На честь 145-річчя Роздільної наприкінці вересня багатьох городян було відзначено різними нагородами. Серед тих, хто одержав Почесну відзнаку "За заслуги перед містом", засновану місцевою владою, була і старший терапевт Роздільнянської поліклініки Марія Іванівна Свистунова.
До цієї навпрочуд енергійної жінки, відмінного фахівця своєї справи, активістки ветеранської організації, у місті та районі ставляться із особливою повагою. Ось уже 36-й рік вона сумлінно виконує свій професійний обов’язок. Марія Іванівна завжди допоможе будь-якій людині, яка звернулася до неї, дасть добру пораду тим, хто лише починає свій шлях у медицині, їй небайдужі долі її товаришів і по роботі, і по ветеранській організації.
Варто нагадати про те, що кожного року, весною, проходить обласний конкурс медсестер. Це – багаторічна традиція, яку з ентузіазмом підтримують медпрацівники Роздільнянського району. І в тому, що місцеві представниці цієї професії – постійні лауреати обласного змагання, чимала заслуга Марії Іванівни Свистунової. Кому, як не їй, краще знати, хто в районі найпрофесійніший у тій або іншій сфері непростої медсестринської справи, які таланти має. Марія Іванівна завжди бере на себе частину клопоту з підготовки до конкурсу, намагається допомогти підібрати склад команди, підбадьорити, дає поради учасницям.
Їй знайомі практично усі проблеми людей похилого віку в районі, пов'язані і зі станом здоров'я, і з побутовими умовами. Вона пам'ятає адреси, імена, сімейні історії людей. Доводиться бачити стільки негараздів! І ніколи Марія Іванівна не залишається осторонь. Якщо комусь потрібна допомога, можна бути впевненим, що вона знайде кошти – або своїх товаришів організує, або звернеться до того, хто спроможний щось зробити для людини.
Гармонійно поєднувати службові обов'язки та громадські справи – характерний стиль життя Марії Іванівни. В неї одне плавно переходить в друге.
– До проведення масових обстежень у районі, профілактичних оглядів або щеплень ми готуємося заздалегідь, – розповідає Марія Іванівна. – Потрібно, щоб фельдшери та санітарки заздалегідь повідомили про це усіх мешканців сіл, побували у кожному дворі. Вони обходять вулиці села кілька разів. Але і після цього люди не поспішають прийти до медамбулаторії або до фельдшерсько-акушерського пункту. А останнім часом багато хто і зовсім категорично відмовляється.
Здавалося б, що може бути простіше – пройти флюорографію! Тим більше, що день, а то і два, машина, обладнана рентгенапаратом, і фахівці перебувають у селі. А люди не йдуть! Чи не смішно, що потрібно вмовляти людину зробити спробу вберегти себе від таких захворювань, наприклад, як туберкульоз!
– Якщо гора не йде до Магомета, то Магомет йде до гори, – цитує вона давніх мудреців, і до завершення медогляду значна частина "загітованих" все ж таки з’являється на обстеження. І у старшого терапевта вимальовується чітка картина ситуації в районі.
Пам'ятаю, на початку літа ми із Марією Іванівною заїжджали до Понятівського ФАПу. Молоденька фельдшерка Наталя Малишиць навіть і не помітила, як протягом 10-15 хвилин практично відзвітувала про свою роботу, принаймні, за місяць. І усі записи Марія Іванівна, ніби ненавмисне, у журналах продивилася, залишаючи свої позначки. І, ніби між іншим, розповіла своїй юній колезі про те, як делікатніше проводити огляд дорослих щодо педикульозу. На що звернути увагу, коли слухаєш легені, щоб виявити, чи немає ознак туберкульозу. Побіжно поцікавилася станом здоров'я однієї зі своїх підопічних, яку веде як геронтолог, хоча й була в неї не так давно. І про матір Наталі розпитала (знає її як колегу, яка працює в лепрозорії). І про плани на майбутнє, про сімейні перспективи. Не з цікавості, а з надією, що залишиться дівчина у селі, якщо вийде заміж за місцевого юнака, або за одного з тих, хто приїжджає на роботу до села після закінчення вузу, і не поїде до міста або до іншого району.
А через місяць Марія Іванівна приїхала до Понятівки: із привітаннями та подарунками до санітарки Тетяни, випадково почувши під час попередньої зустрічі, що в неї наближається ювілей. Як раділа Тетяна своїй гості!
Не забула Марія Іванівна і номер "Одеських вістей" до гаража занести, де написано кілька рядків про водія Анатолія, що нас на "швидкій" до Понятівки возив.
– Він навіть розхвилювався, – розповідає Марія Іванівна. – 40 років на машинах працює, премії, заохочення одержував, а в газеті про нього вперше написали. Всього-то – добрим словом згадали, а як потішили людину!
До речі, передплата у Марії Іванівни Свистунової на періодику змолоду посідала значний рядок у сімейному бюджеті. Бути інформованою – давня добра звичка.
Розмовляємо у її кабінеті в поліклініці. Наближається кінець робочого дня. Марія Іванівна розповідає про свою молодість, навчання в інституті, заміжжя. У двері постукали – міліція привезла на огляд одного із учасників ДТП. Чоловік середнього віку був ще у стані дещо уповільненої реакції після того, що сталося, й поводився скуто. Але варто було Марії Іванівні заговорити з ним – спокійно, доброзичливо, немов вони давні знайомі, і людині стало набагато краще. І ось він вже розповідає про себе, повідомляючи усе, що необхідно лікареві.
Доречно відзначити, що Марія Іванівна не з місцевих, родом із села Жовтневого Миколаївської області. Після закінчення школи працювала санітаркою на суднобудівному заводі (нині "Океан"), зі своїм майбутнім чоловіком познайомилася в Одесі у медінституті, він став дерматологом, а вона терапевтом. У студентській сім’ї з'явився первісток. До Роздільної приїхала після закінчення вузу в 1974 році, другого сина народила вже тут. Підростає і третє покоління – у Свистунових троє онуків.
На заслужений відпочинок Марія Іванівна не поспішає:
– Вдома у вихідні дні шукаю собі роботу, впораюсь із хатньою роботою, й чекаю понеділка. У поліклініці справ – безліч. На мені спостереження за ветеранами війни, трудового тилу, учасниками бойових дій, вдовами, інвалідами. Робота із терцентром, притулком для старих, усе, що стосується забезпечення путівками на оздоровлення та лікування у шпиталі. При зустрічі із підопічними обов'язково потрібно не просто зробити свою справу, але й поговорити, ну як же не надати їм такої можливості! Про ціни, про життя, про близьких, про книжки, про все! І ліки недорогі і добрі підбираємо, і самотню душу добрим словом відігріваємо. Коли можеш допомогти і допомагаєш – не втомлюєшся. Я раз на рік про вік згадую – у день народження. А то все ніколи, дня для усього ледве вистачає!
Курс Марії Іванівни нещодавно збирався на зустріч, відзначали 35-річчя закінчення інституту. Згадували молодість, ділилися думками про майбутнє. Усі добре розуміють, що якби праця лікаря гідно цінувалася, напевно, не було б, наприклад, стільки проблем із комплектуванням штату медамбулаторій, ФАПів. Не було б і поширення небезпечних захворювань у загрозливих масштабах. Не йшли б до бізнесу здібні молоді лікарі. Їм, крім робочого місця, потрібні житло та гідна зарплата.
Щодня на вулицях міста або в селах Марії Іванівні хтось дякує за допомогу, хтось згадує: "А ви лікували мою матір!", хтось просто радий побачити її усміхненою. Вітаючись, вона неодмінно м'яко торкнеться рукою, чи то віддаючи частку життєлюбства, чи то знімаючи зі співрозмовника втому. У принципі, неважливо, що відбувається. Важливо, що й настрій покращується, і день стає світлішим!
