АНТИКОРУПЦІЙНЕ ЗАКОНОДАВСТВО УКРАЇНИ
В Україні корупція є однією з проблем, які потребують невідкладного розв’язання. Вона становить значну загрозу демократії, реалізації принципу верховенства права, соціальному прогресу, національній безпеці, становленню громадського суспільства. Тому створення дієвої системи запобігання корупції, розроблення комплексних заходів для протидії цьому явищу, виявлення та подолання її соціальних передумов і наслідків є одним із пріоритетів держави.
Ключовим законодавчим антикорупційним актом у цьому напрямі є Закон України “Про боротьбу з корупцією” від 5 жовтня 1995 року № 356/95-ВР з наступними змінами (далі – Закон), відповідно до якого корупція розглядається як діяльність, яка може здійснюватися лише спеціальними суб’єктами, тобто особами, уповноваженими на виконання функцій держави, і пов’язана із протиправним використанням службових повноважень з одержанням матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг.
Саме в цьому законодавчому акті містяться основні принципи боротьби з корупцією, визначена термінологія, відповідальність за корупційні дії та інші правопорушення, пов’язані з корупцією, а також передбачені спеціальні обмеження щодо державних службовців та інших осіб, уповноважених на виконання функцій держави, зокрема:
– сприяти, використовуючи своє службове становище, фізичним і юридичним особам у здійсненні ними підприємницької діяльності, а так само в отриманні субсидій, субвенцій, дотацій, кредитів чи пільг з метою незаконного одержання за це матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг. Такі дії можуть полягати, наприклад, у допомозі в одержанні підприємцем ліцензії, сертифіката в обхід встановленого законодавством порядку, допомозі у реєстрації чи перереєстрації підприємства, у передачі споруд, обладнання, в організації технічного забезпечення (наприклад, засобами транспорту або зв’язку), в інформаційному (комп’ютерному) обслуговуванні підприємця, прийнятті нормативно-правового акта, що надає переваги підприємцю у збуті товарів та наданні послуг;
– займатися підприємницькою діяльністю безпосередньо чи через посередників або підставних осіб, бути повіреним третіх осіб у справах державного органу, в якому працює державний службовець, а також виконувати роботу на умовах сумісництва (крім наукової, викладацької, творчої діяльності, а також медичної практики);
– входити самостійно, через представника або підставних осіб до складу правління чи інших виконавчих органів підприємств, кредитно-фінансових установ, господарських товариств тощо, організацій, спілок, об’єднань, кооперативів, що здійснюють підприємницьку діяльність. Винятком із цього правила є випадки, коли державний службовець здійснює функції з управління акціями (частками, паями), що належать державі, та представляє її інтереси в раді товариства (спостережній раді) або ревізійній комісії господарського товариства;
– відмовляти фізичним та юридичним особам в інформації, надання якої передбачено правовими актами, умисно затримувати її, надавати недостовірну чи неповну інформацію;
– сприяти, використовуючи своє службове становище, фізичним та юридичним особам-учасникам процедур закупівель у досягненні перемоги всупереч вимогам Закону України “Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошті”;
– сприяти, використовуючи своє посадове становище, фізичним та юридичним особам у здійсненні ними зовнішньоекономічної, кредитно – банківської та іншої діяльності з метою незаконного одержання за це матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг;
– неправомірно втручатися, використовуючи своє посадове становище, у діяльність інших державних органів чи посадових осіб з метою перешкодити виконанню ними своїх повноважень. Під втручанням слід розуміти умовляння, шантажування, залякування, погрози, заяви про розголошення відомостей, що компрометують особу, тощо;
– бути повіреним третіх осіб у справах державного органу, діяльність якого він контролює;
– надавати незаконні переваги фізичним або юридичним особам під час підготовки прийняття нормативно-правових актів чи рішень.
Законом також передбачений такий запобіжний захід корупційним проявам – як фінансовий контроль (ст.6 Закону). Його мета – запобігання корупційним правопорушенням, які мають за мету незаконне збагачення, виявлення такого роду правопорушень шляхом встановлення відповідності між задекларованими і реальними доходами та майновим станом конкретної особи. Статтею Закону передбачено три види фінансового контролю: декларування доходів; повідомлення про відкриття валютного рахунку в іноземному банку; щорічна публікація відомостей про доходи, цінні папери, майно та вклади у банках.
Відомості про доходи та майно подаються державним службовцем за місцем роботи у вигляді декларації про доходи, зобов’язання фінансового характеру та майновий стан державного службовця щодо себе та членів своєї сім’ї щорічно, до 15 квітня за попередній звітний рік. Особи, які претендують на зайняття посади державного службовця, подають декларації за місцем майбутньої служби разом із заявою про прийняття на роботу або про участь у конкурсі. Декларації про доходи державних службовців та осіб, які претендують на зайняття посади державного службовця, зберігаються в особових справах і є конфіденційними.
Разом з тим, антикорупційне законодавство не зводиться лише до Закону України “Про боротьбу з корупцією”. Велику групу актів антикорупційного спрямування становлять кодифіковані і інші закони, які передбачають кримінальну, адміністративну, дисциплінарну, матеріальну та цивільно-правову відповідальність, – це Конституція України, Кримінальний Кодекс України, Кодекс України про адміністративні правопорушення, Закон України “Про службу в органах місцевого самоврядування” та інші. Безпосередньо стосується проблеми корупції також Закон України “Про державну службу”, який залежно від особливостей правового регулювання визначає групи посад державних службовців та їх відповідальність у разі здійснення такого роду дій.
Але стрижнем антикорупційної стратегії держави на сучасному етапі виступає Концепція подолання корупції в Україні “На шляху до доброчесності”, затверджена Указом Президента України від 11 вересня 2006 року № 742/2006. У цьому документі надано характеристику корупції як суспільного явища в Україні. Основними напрямами розв’язання проблеми доброчесності в органах виконавчої влади визначено: вдосконалення інституту державної служби, адміністративних процедур у цих органах та порядку здійснення державних закупівель. Саме у цих сферах спостерігаються тенденції до посилення корупційних ризиків.
Велику увагу в концепції приділено посиленню ролі громадянського суспільства та засобів масової інформації у виявленні та запобіганні корупції. Висвітлення засобами масової інформації проявів корупції має загальне превентильне значення, а також безпосередньо впливає на застосування антикорупційних правових норм до конкретних посадових осіб.
Стратегічним напрямом боротьби з корупцією є посилення діяльності, спрямованої на виявлення корупційних проявів, та забезпечення притягнення винних осіб до відповідальності.
На завершення слід сказати, що державним лідерам України при будь-якому суспільно-економічному устрої і політичній кон’юнктурі обов’язково доведеться боротися як із корупцією, так і з явищами, що її супроводжують. Потреба в зміні існуючої нині ситуації викликається не лише політичним інтересом у формуванні позитивного іміджу держави, а й загрозою національній безпеці цього небезпечного явища у випадку виходу його з-під контролю.
І. ТАТЬЯНЧЕНКО, начальник юридичного управління Головного управління Пенсійного фонду України в Одеській області
ПОРЯДОК РЕЄСТРАЦІЇ ЗАСОБІВ МАСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ
Згідно з Законом України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» під друкованими засобами масової інформації (пресою) в Україні розуміються періодичні і такі, що продовжуються, видання, які виходять під постійною назвою, з періодичністю один і більше номерів (випусків) протягом року на підставі свідоцтва про державну реєстрацію.
Державній реєстрації підлягають всі друковані засоби масової інформації, що видаються на території України, незалежно від сфери розповсюдження, тиражу і способу його виготовлення.
Для того, щоб зареєструвати друкований засіб масової інформації, засновник або співзасновник засобу масової інформації повинен подати заяву до органів державної виконавчої влади, визначених Кабінетом Міністрів України. Такими органами, відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 17 листопада 1997 року «Про державну реєстрацію друкованих засобів масової інформації, інформаційних агентств та розміри реєстраційних зборів», в Україні розуміються Міністерство юстиції України, Головне управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласні, Київське та Севастопольське міські управління юстиції. Так, до Міністерства юстиції подаються заяви щодо реєстрації друкованих засобів масової інформації загальнодержавної, регіональної або зарубіжної сфери розповсюдження, а до Головних управлінь юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції – засобів масової інформації місцевої сфери розповсюдження.
У заяві про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації обов’язково повинні бути вказані:
1) засновник (співзасновники) видання;
2) вид видання;
3) назва видання;
4) мова видання;
5) сфера розповсюдження (місцева, регіональна, загальнодержавна, зарубіжна) та категорії читачів;
6) програмні цілі (основні принципи) або тематична спрямованість;
7) передбачувані періодичність випуску, обсяг і формат видання;
8) юридична адреса засновника, кожного із співзасновників та його (їх) банківські реквізити;
9) місцезнаходження редакції.
Крім цього, реєструючий орган має право зажадати від засновника (співзасновників) подання документів, якими підтверджується його (їх) цивільна правоздатність та цивільна дієздатність (паспорт, статут, договір між співзасновниками, договір з правонаступником, довіреність тощо). При проведенні державної реєстрації реєструючий орган не має права вимагати від засновника (співзасновників) подання інших відомостей та документів.
У випадку зміни виду видання, юридичної адреси засновника (співзасновників), місцезнаходження редакції засновник (співзасновники) друкованого засобу масової інформації зобов’язаний (зобов’язані) відповідно повідомити реєструючий орган у місячний термін.
Реєструючий орган зобов’язаний в місячний термін розглянути заяву про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації і письмово повідомити засновника (співзасновників) про результат розгляду.
В межах цього терміну реєструючий орган приймає рішення про:
а) державну реєстрацію видання;
б) відмову у державній реєстрації;
в) зупинення терміну розгляду заяви про реєстрацію.
Зупинення цього терміну здійснюється реєструючим органом, якщо:
1) засновник (співзасновники) не подав документи, якими підтверджується його (їх) цивільна правоздатність та цивільна дієздатність;
2) між співзасновниками не укладено установчий договір, який укладається між ними відповідно до чинного законодавства України;
3) виникли обставини, за яких з незалежних від реєструючого органу причин своєчасне проведення державної реєстрації неможливе.
Засновник (співзасновники) може поновити зупинений термін розгляду заяви про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації у разі письмового повідомлення реєструючого органа про усунення причин, що перешкоджали державній реєстрації видання. Цей термін поновлюється з дня письмового повідомлення.
Відділ реєстрації нормативно-правових актів та об’єднань громадян, правової роботи та правової освіти Головного управління юстиції в Одеській області
