(Продовження. Початок у №№ за 4, 11, 18, 25 жовтня).
БАРОКОВІ АКОРДИ УКРАЇНСЬКОГО НАГОЛОШУВАННЯ
Ні пребільшення, ні навмисної фігуральності в цьому заголовку шукати не треба. Треба бачити факти.
Перший. Прийшовши до України з Італії в ХVІІ столітті, стиль Бароко по якомусь часі дістав назву українського. Чому це сталося? Тому, що італійське Бароко підпорядкувалось українському національному духові чи тому, що воно підпорядкувало собі світосприймання та світовідтворення українців? Ні. Тут виникло те, що в хімії має назву синтезу (атоми однієї речовини, зливаючися з атомами другої, утворюють щось третє). Вчені й мистецтвознавці, дошукуючись чинників цієї природної реакції в царині духу, випродукували чимало розвідок типу Бароко і культура, Бароко і національний характер українців, Бароко і психологія української народної творчості, Естетика Бароко і художні уявлення народу тощо. Але поминули…
Факт другий. Усі названі «матерії» живуть у мові. Тож і вона як найістотніший виразник народної душі криє в собі ензими, які сприяли розквітові Бароко на українському грунті. Намагаючись ліквідувати цю прогалину в дослідженнях, пропонуємо ще одну розвідку: Бароко і народна мова. Будемо провадити її разом з читачами на матеріалах цієї книжки. А почнемо з того, про що заявили в заголовку статті. Тобто з наголосу.
Він у нашій мові не має постійного місця в словах, як це бачимо, наприклад, у мові французькій (на останньому складі), в польській (на передостанньому), в чеській чи німецькій (переважно на першому). Навіть в одному й тому самому слові, але в різних його формах, наш наголос може пересуватися з місця на місце. Ось приклад. Іменник дочка в своїй основній, сказати б, офіційній іпостасі акцентує останній склад, а в формах здрібнілості, пестливості чи кличній переносить акцент на перший склад: моя (його, її) дочка, але – моя (його, її) доця, доня, донька, донечка, дочечка, дочко!
Форми множини і непрямих відмінків теж переносить наголос на перший склад (Їм народилися дочки – Біблія в перекладі Огієнка, с. 5), проте в поєднанні з числівниками два, три, чотири можливе акцентування також останнього складу (Три дочки і син – Свидницький).
Ще приклад. Займенники в непрямих відмінках наголошують останній склад (себе, тебе, мене, цього, собІ, тобІ, менІ, цьому), а коли опиняються в реченні поруч з прийменниками, переносять наголос на перший склад: із себе, до тебе, коло мене, без цього, при собі, на тобі, по мені, у цьому.
Ці два приклади, так би мовити, граматично внормованого руху наголосів узято з океану інших наголошувань не просто так, а для того, щоб дати практичну пораду нашим читачам: не треба слідом за радіо- і телемовцями повторювати донька – це порушує закон граматики. Не треба також вимовляти мати при собі (з телеоголошення), бо це є сліпим (точніше, глухим) мавпуванням акцентуації росіян, які в ситуаціях, подібних до описаної в другому прикладі, своїх наголосив нікуди не переносять. Переконає вас у цьому невеличкий практикум за зразком: знаю себе – скинув із себе; узяв щось собі – тримаю щось на собі+російські паралелі до скомпонованих висловів.
Та не тільки закони граматики керують рухом наголосів. Над українським наголошуванням мають владу ще й вимоги мелодійності фрази, її ритміки, смислової виразності і, як казав І. Франко, граціозності вислову. Усе це дуже ясно вимальовується в народній мові, (беремо до розгляду її пісенні зразки, оскільки в них наголошування проступає чіткіше):
1. Через річеньку, через болото.
Подай рученьку, моє золото.
Через річеньку, через биструю.
Подай рученьку, подай другую.
Якби комусь спало на думку розставити в цьому уривку нормативні наголоси (річеньку, рученьку, биструю, другую, золото) – де б поділася з нього мелодія, яка вже зачарувала нас? А де б дівся отой суто танечний ритм, що його чуємо у фрагментах: Ночувати не буду, ночувати не буду, пожартую звечора та й піду або Іди, іди, качуре додому – віддам тебе дідові рудому?
2. Ой, якби ж я, козаченьку, була багатенька,
Наплювала б я на тебе й на твого батенька, – чи не увиразнює такий наголос мотиву іронії? А наголос із відомого українського романсу Не питай, бо нічого тобі я не скажу – чи не підсилює він стану смутку героїн?
3. Порівняймо два способи вимови (це вже з прози):
Я люблю тебе Я тебе люблю
і
Я прошу тебе Я тебе прошу
Чи не здадуться другі два вислови граціознішими, оскільки градус ніжності в них нібито вищий?
Класики української літератури дуже пильнували звук обарв народної мови. Особливо ті, що стояли до неї найближче, скажімо, Степан Руданський. У своїй співомовці про чоловіка, що заснув у лісі в чоботях, а прокинувся босий, він написав:
Не мої це, каже, ноги,
Присягаю, на чім світ,
Бо мої в чоботях були,
А ці босі, без чобіт.
Без жодної вади для рими і ритму поет міг би написати бо мої були в чоботях. Але написав так, як написав, щоб не зашкодити змістові: наголос були по-народному точніше відтворює розгубленість персонажа.
Чи міг народ з таким високохудожнім мисленням (воно, певна річ, матеріалізувалось у мові) не зачаруватися красою Бароко? І чи могло Бароко з його експресією, чутливістю до прекрасного, витонченістю (словники кажуть «химерністю») залишитись байдужим до краси українського народного Слова, що матеріалізувало мислення? Реакція – сталася! Українське Бароко виникло!
І лише по цьому в Україні розгорнулось те, що стало предметом названих вище досліджень.
Та не скінчились «пригоди» української акцентуації. На її барокову стихію й динаміку почали раптом накидати якісь рамки. Спочатку територіальні. Повернувшись із численних етнографічних мандрів по теренах Лівобережної України, Б. Грінченко в своєму Словнику зафіксував наголос пиха – так там кажуть. Тимчасом, Правобережна Україна вимовляє це слово с наголосом на першому складі. Зокрема, досі на Вінниччині живе приповідка про бундючного чоловіка: Там така вже пиха і така задача (очевидно, від «задаватися»), що, собі на лихо, і людей не бачить. Та й Шевченко писав: (Звінчав)… без пихи, так, як довелось («Москалева криниця»).
Те саме зі словом подушка. С. Караванський у своїх «Секретах української мови» обстає за акцентуацію першого складу (так подекуди вимовляють це слово на сході України), а діти з Правобережжя ще в сповиточку чують од матерів: Спатоньки, спатусі на білій подусі. Лівобережна вимова: забагатіти. Правобережну чуємо в співанці: Надумала вража баба та й забагатіти, підсипала куріпочку, щоб вивела діти.
– Що в цьому лихого? – спитають читачі.
– Анічогісінько! – кажемо ми. – Адже акорди наголошення на те й акорди, щоб витворювати гармонію не з одного звуку чи тону. Мовці, на нашу думку, повинні наголошувати свої слова так, як це узвичаєно в народі, серед якого живуть. А що в Україні чимало регіонів різняться між собою саме манерою акцентуації, то це вберігає всю мову в цілому від одноманітності, а отже й від того, що у фізиці зветься ентропією.
Позиція ортодоксальної філології дещо інша. Вона, ця філологія, дедалі помітніше (і наполегливіше, особливо в засобах масової інформації) віддає перевагу наголосам лівобережним, називаючи їх літературними. Хоч допускає в сучасних словниках чимало слів з подвійним (і навіть потрійним) наголосом: принесу – принесу, вишиванка – вишиванка, гулянка – гулянка, мовчанка – мовчанка, прошу – прошу, люблю – люблю, байдуже – байдуже – байдуже.
Домашнє завдання: подовжіть цей список, скориставшись з Орфографічного словника (найкраще – останнього видання).
(Далі буде)
