Серед подвір’я у затінку лежав великий пес. У садочку гралась маленька дівчинка. Виконувачка обов’язків начальника служби у справах дітей Ширяївської РДА Алла Жилан, звертаючись до дівчинки, сказала: «Катрусю, ти що, сама вдома?»
– З сестричкою, – коротко відповіло дівча.
– А де ж вона?
– Ось, на дереві.
– Людочко, злазь сюди. Чого то ти вилізла туди?
Щоб не травмувати дітей, не стали входити в подвір’я, тим паче, що дізнались, що матері немає вдома. Матір’ю ці дівчатка вже рік називають Тетяну Проскурню. Ця жінка, маючи трьох дорослих синів, вирішила стати прийомною матір’ю ще двом сестричкам Дороговим. Після смерті чоловіка вона відчула якусь порожнечу. А після того, як побачила обездолених дівчаток в Миколаївському дитячому притулку, захотілося поділитись з ними своїм теплом. Як рідних прийняли їх і старші брати. Саме брати, бо так Сергія, Максима та Михайла називають дівчатка, знайшовши в чужій родині тепло й ласку, любов і взаєморозуміння, яких не зуміли чи не захотіли дати їм біологічні (навіть не повертається язик сказати «рідні») батьки.
Іноді доводиться чути, що прийомні батьки беруть дітей-сиріт задля матеріальної вигоди. Адже держава виплачує певні суми на їх утримання та ще й за догляд. Це дійсно так. Але не все так просто. Досить складно проходить адаптаційний період. Діти, які часто бояться не тільки чужих людей, а й своїх близьких, хоч їм по п’ять, десять чи дванадцять років, вже встигли пізнати життя і, на жаль, не з кращого його боку. Дітей, які виховувались в притулках, будинках-інтернатах, доводиться вчити жити в сім’ях. Та й не тільки цьому.
Звикла до дітей, а вони до неї, а тут важко захворіла Катруся. Шестирічній дівчинці потрібно було робити складну операцію в Києві. Прийомна мати покинула роботу, не відходила від дівчинки. Завдяки підтримці керівництва району, інших прийомних сімей вдалось зібрати необхідні для лікування кошти. Тепер Катруся одужує. Як ми мали змогу переконатись, вона весела і життєрадісна.
У 2008 році в Ширяївському районі створено шість прийомних сімей, в яких знайшли свій дім, любов і ласку семеро дітей. Всього на сьогоднішній день на території району є 9 прийомних сімей, в яких проживає 15 дітей-сиріт та тих, що позбавлені батьківського піклування. Нині службою у справах дітей ведеться облік сімей, які бажають стати усиновителями. На обліку перебуває 5 сімей. Для покращення роботи щодо всиновлення ведеться електронний та журнальний облік дітей-сиріт та позбавлених батьківського піклування. Станом на перше липня 2008 року на обліку перебуває 47 дітей-сиріт та 92 дитини, що позбавлені батьківського піклування.
Як розповіла Алла Ростиславівна Жилан, останнім часом бажаючих взяти дітей на виховання у власну сім’ю стає все більше.
В одну з таких сімей ми й завітали. Оксана Валеріївна та Олександр Павлович Бронзи жили раніше в Тирасполі. Неподалік від їхнього дому був будинок малятка.
– Коли ми гуляли зі своїми дітьми поруч з цим закладом, то душа розривалась від отих допитливих і сумних оченят, що поглядали на нас із-за огорожі. А ще мене вражали їхні однакові пальтечка та шапочки, – говорить Оксана Валеріївна. Ми ще тоді хотіли всиновити хоча б одну, дві дитини, але у нас не дозволяла житлова площа. У 2002 році переїхали в Ширяєве. Тепер маємо власний дім. Тож вирішили здійснити давній задум.
Тринадцятирічну Людмилу Оксана Валеріївна побачила випадково в райцентрі. Якось так сталось, що познайомились. Дізналась, що дівчинка живе у Жовтневій школі-інтернаті. Якось вирішила провідати. А вже там довідалась, що в Люди ще є рідний дев’ятирічний братик. Ось так Людмила та Вася стали членами родини Бронзи, де вже виховуються Аліна, Аня та Віка. Аліна, якій вже 19 років, навчається в Південноукраїнському педуніверситеті імені К.Д. Ушинського, а Віка з Анею, яким відповідно 11 та 10 років, зразу ж подружились з новими братиком та сестричкою. З часом Оксана Валеріївна та Олександр Павлович мають намір взяти з того ж таки інтернату ще одного хлопчика, Діму, якому десять років. З ним познайомились, коли провідували і оформляли Люду та Васю. Тоді багато хто з їхніх однолітків із захватом вигукували:
– А у Василька знайшлася мама…
На запитання, як пройшов адаптаційний період, О.В. Бронза каже:
– Я його навіть не помітила. Все пройшло значно легше, ніж я сподівалась. Тепер навіть наші кровні діти стали слухнянішими. Більше допомагають по дому, по господарству. А Люда здивувала мене тим, що вміє готувати їсти. І нерідко буває, коли ми всі працюємо на городі, вона приготує вечерю. Це так приємно!
Проте, як розповідають прийомні батьки із значно більшим стажем, в стосунках з усиновленими та прийомними дітьми в процесі виховання частенько виникають проблемні ситуації. Причому трапляються вони якраз не в перші місяці спільного проживання, а вже після того, як стають дійсно своїми, рідними. Тоді й «викидають коники», як рідні. Але й це потрібно пережити. Нерідко починають проявлятись характери біологічних батьків, але все таки доброта, любов та ласка, які дарують своїм прийомним дітям нові батьки, беруть гору.
Сьогодні Людочка і Катруся, Василько та Людмилка стали хорошими людьми і вдячними, та люблячими дітьми для своїх прийомних батьків. Побажаємо, щоб вони і через роки та десятиліття так само горнулись до них, як і тепер.
