Сьогодні у багатьох з нас ще свіжі в пам'яті широкоохоплюючі кампанії щодо розгортання соціалістичного змагання на честь знаменних дат в історії Країни Рад, з'їздів КПРС та пленумів її Центрального Комітету. В них брали участь мільйони радянських людей від Москви до найвіддаленіших околиць, і вони давали свої позитивні результати. Йшла завзята, часом виснажлива боротьба за перехідні вимпели, червоні прапори, відзнаки, ордени та інші різноманітні атрибути відзнак. За першість суперничали трудівники полів і ферм, шахтарі й металурги, хіміки та геологи, транспортники й сталевари, воїни різних родів та видів військ доблесних Збройних Сил СРСР... Мені, військовому журналістові, довелося чимало писати про переможців соцзмагання та узагальнювати їхній досвід, а також про тих, хто "пас задніх" і з'ясовувати причини такого становища. І щоразу переконувався у тому, що домогтися першості хотів кожний. Були й такі, хто жадав домогтися слави будь-якими шляхами, аж до окозамилювання та зведення "наклепів" на суперників змагання.
Гадав, що таке мало місце лише у низовій ланці, коли був кореспондентом дивізійної газети. А коли почав працювати в окружних газетах і бувати на засіданнях військових рад армій, військових округів, то став очевидцем того, як окремі командири полків, бригад і дивізій заради здобуття першості прикрашали справжній стан справ. Але яким же був мій подив, коли будучи постійним кореспондентом центрального органу Міністерства оборони СРСР газети "Красная звезда" по Червонопрапорному Одеському військовому округу, наочно переконався у тому, що навіть самі маршали намагалися довести будь-що-будь перевагу очолюваного ними роду військ над іншими, а отже – й необхідність особливої уваги до них, зокрема і з боку журналістської братії.
Щоразу, коли проходила щорічна нарада постійних кореспондентів "Красной звезды" у Москві, на Хорошевському шосе, 38, планувалися їхні зустрічі із головкомами, начальником Головного політичного управління РА й ВМФ і на завершення – із міністром оборони. Після виступу перед нами головнокомандувача Військово-Морського флоту СРСР, Героя Радянського Союзу, Адмірала флоту Радянського Союзу Сергія Георгійовича Горшкова мала бути зустріч із головнокомандувачем ВПС, Героєм Радянського Союзу (другу Золоту Зірку Героя йому тоді ще не вручали, він одержав її у 1984 р.), Головним маршалом авіації, заслуженим військовим льотчиком СРСР Павлом Степановичем Кутаховим. Я знав, що він зробив 367 бойових вильотів, провів 79 повітряних боїв, особисто збив 14 літаків ворога та 28 у групі. Заготував запитання: розповісти про найпам'ятнішу сутичку у повітрі. Але наш візаві чомусь затримувався. Головний редактор "Красной звезды" генерал-лейтенант Микола Іванович Макеєв, загальний наш улюбленець, дозволив "розслабитися" і вийшов із зали. Буквально через якусь хвилину двері із шумом розчинилися, і до зали стрімко увійшов Кутахов із великою текою під пахвою. За ним з'явився насторожений Макеєв. Власкори попідводилися, явно із небажанням, і на вітання Головного маршала: "Здрастуйте, товариші офіцери", відповіли недружно, ніби роблячи милість гостеві за звертання до них. Кутахов, стрункий, підкреслено підтягнутий, спохмурнів і промовив крізь зуби: "Це куди ж я потрапив? Вас привітати головкома не навчили?" Він розвернувся назад і так само стрімко, як і увійшов, залишив залу. Блідий редактор подався за ним.
Посткори притихли – чим усе це закінчиться? Незабаром двері розчинилися, і Кутахов з порога, нарочито голосно промовив: "Здрастуйте, товариші військові журналісти!" Усі, підхопившись, одноголосно відповіли: "Здоров'я бажаємо, товаришу маршале авіації!" "Не маршал, а Головний маршал авіації", – розпочав свою бесіду Кутахов і продовжив. – Тому ви й пишете мало про авіацію, що мене так зустрічаєте..." І треба ж було комусь перекинутися із сусідом слівцем. Кутахов, помітивши це, обурився: "Якби ви поважали маршала, то не перемовлялися б і не совалися на стільцях, коли він говорить. Якби кілька діб пораненим комусь довелося переповзати болото, то ви б поважали старших та авіацію. Вам тут головком Горшков розхвалював свій Військово-Морський флот. Що він у нього і сучасний, й всеокеанський, що моряки живуть і працюють в обмеженому просторі. І це дуже важко. Ви про труднощі моряків часто пишете, а ось про авіацію не густо. А чи знаєте ви, яких перевантажень зазнає льотчик, коли переборює звуковий бар'єр?
У відповідь – мовчання, ніби в домовині. А Кутахов, входячи в тему, із запальністю, яка вселяє дисциплінарний страх, кидав до зали карбовані слова:
– Я не буду говорити про максимальні швидкості та висоти польотів, граничне маневрування. Скажу лише, коли льотчик, щільно пристебнутий ременями, включає повний форсаж і сідає на максимальне перевантаження, його тіло вдавлює в крісло така вага, що він задихається, а обличчя витягується так, що стає схожим на кінську морду. Перед очима – темна ніч.
Побачивши, що багато хто записує сказане ним, головний маршал почав говорити повільніше й спокійніше:
– У моряків що? Човен опустився й поплив під водичкою. А в льотчика і земля, й небо, і вода не пробачають помилок. Я нещодавно побував на підчовні. Опустилися на п'ятдесят метрів. Стоп, кажу. Випив склянку вина. Замірюй тиск, кажу лікареві. Сто двадцять на вісімдесят. Опускаємося ще на п'ять десятків. Випиваю склянку. Завмер – і знову сто двадцять на вісімдесят. Дійшли до двохсот метрів, картина та ж. Піднімайте нагору, мені тут робити нічого, зажадав я. І хотів би я бачити, як виглядав би Горшков після того, як його б підняли мої орли хоча б до білязвукової зони і який би в нього з тиском стан справ був...
Звичайно ж, посткори запитань не ставили – не той "лектор", але чудово розуміли, що їм нав'язується пріоритетність ВПС в усьому військовому відомстві. Вони й лише вони – най, най... І він, Головний маршал авіації, нікому їх образити не дасть. Тому що в боротьбі за перехідні червоні прапори, Вимпел Міністра оборони СРСР «За мужність та військову доблесть» саме частини і з'єднання ВПС повинні бути першими. На підтвердження Кутахов закінчив зустріч так:
– Сподіваюся, в "Красной звезде" про льотчиків будуть писати частіше й краще.
Що й прагнула робити потім посткорівська братія, з якої багато хто плутав ручку управління зі штурвалом.
