Ми, школярі сорокових, пишалися тим, що нас виховували вчителі, долі багатьох з них були обпалені війною. У післявоєнні школи приходили зовсім молоді педагоги, які лише закінчили училища. Серед них була і Надія Гавловська...
…Вона народилася 9 серпня 1929 року в селі Кам'яному Савранського району, у сім'ї вчителів. Знамениті Савранські ліси, праця на землі (десятирічною Надійка допомагала дорослим виконувати колгоспну норму). Була вона дівчинкою допитливою і різнобічно розвинутою, читати навчилася ще до школи. Фіолетові рядки в принесених батьками додому на перевірку зошитах зачаровували її. Надя багато читала, писала без втоми, домагаючись чіткого каліграфічного почерку.
Війна обірвала звичне життя. У селі з'явилися чужі солдати... Вночі приходили партизани, про щось розпитували, просили їстівного. А в небі гуділи літаки, десь лунали вибухи бомб...
Після закінчення війни, у 1945 році, Надя вступила до педагогічного училища в районному центрі Братському Миколаївської області. Через три роки вона вже працювала вчителем російської мови в селі Надеждівці. Через кілька років вступила на заочне відділення філологічного факультету Одеського педагогічного інституту.
З 1956 року Надія Дем'янівна викладала в Одеській школі № 118. Скільки про цю школу біля Привозу ходило чуток! Однак чимало відомих нині людей навчалося там, зокрема і у Надії Дем'янівни: народні й заслужені артисти, вчені, діячі мистецтва і культури, моряки і просто талановиті одесити. Добре пам'ятаю «стовісімнадцяту» у 50-ті роки, нашу зовсім ще молоду вчительку. Ми любили її – хлопці з «заштатних» вулиць і провулків «старої Одеси»...
До школи № 9 (нині гімназія № 2) на Гаванній Надія Дем'янівна Гавловська прийшла у 1975 році. Вона стала для неї другою домівкою. Завжди поспішала сюди, як до храму, що зцілює від життєвих недугів і надихає на славетні справи. Колеги поважали Надію Дем'янівну за енциклопедичні знання, чуйне ставлення до дітей, щедрість душі і серця, мудрість і чуйність. Вона була майстром своєї справи – справжнім професіоналом. Блискуче знала предмет, який викладала майже 60 років. Її учням неможливо було не вивчити урок, тим більше, нешанобливо ставитися до української мови. Надія Дем'янівна любила артистично, натхненно читати «Енеїду» Івана Котляревського, «Сон» Тараса Шевченка. За свою багаторічну плідну роботу була нагороджена грамотами Міністерства освіти і науки, знаком «Відмінник освіти УРСР», медаллю «За трудову доблесть».
Надія Дем'янівна була щирим патріотом своєї професії і Одеси. Вона могла б виїхати до одного з синів, який мешкає за океаном. Жила б спокійно, у матеріальному статку. Однак більша частина сім'ї була в Одесі. Тут похований чоловік і син. Тут другий син, невістки, онук, друзі і колеги. У старій одеській квартирі, на Коблевській вулиці, Надія Дем'янівна хлібосольно приймала своїх колишніх учнів. Ми згадували роки навчання, раділи цим зустрічам. Учителька була щаслива.
…Першого вересня до гімназії Надія Дем'янівна не прийшла: боялася, що не витримає хвилювань проводів.
– Трохи пізніше нехай все це буде, – сказала вона мені, зателефонувавши, – коли зміцнію після хвороби.
Але потім їй стало ще гірше. Десятого вересня Надії Дем'янівни не стало...
…На постаменті, у гімназичному дворі, стояла труна з тілом Вчительки. Багато квітів, скорботна музика. Попрощатися прийшли колеги, друзі, колишні учні. Звучить шкільний дзвінок – її останній дзвінок... Так проводжали воістину Народну вчительку.
