«У ЗАХАР’ЄВА ВСЕ Є»
Хто він? Перш за все – хлібороб. Без перебільшення буде сказано – за покликанням душі. Любов до землі передалася йому на генетичному рівні. Від мудрих, добрих, працелюбних і щедрих батьків – Йосипа Платоновича і Любові Федорівни, від червонокутських хазяйновитих дідів-прадідів, що розмовляли з полем, немов зі щирим і відданим другом. У виборі професії по закінченню десятирічки альтернатив навіть в думках не виникало. Вже добре знаючи ціну стиглого колоса, пропрацювавши кілька літніх канікул помічником комбайнера, він, для поповнення знань, обрав агрономічний факультет Одеського сільськогосподарського інституту (нині університету). Почерпнуті там теоретичні викладки знову ж таки перевіряв у рідному господарстві, пораючись з механізаторами на ланах під час студентських вакацій та виробничих практик. Туди ж, у колгосп «Маяк» Ширяївського району, і повернувся після закінчення вузу (майже сорок років тому) на посаду головного агронома.
Усе це – про Миколу Йосиповича Захар’єва, який три з лишком десятиліття впевнено керує одним і тим же господарством: колгоспом, колективним сільгосппідприємством і, нарешті, приватним сільгосппідприємством «Маяк». Причому підприємством багатогалузевим, де ніколи, нарівні з рослинництвом, не ставилася під сумнів й інша галузь – тваринництво.
У які тільки шторми, завдяки «мудрому» керівництву «нагорі», не потрапляло за ці часи наше багатостраждальне агропромислове виробництво?! Вони, ці бурі, торкалися всього: структури сівозмін і посівних площ, набору культур, парів і напівпарів, стандартів тваринницьких приміщень тощо. До цього слід додати природні, політичні, а відтак і соціальні катаклізми, що ажніяк не сприяють зміцненню економічного підмурівку вітчизняного села. Втім, попри все це, Захар’єву (одному з небагатьох на Одещині) вдалося не лише зберегти, але й значно зміцнити, примножити набуте багаторічного працею його земляків. Сьогодні «Маяк» – це економічно міцне господарство з рентабельністю понад 50 відсотків, щорічним валовим виробництвом продукції у шість з лишком мільйонів гривень і півторамільйонним чистим прибутком. Підприємство живе на власні кошти: не маючи кредитних заборгованостей перед фінансовими установами та структурами, державним бюджетом, вчасно і в повних обсягах сплачуючи заробітну плату трудівникам, розраховуючись за оренду земельних і майнових паїв.
Хто добре знає Миколу Йосиповича – людину сучасну, прагматичну і водночас допевна романтичну, педанта і акуратиста в усьому, жартують: «У Захар’єва, як і в Греції, все є». Між тим у цьому жарті левова частка – правда. Адже маяківські механізатори, наприклад, мають у своєму розпорядженні необхідний набір сучасної ґрунтообробної і збиральної техніки, що дає їм можливість чітко дотримуватись вимог найновіших технологій: від сівби до жнив і, як у цьому році, коли за хліб дають смішні ціни, під час тривалого збереження зерна на власних же складах. А ще у господарстві реконструйовано впродовж останніх років тваринницькі ферми, зведено критий тік площею понад два гектари, є спеціалізована ремонтна майстерня на 25 сільгоспмашин, з переробних виробництв – олійня й млин.
За роки свого керівництва Захар’єв чимало зробив для, як зараз модно говорити, розвитку інфраструктури довколишніх населених пунктів, жителі котрих працюють у ПСП. У Преображенці, Лідівці, Червоному Куті, наприклад, з’явилося півсотні нових житлових будинків, школи, дитячі садки, вуличне освітлення, водогони, прокладено 30 кілометрів асфальтних доріг і, найголовніше, до Преображенки підведено природній газ (лише на це господарство витратило близько півтора мільйона гривень).
– …Важко сьогодні селянину, – зітхає Микола Йосипович. – Ще, мабуть, ніколи не було так важко. Але ж коли ви приходите до своєї мами, то ніколи не кажете, що вам важко. Навпаки, завжди намагаєтесь їй допомогти. І фізично, і морально. Попрацюєте, поспілкуєтеся – обом легше. Так і ми йдемо до матінки-землі. Працювати, а не скаржитись. А вона завжди віддячить за те…
Віктор КОЗЮРА, «Одеські вісті», Ширяївський район
ОДНОЛІТКИ, ОДНОСІЛЬЧАНИ ОДНІЙ МЕТІ СЛУЖАТЬ
Дуже говірким Іван Юхимович Плукчі ніколи не був. Очі посміхаються, а сам мовчить: нащо, вважає, розкидатися словами? Адже у великому господарстві вільні хвилини навряд чи знайдеш. Тим більше, немає їх у нього, оператора племінної свиноферми СВК «Бессарабський». Її завідувач Володимир Іванович Аріков це цілком підтверджує, давши Плукчі характеристику одним словом – трудоголік.
Іван Юхимович трудиться у тваринництві 27 років. Ще з того світлого часу, коли радгосп «Бессарабський» здавав ні багато ні мало 1850 тонн м'яса на рік. Сьогодні – 70 тонн. Іван Юхимович досадує: немає уваги сьогодні від держави ані селу, ані сільському господарству. Якби допомагала – і на цій фермі можна було б одержувати і утримувати не 2300 голів, а у два з лишком рази більше.
Справді, ферма, пройшовши через терни всіляких перетворень, збережена і підтримується в належному стані. У кожному разі, голова СВК Георгій Іванович Делібалтов дуже тепло відгукнувся про цей дружний, на 25 чоловік, колектив.
На жаль, зараз, і не з причин , які залежать від них, тваринники знизили показники, вдавшись до змушеного скорочення поголів'я через торішню посуху. Але зате сьогодні забезпеченість кормами – стовідсоткова. І приплід одержали непоганий, отож до 2200 поголів'я наростять.
У кабінеті завідувача ферми, ветлікаря за професією, висять на стіні численні дипломи обласних виставок-аукціонів за гідні показники щодо вирощування ремонтних свинок великої білої породи. До речі, племсвинки «Бессарабського» мають великий попит. Відбою немає. Продають. Але насамперед, – своїм робітникам, причому за ціною у два рази нижчою за ринкову. Сьогодні в селі чи не в кожному подвір'ї утримують не менше двох поросят.
– Адже на чому село нині тримається? – запитує Георгій Іванович і відповідає сам. – На тому, що м'ясо людина продасть та молочко здасть державі. А це – завжди свіжа копійка. Тільки це ж мізер проти зрослих цін на все. Загине село! Коли це було, щоб 67 копійок коштував один кіловат електроенергії?! І стільки ж коштує кілограм пшениці, вирощений з такими труднощами!
Аріков – тієї ж думки.
– Нагледів купити, – говорить, – дитині іграшку за 30 гривень. А прийшов вранці до крамниці, – вона вже на десятку більше коштує. Мовляв, долар виріс. А чому ж тоді наше молоко і м'ясо у попередній ціні залишилося? Але зате в Україні цього року на 24 мільйонери більше стало...
Ми йшли ретельно прибраною територією ферми. Заходили до корпусів, де ситі тварини спокійно лежали у своїх клітях. І далі вели нашу нехитру розмову «про життя», якість якої в Підгірному, як і раніше, багато в чому залежить від ступеня достатку «Бессарабського». Георгія Івановича люди щиро поважають за добропорядність, і за те, що він ніколи не залишить людину віч-на-віч з її проблемою. Розрахунки за земельні паї провадяться, що називається, до зернятка, до копієчки. У цілому, 1600 кілограмів зерна одержав кожен пайовик. А коли проводили селу газ до осель – витрати по прокладанню повітряної лінії господарство знову ж взяло на себе.
…По дорозі назад, до Тарутиного, Георгій Іванович із задоволенням розповідав про тваринників:
– Без Плукчі нашу свиноферму уявити вже не можна. Як і без Арікова. Віддаються роботі «від і до». Але ж у Івана ще й велике домашнє господарство – коні, три корови і два бички, по чотири вівці і кози. Великий трудівник. Отож, «від зорі до зорі» – це про нього.
Але найголовніше багатство Івана Юхимовича – четверо дітей і п'ятеро онуків. Поки що п'ятеро. Сказавши про це, Плукчі, нарешті, розщедрився на широку, дуже добру усмішку.
Таїсія БАРАНОВА, власкор «Одеських вістей», с. Підгірне, Тарутинський район
