УРОКИ ЧОРНОБИЛЬСЬКОЇ ТРАГЕДІЇ
За даними Міністерства охорони здоров’я України з 800 тисяч осіб, які взяли участь у ліквідації наслідків аварії безпосередньо на території ЧАЕС, понад 2500 вже померли від опромінення, а в Росії відзначається, що за останні роки пішли з життя понад 10 тисяч ліквідаторів, подібне спостерігається і в інших республіках колишнього Радянського Союзу.
У результаті руйнування реактора величезна кількість радіоактивних речовин потрапила в навколишнє середовище. Підняті на висоту 1500 метрів і перенесені вітром, радіоактивні частинки потрапили навіть у Скандинавію, Центральну і Південно-Східну Європу, Північну Італію.
Спочатку керівництво Радянської України і Союзу РСР намагалися, приховати масштаби трагедії, але після повідомлень про Чорнобильську катастрофу американських і європейських засобів масової інформації, в зоні аварії почалася евакуація населення.
За даними експертів, сумарний вихід радіоактивних матеріалів становить 50 млн кюрі, що рівнозначно вибухам 500 атомних бомб, скинутих на Хіросіму у 1945 році.
Всього в Україні була заражена територія загальною площею 500 тис. квадратних кілометрів в 12 областях. У країні налічується 3,2 млн осіб, потерпілих від катастрофи.
Близько 130 тис. жителів Київської області було евакуйовано із заражених районів.
Під радіоактивне опромінення потрапили насамперед ліквідатори аварії (пожежники, військовики, фахівці, які гасили пожежу, дезактивували місцевість, споруджували захисний комплекс на 4-му енергоблоці ЧАЕС – саркофаг). З обігу вилучено близько 5 млн га землі, навколо станції створено 30-кілометрову зону відчуження.
Напередодні чергової річниці аварії лунає все більше заяв від різних міжнародних організацій про те, що довготермінові наслідки аварії на ЧАЕС для здоров’я людей дуже недооцінені.
У документах говориться, що чорнобильська радіація стане в майбутньому причиною 100 тис. смертей від раку, а офіційні дані міжнародного агентства ООН з атомної енергетики (МАГАТЕ) стверджують – це величезна недооцінка людських страждань.
Що далі відходить цей трагічний час, то гостріше ми, чорнобильці, відчуваємо справжній масштаб горя, яке випало на долю нашого народу.
І якщо горе прийшло не до кожного оселі, то в цьому заслуга саме тих людей, які з перших годин трагедії втримували спільне лихо своїми руками.
Для ліквідаторів випробування тривають і зараз, вони ускладнюються економічним становищем у країні, політичною нестабільністю, неефективністю законів, байдужістю окремих чиновників, безконтрольністю працівників соціальної сфери та постійним «реформуванням» у сфері забезпечення ліквідаторів медикаментами та оздоровчими путівками.
За даними комітету ліквідаторів, 94,2% учасників ліквідації аварії на ЧАЕС визнані хворими, але при цьому в бюджеті України на лікування одного ліквідатора передбачено 2,5 долара на рік.
Понад 15 тис. осіб з колишнього Одеського військового округу брали участь у ліквідації наслідків аварії, у спорудженні саркофага для реактора, який вибухнув, у дезактивації зараженої території, населених пунктів і техніки. Люди працювали в зоні підвищеної радіації, проявляючи самовідданість, мужність, героїзм, незважаючи на ризик для здоров’я, а в багатьох випадках не берегли й самого життя.
Погодьтеся, що існує кричуща несправедливість, коли гинуть найсміливіші, найрішучіші, найкращі, – ті, які своїми грудьми прикрили нас із вами. Немає вже серед нас генерал-полковника М.В. Гончарова, генерал-лейтенанта В.Ф. Плеханова, генерал-майорів: Ікаєва І.І., Прокопенка В.К., Когтіна Ю.А., Орлика Л.В., Здановича В.Ф., полковників: Бондарчука В.А., Присяжного Г.В., Ольвінського Г.А., Шенелева Є.Д. і багатьох інших товаришів.
10 травня 1986 р. я одержав наказ виділити групу військовослужбовців для відкачування води з-під зруйнованого реактора. Для цієї важкої роботи я призначав тільки добровольців. Командиром цієї унікальної організації був визначений полковник Примак В.О.
Добровольцям на чолі з ним довелося працювати в умовах високого радіаційного зараження. Примак В.О. визначив рівень радіації на маршруті висування до об’єкта і розрахував максимальний час перебування особового складу, з урахуванням часу витраченого на шлях проходження туди і звідти. А потім відпрацювали на чистій території питання встановлення насосної станції та швидкого прокладання рукавних ліній. І вони впоралися із цим складним завданням, перебуваючи під смертельною загрозою.
Напередодні 22-ї річниці трагедії хочу нагадати нашій громадськості про скромних трудівників, мужніх людей, умілих вихователів і керівників, які віддавали всі свої сили, знання і уміння для ліквідації аварії, працювали на спільну перемогу над вогнедишним реактором, що вийшов з підпорядкування людини.
Бажаю всім ліквідаторам і потерпілим від аварії здоров’я і довгих років життя на радість ваших родин, друзів, дітей і онуків.
Дякуємо вам, дорогі друзі, успіхів вам в усьому, наш народ пам’ятає і пишається вами і тими, кого вже немає серед нас.
Микола ШМАЛЬ, Генерал-лейтенант у відставці, колишній заступник Командувача військ ОдВО, ліквідатор Чорнобильської трагедії 1-ї категорії
НЕСЛА БОЙОВУ ВАХТУ
Коли троїцьку телефоністку Тетяну Миколаївну Оксаніченко відправляли на ліквідацію аварії на ЧАЕС, у відділі кадрів Любашівського райтелекому їй порадили взяти кілька святкових суконь, щоб було в чому відвідувати столичні театри та музеї. Але обновки жінці так і не знадобилися. Після прибуття до столиці та ночівлі у шикарному готелі жінок-зв’язківців з Одещини відвезли у Міністерство зв’язку. Там незаміжніх та таких, що ще не народжували, відразу повернули додому. А 25 “добровольців” посадили в автобуси і повезли до селища Іванівки, що розташоване біля тридцятикілометрової зони. Їм видали “фірмовий” одяг: балоньєві куртки, бурки, білі халати, косинки і, звичайно, дозиметри. І з 8 листопада до 11 грудня 1986 року жінки по черзі несли бойову вахту на переговорному пункті у місті Чорнобилі.
Т.М. Оксаніченко – вже колишня працівниця Центру електрозв’язку № 6 ВАТ “Укртелеком”. Її згідно зі скороченням штатів нещодавно звільнили з роботи, до речі, саме за три місяці до виходу на заслужений відпочинок. Вона чітко пам’ятає про своє перебування поблизу епіцентру техногенної катастрофи. Бригада, до складу якої входила троїцька телефоністка, забезпечувала безперервний телефонний зв’язок міста атомників з найвіддаленішими куточками Радянського Союзу. Тетяна Миколаївна разом з подругами працювала через добу по десять годин і приймала замовлення ліквідаторів на переговори. Люди знали про небезпеку, яка на них чекала, і тому намагалися використати кожну вільну хвилину, щоб поспілкуватися зі своїми родичами за межами 30-кілометрової зони.
Через місяць нова зміна прибула на місце “одеситок”. Коли їхали додому, їх так і не повідомили про отриману дозу радіації, а в сумці лежали невикористані вечірні сукні...
Сьогодні єдиній в районі жінці-ліквідатору Т.М. Оксаніченко про перебування в небезпечній зоні нагадують характерні для “чорнобильців” хвороби, які щоденно підточують її здоров’я.
Юрій ФЕДОРЧУК, власкор «Одеських вістей», Любашівський район
БАГАТО РОКІВ НАОДИНЦІ ІЗ РАДІАЦІЄЮ
Екскурсію по Прип’яті сьогодні можна замовити в будь-якій турагенції. Незважаючи на те, що це місто, яке прийняло на себе найбільший викид радіації після аварії на ЧАЕС, – аж ніяк не курортна зона, бажаючих «відпочити» там, відчути страх і біль людей, яких не пощадила та страшна катастрофа, пройтися по заражених радіацією вуличках – хоч відбавляй. Лише минулого місяця Чорнобильську зону відвідало понад 600 туристів із 35 країн світу! І це при тому, що вартість одноденної поїздки із Києва до «мертвого» міста становить від 500 до 2000 грн з відвідувача. Неймовірно, але факт: людська цікавість та бажання на власні очі побачити місця, де побувала смерть, сильніша страху за власне життя. Незважаючи на численні поради не робити цього, в один із сонячних весняних днів я все ж таки вирушив до зони, яка буде бентежити свідомість ще не одного покоління.
Біля КПП «Дитятки», де ми зупинилися, щоб одержати дозвіл на в’їзд до зони відчуження, сидів старий облізлий пес. Він дивився на проїжджих сумними очима, ніби запитуючи: «Навіщо вам туди?» Серце мимоволі тьохнуло, а один із охоронців жартівливо зауважив: «Зараз тут багато таких вештається барбосів, а раніше до КП близько не підходили – датчики, які перевіряють рівень радіації, при їхньому наближенні так фонили, що ті боялися й тікали»...
Не поділяючи веселого настрою міліціонера, ми все ж таки вимушено посміхнулися.
Повільно та зі скрипом піднявся старий шлагбаум. Впало в око те, що одразу за КП з дороги зникла звична пунктирна розмітка. Тут вона не потрібна. Тут нема дорожнього руху.
У самому місті Чорнобилі постійних мешканців немає. 4 тисячі тих, хто тимчасово проживав: вчені, єгері, дослідники, кухарі, продавці. В усіх є сім’ї у Києві або у Київській області, але, як розповів нам гід, у багатьох є й другі – чорнобильські сім’ї. Люди працюють вахтовим методом – 15 днів у зоні, 15 – відпочинок у Києві.
Чорнобиль схожий на звичайне радянське провінційне місто: бензин по талонах, горілка лише після 19.00. Тільки на автовокзалі замість годинника – радіаційний дозиметр. Єдине, що впадає в око, – у місті немає дітей. Зовсім. За правилами, в’їзд до зони громадянам, які не досягли повноліття, заборонено, оскільки саме на організм, який не сформувався, радіація впливає найзгубніше.
З п’ятниці й до неділі Чорнобиль перетворюється у мертве місто. Працівники від’їжджають додому, і місто залишається під владою диких кабанів, сліди яких можна побачити усюди.
На обрії з’явилися знайомі обриси. Настільки знайомі, що ми не поплутали б їх ані з чим. Та й не лише ми. Знамениту трубу над саркофагом четвертого енергоблоку знають в усьому світі.
МІСТО-ПРИМАРА
...Прип’яті було всього 16, а середній вік її мешканців становив 28 років. Це місто, населення якого становило 50 тисяч осіб, подавало великі надії: передбачалося, що його мешканці будуть працювати на атомній електростанції, що прогресивно розвивається, вона розташовувалася всього за два кілометри від міста. Тут була робота, видавалися квартири, розвивалася інфраструктура і головне – було життя! Молоді сім’ї приїжджали сюди із радістю, а виїжджаючи, не дораховувалися багатьох своїх рідних, знайомих, друзів.
«А весною на поминки сотнями приїжджають колишні мешканці – стелять газети, плачуть і п’ють горілку, – розповідає екскурсовод, проводячи нас по зарослих прип’ятських вуличках. – Це колишня вулиця Леніна, це – Лесі Українки»... Усе тут, на жаль, є колишнім. І навіть парк із традиційними машинками та чортовим колесом, на якому місцеві жителі так і не встигли покататися.
Продираючись крізь хащі чагарників та молодих дерев, які ростуть прямо на сходах, ми заходимо до колишнього житлового дев’ятиповерхового будинку. Зяючі шахти ліфта, виламані двері квартир із голими стінами та порожніми меблевими стінками, поламані електричні щитки.... У квартирах немає навіть батарей. Кажуть, що їх дотепер крадуть мародери і здають на металобрухт. Усе це нагадує декорації до фільму жахів або комп’ютерну гру-стрілялку...
Відганяючи страшні ілюзії, намагаючись не ступати на чиїсь розкидані по підлозі фотографії, ми залишаємо будинок.
Куди ж поділося усе те, що в поспіху евакуйовані мешканці залишили у своїх квартирах? Про це розповідає учасник тих історичних подій Альона Ростиславівна Погірна: «Через рік після вибуху, коли стало зрозуміло, що ніхто до зони не повернеться, було вирішено поховати усі села й усі речі із будинків Чорнобиля та Прип’яті. З наших лаборантів склали команди, які ходили по будинках і описували все майно в квартирах.
Вони збирали гроші, документи, коштовності. Усе описувалося та пломбувалося. Гарні шуби, килими різали ножами. Кришталь зметали з полиць на підлогу та розтрощували. Це щоб мародери не вивезли за зону та не продали. Аварія відбулася напередодні свята 1 Травня. Мешканці міста затарили свої холодильники. За рік усе це зіпсувалося. Стояв страшний сморід. Поспішаючи хтось не закрив кран. Деякі квартири сильно затопило, шпалери звисали жмутами. Було дуже важко ходити по квартирах і фізично, і морально. Заходиш до чужої квартири, уявляєш, як мешкали її колишні господарі, бачиш кинуті дорогі їхньому серцю речі, сімейні реліквії, фотографії. Після дозиметристів до квартир заходили солдати. Вони загортали речі у ковдри й викидали у вікна. Під ними вже стояли вантажні машини. Ми їхали на роботу повз ці будинки щодня і бачили, як із вікон летять холодильники, телевізори, тюки з речами. Стоїть мертва тиша в автобусі. Така тиша буває, коли опускають труну із небіжчиком...»
Наша невелика групка, обережно ступаючи по хистких сходах, йде до дитячого садка «Золотий ключик». Мабуть, керівники консервації міста Прип’ять ухвалили рішення, що у дошкільному закладі мародерам поживитися буде особливо нічим, тому і вивезення речей тут провадилося вибірково. Заходячи до дитячих груп, ми бачимо, як на столиках стоять конструктори, зібрані маленькими ручками 20 років тому. Рудоволоса лялька, ніби очікуючи на свою господиню, застигла на маленькому дитячому стільчику. А хтось, очевидно з «гостей», можливо, для ефектного знімку, натягнув на плюшевого ведмедика протигаз. Голі стіни із облупленою фарбою «прикрашає» дошка оголошень із написом: «Для вас, батьки!», мабуть, свого часу, на совість прибита до бетонної стіни...
САМОСЕЛИ
Постійно, незважаючи на заборону, у зоні мешкають 350 чоловік, тому завершальним етапом нашої похмурої екскурсії стало відвідування так званих самоселів у селі Парищев. 3 травня 1986 року, через тиждень після вибуху АЕС, усіх мешканців Парищева вивезли до Києва. 2 місяці люди чекали, коли для них побудують житло. Багато хто не дочекався й повернувся... Сьогодні тут 12 мешканців. До аварії було 800.
77-річна бабуся Марія одна з тих, хто вже через рік після аварії захотіла повернутися до зони відчуження, і це при тому, що держава виділила їй житло у столиці. Чорнобиль забрав у неї двох синів, але вона не втрачає бадьорості духу й оптимізму.
– Кого це ти мені привів? – із задоволеною посмішкою запитує бабуся Марія у екскурсовода.
– Це гості із Одеси, – відрекомендовує нас провідник.
Бабуся Марія, не церемонячись, веде нас до будинку, ставить на стіл самогон та журавлинну наливку, як закуску подає домашнє сало та варену ковбасу.
Зовсім непитущих у Чорнобильській зоні немає. Люди впевнені, що спиртне допомагає організму справлятися із радіацією. І якщо на рахунок червоного сухого вина сумнівів у вчених не виникає (воно виводить із організму радіонукліди), то з приводу горілки думки розходяться.
Жвава та весела бабуся охоче розповіла нам про те, як ось уже 20 років господарює, усього за 13 кілометрів від реактора. На її думку, небезпеку радіації надто перебільшено: «Ну живу ж я тут скільки, і почуваю себе чудово» – із разючим для її віку оптимізмом говорить вона.
Господиня демонструє нам гарбузи, вирощені на власному городі й підкреслює, що про величезні чорнобильські овочі, корів із двома головами та мутовані рослини чула лише по телевізору.
Хліб та інші продукти, які не ростуть на городі, самоселам привозять двічі на тиждень, щоправда, це якщо погода гарна. А взимку без зв’язку із зовнішнім світом мешканці Парищева можуть жити й місяць. Щоправда, на відсутність уваги місцеві жителі не скаржаться. Туристи їздять до них регулярно. І, звичайно ж, не без подарунків. Йдучи, ми залишили бабусі Марії п’ятдесятигривневу купюру, як нам велів екскурсовод. Вона довго відмовлялася, однак потім взяла, щедро обдарувавши нас цукерками і взявши з нас обіцянку повернутися...
День добігав до кінця, і ми поверталися до міста Чорнобиля, щоб залишити там нашого гіда й вирушити до Києва. По дорозі, за його порадою, заїхали до єдиної в зоні православної церкви. Нічим не примітна церковка стояла самотньо на невеличкому пагорбі. Ми спершу здивувалися, навіщо слід робити гак і витрачати час, однак, порившись у своїй сумці, гід вже, напевно, у сотий раз дістав звідти дозиметр. Підійшовши до церкви, він показав його нам. Прилад показував 9 мілірентген.
Про те як і чому у самому серці радіоактивності, усього за кілька кроків від дивовижного реактора, який випромінює тисячі й тисячі смертельних рентгенів, у маленькій церкві рівень забруднення був удвічі нижчим, ніж у Києві, не знає ніхто. Місцеві жителі не намагаються пояснити цей феномен, а просто регулярно ходять до церкви. Хоча б для того, щоб просто попити води...
Максим МАЛИНОВ, «Одеські вісті», спеціально із зони відчуження
