Методист Центру дитячої та юнацької творчості «Самоцвіт» Приморського району Одеси Раїса Краєва увійшла до числа 7 переможців (із 392 учасників) Міжнародного Конкурсу творчих робіт «Вчительська сім’я». Конкурс було організовано порталом «Мережа творчих вчителів» http://іt-n.ru, «Учительской газетой» та Профспілкою працівників народної освіти та науки Російської Федерації з метою розвитку творчої активності педагогічних працівників, підвищення престижу та статусу вчителя у суспільстві, посилення уваги громадськості до вчительських династій.
Успіх одеському педагогові принесла робота під девізом «Ad modum» (За зразком), у якій Раїса Краєва розповіла про своїх батьків та інших родичів, які так чи інакше працювали на педагогічній ниві. У самого лауреата – більш ніж 20-річний стаж роботи у школі, позашкільних закладах, керівництва гуртками, участі в різних педагогічних проектах.
Ми вітаємо нашу землячку із перемогою. І пропонуємо до уваги читачів фрагмент з роботи-переможниці.
З КОГО АБО ІЗ ЧОГО ПОЧАТИ?
З директорів шкіл або «простих» вчителів, авторів методик або просто тих, до кого усе місто традиційно зверталося по пораду?
Найперше моє «педагогічне» враження (не вважаючи матір-вчительку) – це бабуся Роза, материна тітка. Вона навчала шити на різних радянських курсах початку великої держави. Її старенький «Зінгер» нащадки не викинули, збираються віддати до музею.
Її донька, тітка Іда, була директором школи № 16 («залізничної»). Хоча мені складно було у це повірити, так смачно вона готувала і так любила приймати гостей. Лише потім я довідалася, що Іді Марківні довелося евакуювати шкільне майно із обложеної Одеси, а після війни відновлювати традицію навчатися в будь-якому віці: юні фронтовики не дуже жадали часом сидіти за партами й зубрити правила. Учні тітки Іди згодом займали солідні посади, але незмінно надсилали телеграми на Новий Рік, до Дня вчителя, та на день народження улюбленого суворого директора.
Тітка Інна пішла материним шляхом, працювала вчителем географії у санаторній школі, де доводилося ще «закривати» виховательські години та вирішувати безліч інших питань.
Трохи з «іншої опери», але для мене у тому ж ракурсі, – медичне відгалуження материних родичів.
Тітка Мілочка Ценная було відоме в місті, як прізвище кращого дитячого лікаря. Двері будинку на Пушкінській не зачинялися, мені здається, ніколи, а телефон вже забув, коли мовчав. І, що найдивовижніше, мої учні, які вже підросли, народили дітей, консультувалися усе в того ж безцінного фахівця. І не одне покоління дитячих лікарів дякувало своєму наставникові за уроки людяності, дані не в аудиторії, а в кабінеті лікаря або за чашкою чаю.
Так само була віддана своїй професії і місії наставництва інша материна тітка – відома в Одесі акушерка, а для мене бабуся Туня. У скромній квартирі на Манежній завжди юрмився народ; незрозуміло, де знаходив місце для роботи чоловік бабусі Туні Йосип Цадик, викладач музики, автор «Словаря иностранных музыкальных терминов».
До речі, про «музичну галузь» нашого сімейства: дружина мого брата, Олександра Галяса, Олена Слободенюк – викладач училища мистецтв та культури ім. К.Ф. Данькевича. Теж, до речі, із династії педагогів: матір Олени, Ольга Едуардівна, викладала у школі математику.
Але головний педагог у нашій сім’ї, це, звичайно, моя матір – Людмила Олександрівна Віолін.
Матір-вчителька – це окрема тема. Строго кажучи, вона увесь час була в школі № 70. І навіть по дорозі додому (а йти від школи було не більше 25 хвилин) знаходилися ще важливі справи класного керівника: зайти «дати чортів» тим, хто не виконує домашнього завдання, спробувати застати «важких» батьків, або відвідати «Михайлівну» у дитячій кімнаті міліції...
Була в мене й спецроль. Одного разу я, учениця другого класу, у черговий раз чекаючи матір, від нудьги почала писати диктант для 8 класу на звороті дошки. Восьмикласники, які здавали матері «хвости», помітили це – і мені «легально» дозволили дописувати текст уже на видимій усім частині дошки. Ну що сказати? Жодної помилки, ні граматичної, ні пунктуаційної. І тут дозріла логічна ідея: у важку хвилину саджати «малу» до того, у кого зовсім вже кепські справи, і пошепки дозволяти списувати. Так я врятувала не одного «потопаючого» учня, зокрема й на іспитах.
Мій батько, Василь Терентійович Галяс, суворо кажучи, викладачем не був, він працював лаборантом кафедри історії України університету (тоді ще єдиного в місті). Але в батька був «коньок» – спецкурси, особливо з бібліографії. До 85-річчя батька (на жаль, він встиг побачити лише гранки) вийшла книжка про нього (величезне спасибі за це професорові Вадиму Хмарському). Теплі та абсолютно не протокольні слова в ній належать відомим історикам.
Зрозуміло, що у такій сім’ї потрібно було дуже сильно не хотіти стати вчителем, щоб не стати ним. Потім, аналізуючи «минуле», пригадалися й ігри із двірськими друзями у школу (при цьому мені завжди хотілося грати порушника дисципліни, а доводилося – вчительку), і перший досвід у гуртку бальних танців (хлопчика-новачка незмінно доручали мені, а як тільки-но він переставав наступати на ноги й починав потрапляти до такту, його забирали до іншої партнерки), і багато начебто випадкових ситуацій дитинства.
Але остаточно все вирішилося після другого курсу філфаку: «бацила педагогіки» остаточно поселилася у мені в результаті знайомства із неформальною лінією педагогів-позашкільників. Але це вже інша казка.
Є в Окуджави такі рядки: «Арбатство, растворенное в крови, неистребимо, как сама природа». Щось схоже, мабуть, відбувається в наших жилах. Мої діти, незважаючи на досить юний вік, – вічні консультанти й помічники і для однолітків, і для старших, особливо в області комп’ютерної грамотності та ігор.
А в мене особисто є мрія: зустрітися із талановитим менеджером, знайти кошти й відкрити школу (центр, дитяче село), де будуть ненав’язливо розвиватися та виховуватися сильні тілом та духом, делікатні і тонкі, проникливі та ненав’язливі, веселі і спритні, вмілі та людяні. Адже в мені шукають втілення своїх заповітних ідей, планів та «мрій» мої улюблені і вічно живі предки.
