У видавництві «Друкарський дім» виходить нова книжка нашого земляка, лауреата премії ім. Павла Тичини, заслуженого працівника культури України Миколи Палієнка «А зозулі кували…», присвячена 75-літтю Голодомору в Україні – страшного горя, яке спіткало наш працелюбний народ у тодішній тоталітарній сталінській державі.
У віршах і баладах автор закликає завжди пам’ятати про гірке минуле, про наших співвітчизників, яких мільйони пішли з життя від голоду. І водночас кличе стояти на варті, щоб ніколи не повторилося подібних лихоліть, засудити отих нелюдів, що посіяли чорну біду по українських містах і селах.
Микола ПАЛІЄНКО
БРАТИ
У селі колгоспів дев’ять,
Рідко бачились брати.
Ще ізмалку вони твердо
Знали гарби і торби.
І п’яніли від роботи,
Очі лізли аж на лоб.
Цибулина, сіль у торбі –
От і все у них добро.
Та не стало й кусня хліба,
Не спекти і глевтяків.
Брати їли на погибель,
Що віднайдеться відкільсь.
В селі з’єднано колгоспи,
Проте цвинтар розширявсь…
І могилочок покоси
Прилягались тісно в ряд.
Не було коли зустрітись –
Не чужі ж бо є брати.
Біля цвинтаря схрестились
Їх дороги трудові.
Поховали побригадно,
Не було братам ціни.
Обнялися у риданнях
Стиглі в полі пшениці.
ТЮРЕМНИЙ ЖІНОЧИЙ МОНОЛОГ
У селі Козирка на Одещині (нині Миколаївщина) мати, яка посилала одинадцятирічну дитину зрізати колоски, була ув’язнена на два з половиною роки.
С. Кульчицький
«1933: трагедія голоду»
Кляла себе, що згарячу сказала
Синку нарізать трохи колосків…
Дітей-сиріт стрічала на вокзалах,
Їх мертвих підбирали на візки.
Дістала торбу проса за намисто –
Від прабабусі зберігався скарб…
(Вона у нас півдня було хрестилась,
Гадала людям, дивлячись з горба).
Та ще годинник продала, щоб жити,
А вдома мали буть якраз жнива…
За гратами, здається, шепче жито,
Чи я жива, чи вже і не жива?..
А що в селі з моїм синочком, люди?
За нього відробила б трудодні.
Лиш відпустіть у поле, а не руди
Мені довбать в нерідній стороні.
Без матері синок осиротіє
І здумає світ за очі тікать…
Вночі між гратів зорями рясніє
І козирок звиса молодика.
Нема кому ні сіять, ні орати,
Батьків судили, діти ще малі.
Оселиться народ наш в інтернатах
На українській чорнозем-землі.
Коріннячко в родинах усихає,
Народна пісня тільки не вмира,
Де козаченьків наречена Галя
Чека з дороги – їдуть на громах.
ЦВИНТАРІ-РОДИЧІ
Родичаються цвинтарі
У моєму селі.
Що я бачив – не віриться:
З тридцять третього слід.
В сорок сьомий продовжився,
В голодовку оту,
Переплакану вдовами,
Перекляту в матюк.
Під хатами-посестрами
Повз сільраду у рів
Слід чорнів перехрестаний
Вже в десятки разів.
Озиваються здалеку,
Йдуть подовгу листи
Від заблуканих правнуків, –
Застеляють столи
Пом’янути похованих,
Материнську сльозу,
Коли в сталінськім голоді
Наслухали зозуль.
Родичаються цвинтарі
І звучать молитви…
Прогинаються вириті
В тридцять третім ями.
Отакі оце родичі,
Обійнять – не рознять…
Тільки не переводиться
Родослівність зерна.
ВИБІР
У тюрмі пропада голова,
Судова посадила «трійка»
За послід, що селянам сховав,
Щоб вділити трохи одвійок.
Уліпити шкідництва на пуд –
У «трійки» залізні закони!
Ними кожного можна припнуть,
Хто надума вийти з колони.
Бо ж йде по шляху Ілліча,
Он як сяють вогні комунізму!
Більшовицька гуде каланча:
«Не жаліти відступникам хмизу!
Розітре їх на попіл народ…»
Заженуть в Сибір несходиму,
А від сталінських сучих щедрот
По мільйонах укутає димом.
І себе розіп’яв голова:
Приберіг у полові послідок,
Щоб жахна голодовки п’ява
Не звалила дітей на долівку.
Нехай поросль росте молода,
Він сидіти по тюрмах відваживсь,
Хоч не вірив кремлівським судам,
Та людське судилище важче.
ЗІЙШЛО ЖИТО
Вже за ним не було кому плакать,
Одні лишились куці трудодні.
Просив і їх в могилу закопати,
Як і його, згорнувши у рядні.
Багатенько встиг напрацювати –
У книжку не вмістилось трудову…
А дядьку смерть була одна відрада:
Зжував із горобцями і траву.
Він наоравсь, наволочивсь, насіявсь,
Із малих літ усе біля зерна.
Ще молодим в борознах посивілий,
Колола ноги все життя стерня.
Сховали дядька разом з трудоднями,
А голоду вертілись жорнова…
Жито зійшло на цвинтарі із ями,
Щоб люди пам’ятали про жнива.
БАЛАДА ПРО «ЧОРНУ ДОШКУ»
В 1932-33 роках повсюди у селах України висіли «Чорні дошки», на які заносилися господарства, що не виконували кабальних планів сталінських хлібозаготівель.
Пам’яті мого дядька, вчителя Назара Тимофійовича Носка
Я гадав, що чорна дошка в класі
Лиш одна у нашому селі.
Крейдою вів букви, мов ласкавив,
Що врожай в колгоспі колосивсь.
Речення читав учитель плавно,
Читанка одна була на клас.
А за парти нам служила лава,
По війні десь в школі узялась.
Я виводив букви так, як треба,
І старався правилам письма.
Коли був уже на сьомім небі, –
Тиша в класі вилягла німа.
Обернувшись злякано від дошки,
Я побачив вчителя в сльозах.
Він поблід і хусточкою щоки
Витирав й нічого не казав.
Та за хвилю взяв себе у руки
І продовжив далі вимовлять,
Як зерно здавали з пишним гуком
І як Сталін дбав про немовлят.
Як йому вітання піонери
Шлють сердечно з багатьох країв…
Вчителя підвели, мабуть, нерви:
Він теж вдома кропиву варив…
Як і земляки в роки голодні,
Не тримав і ложки цілі дні.
Не було і крихти на долонях,
Лиш хіба що голі трудодні.
А колгосп клеймлять на «Чорній дошці»,
Що в газеті грізно завели,
Склавши славу тіточці Явдошці,
Що уміє лимпачі ліпить.
Ота дошка начебто у сором
Мала ввести степових трудяг,
Бо ж такі вже далі неозорі
В нашого кремлівського вождя:
«Хліб зсипають понад план державі
В соцзмаганні передовики…»
А в селі затих й собачий гавкіт,
Бліде личко хлопчика в вікні.
Про таке дізнались ми пізніше,
Не з газетних сталінських тирад…
Лиш тоді нам вчитель став ріднішим,
Коли сльози хусткою втирав.
А мене він, певне, пожалівши,
Як заходив в початковий клас,
Викликав до дошки читать вірші,
А писать на ній не викликав.
СІЛЬБУДІВСЬКЕ
Ми любили фільми подивитись,
Де були хлібини й калачі.
Там доярки утопали в квітах,
А до них всміхався чоловік
На руках з малям –
то Йосип Сталін,
Простаком трудящих підкорив…
Лиш уранці сльози навертались
Нам на очі –
вимерлих згори
Везли ховати…
Висохли від праці
Хлібороби – в полі з сухарем…
А сільбуд наш не ставав Палацом
І пеня в колгоспників росте.
Тож батькам було і не до фільмів,
Їм би якось нас прогодувать.
Виживали в голод, як уміли:
Кропива весною…
лобода…
Де оті тепер кінокартини,
З орденами вискочки-творці?
Тільки вже героїв не роздінуть,
Щоб насправді одягнуть в старців.
Ми себе втішали – перебудем,
Надивившись ласощів з мішок…
Біжимо додому від сільбуду,
Щоб наїстись хоч би галушок.
ЗНАХІДКА
Кусок серпа і стоптана підкова
Після дощу в розмитім рівчаку.
Колись були ж вони обоє нові
І брали їх до мозолистих рук.
Щоб жито жати, підкувать копито…
В хліба жнивові місяць закотивсь…
Врожай возили по дорозі битій
І геть за північ гупали токи.
Я не узяв знахідку до музею,
Нехай лежить собі в землі сирій –
У степовому хлібнім мавзолеї
При світлі поминальної зорі.
***
Ще до школи я читать навчивсь
Лозунги червоні на плакатах.
Лиш не знав, як уночі без сліз
Буде моя мати тихо плакать.
Мов зарубки, врізались слова
В мою пам’ять:
«П’ятирічка, жорна…»
Сорок сьомий в згадках виплива:
Люди йдуть одягнуті у чорне…
То ховають з вулиці когось,
Чуть молебні з цвинтаря щоднини.
Трудодні записує колгосп,
А зерно забрали до зернини.
Про минуле, як спита онук,
Назбиравши у садочку м’яти,
Свіжий хліб кладу до юних рук,
Щоб тепло його запам’яталось.
***
Забув від мами я із горстку слів,
Вона вже їх мені і не поверне.
Лишилися в прибузькому селі,
Де на городі зацвітає терен.
Його ніяк у згадках не зірву,
Як і колись, в гіркому сорок сьомім,
Коли кришили ранню кропиву,
Годинника продавши дядьку Сьомі.
Згадати хочу я із горстку слів,
Та пам’ятаю –
гріх бо! – як на цвинтар
Несли дядьки померлих у селі
І довго не верталися ізвідти.
Забутим нагадатися словам,
Із пам’яті притуляться, ласкаві,
Бо ж мамина сльоза в серці сплива, –
А нам зозулі все тоді кували.
О, святий хлібе, уклонюсь тобі,
Я не забуду слова «голодовка»
І батьківський застьобаний батіг,
Яким від воза відганяв він вовка.
ОКАЗІЯ
Я лиш відчув, що проковтнув бджолу,
Вона собі у китиці ховалась.
Мене, мабуть, не вжалила з жалю,
Завжди в цвітінні до акацій ласа.
У нас тоді розквітнула весна
І рушила бджола скоріш за медом…
Вона мені з’являється у снах,
У квіткових з акації заметах.
Літай, вилітуй, бджілонько-весно,
Та як би ти не кликала додому,
Щоб китиці покуштувати знов,
Не хочеться мені у сорок сьомий.
РАДІСТЬ
Вперше бачу, як із печі хліб
В мами появився на лопаті.
Я усяке в голові ліпив:
Де ж це щастя узялося в хаті?
Бо вона лиш коржики пекла,
І, бувало, як ставало темно,
Я, один залишившись, лякавсь,
Що хтось зайде й забере їх в мене.
Звідки ж було хлопчику, мені
Стало б знати, що весільне плаття
Мама, пальці стиснувши німі,
За муку віддала, як оплату.
Та недовго я радів тоді,
Знов колгоспні засіріли днини.
Не повніли зерням трудодні,
В конопляну кутався ряднину.
Спорожнів ще прадідівський стіл,
Нема в хаті більше ні мачини.
Мов сестрички, хлібиночки ті
З печі сяяли перед очима.
