Голодомор 1932-1933 років – це трагедія українського народу. Катерині Іванівні Науменко із села Макарового теж довелось пережити весь цей жах. Їй тоді було 10 років, вона виховувалася в інтернаті у Київській області, і все досі пам’ятає, наче то було вчора.
– Ми їли листя з вишень, молочай, – пригадує Катерина Іванівна.
Одного разу, я та одна моя знайома біля річки накопали «заячої моркви» і вдосталь наїлися. І дотепер цю рослину пам’ятаю, вона дуже схожа листям на звичайну моркву. У неї солодке-солодке коріння.
– Поверталися ми додому, – далі розповідає К.І. Науменко, – мені стало зле, і я знепритомніла. А знайомій моїй нічого не було, вона пішла собі далі. Я ж нікому тоді не була потрібна, обминали всі, хто йшов. І все ж таки підібрала мене одна жінка, за що їй дуже дякую. Вона мала корівку і випоювала мене кислим молоком. Так я знову піднялась на ноги.
З душевним болем розповідає Катерина Іванівна про пережите. Разом з однолітками ходили по полях, зривали і теребили колоски. Та все потай, щоб ніхто не знав і не бачив, бо ж тоді на селі і дорослі, і малі знали закон «про п’ять колосків». А це суд і вислання з села.
І в інтернаті, де виховувались діти-сироти, теж було нелегко. Звичайно, їсти там давали – і молоко, розведене з водою, і чай, і хліба грамів 10 на день. Для дітей цього було замало. Катерина Іванівна в інтернаті була з братом і сестричкою. Вони не витримали такої долі і померли, а вона вижила.
В інтернаті дітей заїдали воші. Спали на нарах, збитих з необструганих дощок. А замість матраца – обмолочені житні снопи.
Померлих від голоду закопували в одній великій ямі. Сестричку з братиком 10-річної Катеринки теж поховали там. Нині на цьому місці споруджено пам’ятник жертвам Голодомору.
– Ми провідуємо померлих, рідних і близьких на кладовищі, – говорить К.І. Науменко, – під час проводів. А до тієї величезної ями з померлими від голоду людей прийнято їздити на свято Вознесіння – це шість тижнів після Великодня. Винною в Голодоморі Катерина Іванівна вважає владу. І, передусім, Сталіна. Це ж він розпорядився, щоб у людей забирали все зерно.
Ось таке творилося у наших селах 75 років тому. У ті часи бодай крихта хліба була, як кажуть, на вагу золота, а нині, на жаль, хліб не цінують. Але ж він був і залишається народною святинею.
Пам’ятаймо завжди слова класика української літератури М.Т. Рильського:
Не кидайсь хлібом,
він святий!
Не грайся хлібом.
То ж бо гріх!
… Бо красен труд,
хоч рясен піт,
То жита дух медовий
Життя несе
у людський світ
І людські родить мови.
Хто зерно сіє золоте
В землі палку невтому,
Той сам пшеницею
зросте
На полі вселюдському.
Батьки повинні змалечку привчати дітей берегти хліб. Про нього складено багато пісень, віршів, оповідань, приказок. Недаремно на прапорі України є жовтий колір – це символ золотої ниви. У народі кажуть: «Хліб – усьому голова». Він акумулює енергію землі і сонця та передає її людині. Отож бережімо хліб і шануймо працю трударів-хліборобів!
