванням врожаю, інші його зберіганням, треті переробкою, четверті реалізацією. Це та формула, що діяла і раніше. Її просто треба згадати і працювати за нею. В остаточному підсумку, це цивілізований шлях розвитку.
– Тоді розв’яжеться і інша проблема села – безробіття. Активно запрацює середній і малий бізнес. На мій погляд, ми на різних рівнях тільки і говоримо про розвиток малого і середнього бізнесу, а допомоги такій категорії бізнесменів, м'яко кажучи, обмаль. Не буду наводити цитати з листів тих, хто намагається сьогодні відкрити свій бізнес. А багато хто і не відкривають через палиці у колесах, які їм ставлять різні держустанови...
– Це і пожежники, і санепідстанція... Я уважно вивчив досвід «єдиного вікна» Біляївського району. Там впроваджено елементарний режим, оформлення документів для малого і середнього бізнесу, що щадить. Практично протягом двох тижнів у районі можна відкрити свою справу. Цей досвід ми почали поширювати і в інших районах. Чесно кажучи, поки що він туго приймається, тому що окремі посадові особи втрачають вигоду. Повірте, цю утриманську психологію ми переборемо. Малий і середній бізнес – це одна зі складових у розв’язанні наболілих економічних і соціальних проблем області. Настав час – перестати принижувати тих, хто йде у бізнес, а допомагати їм. Цей моральний аспект сьогодні виходить на перший план.
– Миколо Дмитровичу, Ви, напевно, зі мною погодитеся у тому, що нинішній склад обласної ради вперше став предметно займатися питанням поповнення дохідної частини бюджету. І Ви, наскільки я знаю, не формально співпрацюєте з облрадою і у питаннях формування бюджету. Тут немає ніякої політики, і це позитивно сприймається в районах. Тому скажіть, що потрібно зробити, щоб нашим державним діячам подумати про самодостатність людей, які живуть у громадах, на місцях. Мова йде про формування бюджету знизу нагору, а не навпаки. Наприклад, місто Іллічівськ дає мільйони гривень у скарбницю, саме ж одержує копійки.
– Справа у тому, що у нас усього кілька районів – Комінтернівський, Біляївський, Овідіопольський і Білгород-Дністровський, які можуть утримувати себе. Інші ж – дотаційні. Що їм робити, як їм жити? Те ж саме і наша область. Вона посідає третє місце в Україні з наповнюваності державного бюджету і двадцять перше за одержанням коштів з держбюджету на душу населення. А я хотів би, щоб ми за цим показником були хоча б на десятому місці.
– Що заважає цьому?
– На жаль, сьогодні тільки п'ять областей поповнюють держбюджет, зокрема і наша, інші двадцять одна живуть за рахунок дотацій. Ось у чому вся проблема.
– Повернуся знову до пошти наших читачів. У своїх листах вони відзначають позитивний рівень ділових взаємин між обласною радою і адміністрацією, між двома Миколами. І це вам плюс обом. Але цікаво, це такий політичний хід, гра?..
– Коли я прийшов на цю посаду, із трибуни привселюдно заявив, що для мене в будь-якій людині важливі дві якості – порядність і професіоналізм. А партійна приналежність – на десятому місці. Такої ж думки і голова обласної ради Микола Леонідович Скорик. Я радий, що ми зрозуміли один одного, а якщо і виникають якісь проблеми, сідаємо, як кажуть, за стіл переговорів, і мирно їх розв’язуємо, на благо людей. Мені не імпонує, як там, нагорі, у Києві, і дня не обходиться без образ і політичних чвар...
– Зізнаюся, дуже хотілося б, щоб такий рівень ділових взаємин між двома керівниками області, передався і у райони. Адже не секрет, що тільки останнім часом настало потепління між окремими керівниками райдержадміністрацій і райрад. І це відбувається завдяки Вам і Миколі Леонідовичу.
– Мій життєвий принцип – працювати і жити у добрі – збігся з життєвими принципами Миколи Леонідовича. Тому ми, керівники області, працюємо спільно на добро громади.
