...На зустріч із заступником директора з наукової роботи Одеського музею західного та східного мистецтва Людмилою Лук'янівною Сауленко я йшла із запитаннями, які уявлялися чи не найважливішими у справі викрадення картини Мікеланжело Мерізі да Караваджо «Взяття Христа під варту, або Поцілунок Іуди». Спробувати відповісти на них, – отже, наблизитися до розгадки злочину: хто (маю на увазі, звичайно, не прізвище конкретної людини) і з якою метою міг зважитися на крадіжку всесвітньо відомого полотна, яке продати легально неможливо, демонструвати навіть у вузькому колі – теж; якою може бути подальша доля картини?.. Але Людмила Лук'янівна відхилила їх як «некоректні», пояснивши, чому. Виявилося, я зачепила болісну для моєї співрозмовниці та її колег тему. Ось про це й говорила Людмила Лук'янівна Сауленко.
– Я не буду наводити цитату із книжки Лотмана, який пише, що запитання для коректної відповіді має бути коректно поставлене. Те, про що Ви пропонуєте мені говорити, не має стосунку до сфери коректних відповідей. Фантастичних припущень, добутих із детективів різної міри бездарності, з розмов нудьгуючих громадян, може бути величезна кількість. Я не вважаю пристойним доносити до публіки думки, які виникають у чиїх би то не було головах, окрім голів професіоналів.
Я гадаю, що на це запитання, яке цікавить мене як "питання життя", буде отримана відповідь, коли закінчиться слідство над тими, хто це зробив. Висловлювати свої припущення – вважаю непрофесійним. Ось у мене тека, половина її вмісту – роздруківки відповідей на це запитання. Яка там вирує фантазія! І це замість того, щоб поставити питання інакше: які обставини до цього призвели, і головне, як нам жити далі, – із Караваджо чи без. Розповісти про те, які проблеми пов'язані із питаннями копії, авторського варіанту, оригіналу; звідки в ЗМІ виникають ціноутворення наввипередки, хто більше – 100 мільйонів, 500, 800 тисяч; звідки взялися усілякі фантастичні відомості, які підносять читачеві, – могла б. Але попутно я маю порушити питання щодо моральної відповідальності журналістів за те, що вони підкидають публіці, особливо, коли справа стосується трагедії. Ось це тема, з якої я можу щось сказати.
...Щодня увечері я входжу в інтернет і відкриваю публікації, які стосуються нашої трагедії. І виявляю в них відомості, які змушують мене, як людину, що намагається в усьому "дійти до самої суті", вибачте за нескромну цитату, з'ясувати, звідки це усе взялося. Це одне, і друге – мені цікаво, яка мета переслідується: навіщо журналіст звертається до цієї теми. Це ж лише інформаційний привід – привід для чого? Для того, щоб розбурхувати громадську думку? І у такий спосіб ще раз нагадати, як мало робить наша держава? Для того, щоб дорікнути владі? Дорікнути їх можна у дуже багато чому, і в цьому – безсумнівно. Але усе виразніше простежуються дві тенденції. Перша – як найзапашніше присмажити факт, подати щось, на що клюне невимогливий читач, і тим самим не дозволити йому розвинутися, інтелектуально прогресувати. І друга – показати себе. Показати себе як людину, яка вище, загалом, ще раз заявити, що "я" – це з великої літери.
Власне, трагізм ситуації полягає у тому, що ці два бажання, боюся, вже потреби журналістів, авторів подібних публікацій, – які, на жаль, становлять більшість, – заслонили саму трагедію. Адже ми тепер, із 31 липня, живемо в іншому місті. Жити в місті з Караваджо – це одне, у місті, де його немає – інше. Це не моя думка, це сказала одна людина, яка дозволила її цитувати. Так от, цю трагедію затінюють. Яким був правий Чехов, коли найбільше на світі боявся одеських репортерів!
Можу показати роздруківку із газети, кореспондент якої пише: "Ми звернулися не лише до музею, а й до інших знаючих людей". Знаючих людей він шукав на Грецькій площі, і знайшов – у Торговельному центрі "Афіна". Це колекціонери, які продають значки. Я розшукала деяких із цих людей, – і вони клянуться найсвятішим, що не говорили того, що їм приписують. А що робити, це вже розійшлося. Стаття в дуже шановному виданні, столичному, закінчується фразою: "Тим часом, по місту поповзли чутки, що з музею пропали ще чотири картини, – ох, як не хочеться їм вірити..." Скажіть, як ви сприймете це, будучи читачем? "Так у них ще щось пропало?.." Тим часом, журналіст, не набравши нашого номеру телефону, не запитавши про це у головного хранителя, який за законом відповідає за збереженність фондів. Ні, навіщо, тоді ж не буде «смаженого» факту. Краще послатися на "чутки". І ми навіть не можемо завимагати відповіді за розповсюдження помилкової інформації. Тим часом, на мій погляд, це тягне на статтю, – тільки не газетну, а Кримінального кодексу.
А що можна сказати про телевізійну програму, у якій так зарозуміло оцінюється те, що зробив музей, і люди небайдужі, які думають про трагедії, а не про те, як "я в ній виглядаю"? Ми випустили листівку-звернення із проханням про допомогу, в усьому світі так роблять. І навіть якщо зателефонують, переважно, люди випадкові, один дзвінок із тисячі може дати ниточку. То ж як оцінити професійний та етичний аспект діяльності журналіста, який вважає за потрібне сказати одне: "Уявляю, скільки міських божевільних буде набирати цей номер". А я уявляю, що 1121-й дзвінок виявиться дзвінком людини, яка випадково щось бачила і тепер, після цієї листівки, щось згадала. Як вам завершення ще однієї передачі: "Ну що ж, прощай, Караваджо!"?
Я могла б навести ще чимало подібних прикладів, які жахають нас, працівників музею. На цьому тлі бліднуть такі неточності як Нерізі да Караваджо замість Мерізі. "В Одесі вкрали картину Мікеланжело" – мається на увазі, мабуть, Буонарротті... Бачите, скільки проблем на стику нашої діяльності та діяльності журналістської висвітлила ця трагедія. Необхідно проаналізувати тенденції, які виявилися, і видобути здорове зерно. Нам все одно жити з цим – із Караваджо або без нього, з Караваджо лише в душі чи в експозиції. І треба зробити висновки. А зараз висновки такі, що прості одесити адекватніше сприйняли нашу трагедію. Люди на вулиці зупиняють нас і запитують: "Ну як, знайдуть вашу картину? Є надія?" Це те, про що ми пишемо: викрадення Караваджо – спільна трагедія для усіх одеситів, від бізнесмена до безробітного. Ми можемо спільними зусиллями зробити так, щоб пошук картини став спільною справою усього міста".
Багато про що ще ми говорили із Людмилою Лук'янівною Сауленко. Викрадення картини Караваджо спричинило чимало запитань, на які бракує відповідей. Хто скаже, чи захистить музейні скарби навіть найсучасніша охоронна система?.. На жаль, вони беззахисні перед дурістю, жорстокістю, байдужістю, неуцтвом...
