До села Агафіївки, що в Любашівському районі, бойкам-переселенцям, яких силоміць депортували у наші краї понад півстоліття тому, часто приходять листи. У їхніх оселях майже щоденно звучать телефонні дзвінки та зрідка гостюють родичі мало не з усіх куточків світу. Нещодавно до садиби своєї рідної тітки Ганни Дмитрівни Сокіл завітав з далекої Америки її племінник Михайло Гриневич. Зустріч розділених лихоліттями, невблаганним часом та океанами двох рідних людей була досить теплою і зворушливою. Семидесятишестирічна жінка не стримала сліз від радості, адже вперше в житті вона змогла обійняти одного з синів свого брата Йосипа.
Їх – двох сестер і трьох братів, уродженців села Бистре Стрілківського району Львівської області, – розлучила Велика Вітчизняна війна. Під час окупації найстаршого – Йосипа – вивезли на примусові роботи до Німеччини. Рідня думала, що він загинув, але через багато років від нього прийшла звісточка з далекої Австралії. Там, на чужині, Йосип Гриневич знайшов свою долю, до виходу на пенсію працював закрійником на швейному підприємстві, має двох синів – Михайла і Петра...
Непросту життєву стежину довелося торувати й Ганні Дмитрівні. Десятого лютого 1951 року вона вийшла заміж за красеня Йванка з села Михновець. Якраз завершувалася славнозвісна операція “Вісла”, під час якої з українських територій, що переходили Польщі, силоміць переселяли людей на південь України. Але це не налякало молоде подружжя, вони разом з рідними переїхали в село Агафіївку. Йшов місяць жовтень, вони оселилися у новозбудованій немащеній колгоспній хатині, що була розташована на одному з мальовничих пагорбів, і відразу впряглися в роботу. Невтомно трудячись в полі та на фермі, вони важкою працею заробляли трудодні. Після роботи їх очікували домашні справи. Особливо дошкуляла відсутність води, по яку уже вагітній Ганні доводилося ходити аж у долину і носити по два відра на коромислі.
У 1952 році в Івана й Ганни Гриневичів народилася донька Наталка, через рік знайшовся син Остап, в 1955 році з’явився Іван, у 1960-му – Василь, а у 1966-му лелека приніс наймолодшого – Володимира. Йшли роки, багатів колгосп, а з ним і люди. Виростали діти і почали покидати рідне батьківське гніздечко. Сьогодні лише Наталка і Василь живуть у Любашівці. Володя мешкає в Харкові, Іван – у столиці, а Остап – в Ровно. Має бабуся десять онуків і три правнуки. Правда, рідко вся родина збирається у рідній оселі. Лише горе – смерть батька – змогло поєднати усіх Соколів у січні 2001 року....
Приємна звістка, що американський племінник збирається відвідати Україну, порадувала Г.Д. Сокіл. В очікуванні жінка не могла собі місця знайти. Американець ненадовго затримався в Києві, у свого двоюрідного брата Івана, побродив столицею і відвідав мало не всі його музеї. А вже потім з братом Остапом Михайло поїхав в Агафіївку. Заморського гостя вразила тітчина гостинність. Він залюбки смакував справжнім українським борщем та іншими національними стравами, бродив околицями села і милувався його мальовничими краєвидами.
44-річний Михайло, що народився на австралійському континенті у місті Сіднеї, спілкувався зі своїми родичами українською мовою, правда, далекою від ідеалу, але зрозумілою. Каже, що вивчив її завдяки батькові, який наполегливо примушував своїх синів відвідувати одну з сіднейських недільних українських шкіл і часто розповідав про свою Батьківщину. Зараз батько важко хворіє і попросив сина, який перебував у Франції, відвідати Україну, поклонитися рідній землі, заїхати до української рідні і передати від нього палкий привіт. В Сіднеї залишився брат Михайла Петро, який працює інженером-будівельником. А сам він переїхав в Америку і оселився на Гавайях, де вдосконалює апаратуру, що забезпечує ефективну роботу найбільшого телескопа (діаметр 10 метрів), і часто роз’їжджає по світу, налагоджуючи роботу телескопів та беручи участь в наукових конференціях, на яких обговорюється проблема пошуку у віддалених Галактиках планет земного типу. Саме після французького форуму він на декілька днів “вирвався” в Україну, яку полюбив заочно як історичну Батьківщину своїх предків. У нас йому дуже сподобалися гостинність і люди, дуже вразили патріархальні умови, в яких ще живуть сільські жителі, руйнація села та бездоріжжя....
