Буваючи у селах північних районів Одещини, все частіше помічаю спорожнілі хати, зовсім зруйновані обійстя. Нерідко на місці хат та господарських будівель можна побачити лише купу глини, зарослу терниками. Якось довелось побувати в тому місці, де колись було село Омелянівка. Тепер там залишилися тільки горбки. Зрідка ще збереглися залишки стін, печей. Переважно вся, колись досить довга вулиця заросла деревами, кущами, бур’янами. Десь в чагарниках причаїлася і хата останньої мешканки цього села – бабусі Олімпіади. Прізвища її вже не вдалося з’ясувати. Просто з розповідей старожилів стала відома така досить дивна, водночас і сумна, історія.
Коли бабуся, яку в селі називали Ліпою, залишилась в селі сама, вона почала боятися крадіїв та інших бешкетників. І, щоб якось захистити себе від непроханих гостей, жінка, якій було понад вісімдесят років, на ніч вилазила на горище. Там і ночувала. Одного разу ледве не вчаділа, бо там же, на горищі, бабуся прилаштувала собі якийсь обігрівальний пристрій. Від нього щось затлілось. На щастя, нагодилися люди і врятували стареньку. Було те років двадцять тому.
Нині, напевне, більшість молодих людей, що проїздять повз колишню Омелянівку, навіть не звертають уваги на оті руїни, на те, що там колись вирувало життя.
Неподалік Малігонового є село, як на мене, з досить поетичною назвою – Машенька. На сьогоднішній день офіційно в ньому вже немає жодного жителя. Навіть електрику відімкнули. Але живе тут один чоловік, якому близько 70 років, він ніяк не може розпрощатися із своєю хатою, своїм рідним селом. У нього є дві дорослі доньки. Вони неодноразово забирали тата до себе. Та поживши якийсь місяць у дітей, дід знову мандрує до своєї хати, в рідну Машеньку. Коли старий живе вдома, то поштарки носять йому продукти і все найнеобхідніше.
Боляче дивитись на оці вимираючі села, хоча офіційно за останні десять років у Ширяївському районі стало менше всього на одне село. Та є чимало таких, як, наприклад. Яворівка, яка стала частиною Мар’янівки. А от опустілих хат та навіть вулиць додалося. Та воно й не дивно. Якщо років десять тому в Ширяївському було понад тридцять тисяч населення, то нині тут є всього 27800. Лише за 2008 рік в районі померло 520 осіб, а народилося лише 394 немовляти. Хоча, як розповідає заступник голови Ширяївської райради Віктор Йосипович Гайдай, останнім часом розрив між смертністю і народжуваністю дещо скоротився. Було вже й таке, що смертність в 2,5 раза перевищувала народжуваність. Крім того, був період, коли молодь та люди середнього віку масово виїжджали із сіл у пошуках роботи. Тепер із скороченням робочих місць в містах цей процес дещо припинився.
З радістю повідомив Віктор Йосипович те, що в 2008 році на території трьох сільрад народжуваність перевищила смертність. Такого позитиву досягнуто в селах Жовтневої, Катерино-Платонівської та Старомаяківської сільрад. Цей факт свідчить, що тут є молоді люди, що тут є робота, є якась перспектива. Дуже хотілося б, щоб і інші села, які ще вціліли, почали відроджуватися. Адже вимирання сіл – це не тільки скорочення адміністративно-територіальних одиниць, не тільки поява безгоспних земель, які заростають бур’янами, а ще й незагойні рани на душах людей. Морально-психологічний аспект цього процесу дуже болісний. Напевне, недарма отой останній мешканець Машеньки час від часу повертається додому. І основна причина не в тому, що його ображають діти, чи йому не вистачає чогось матеріального. Його кличуть спогади, звички, рідні стіни, рідне подвір’я.
Можливо, сучасним молодим людям, які здебільшого живуть в містах, таке важко зрозуміти, як можна сумувати за якоюсь грушечкою, криничкою чи стежечкою у власному саду. Здається, коли є все необхідне для життя, є всі зручності, то за чим ще можна сумувати. А виходить, що є за чим. Адже ту грушечку дідусь посадив своїми руками. А на тій стежечці його донька зробила свій перший крок. А оця криничка завжди дарувала життєдайну водичку. Пили її самі, поливали город і напували нею худобу. Скільки відер за життя витягли з кринички оці вузлуваті, вкриті мозолями руки?
Вимирання українських сіл – то трагедія нашого народу, нашої країни. І якщо зараз це ще не усі усвідомлюють, то це не означає, що її немає. Сьогодні ще є можливість призупинити її, почати відродження сіл, зменшити біль людей похилого віку, яким доводиться на схилі літ залишати на поталу все, нажите десятиліттями, і переїжджати до дітей чи онуків. До того ж більшість людей середнього віку теж покинули свої рідні села не від великої тяги до міського життя, а через брак роботи. Багатьом з них теж не до душі ота метушня великих міст.
У кількох населених пунктах бачила височенні комини, які залишилися від колишніх цегельних заводів. Все інше розібране, рознесене, поросле теренами. Ці комини стоять, як сумні пам’ятники, як обеліски колишнім селам, колишній сільській промисловості. Дивлячись на них, не раз пригадувала слова, що символізували Велику Жовтневу соціалістичну революцію: «Разрушим все до основанья, а затем, мы наш, мы новый мир построим».
Чесно кажучи, й тоді не розуміла, навіщо все руйнувати, невже не можна просто удосконалювати, змінювати на краще. А тепер тим паче не слід допускати руйнацій того, що було набудовано, що було створено десятиліттями, а дещо й століттями. До того ж вже не раз можна було переконатися, що не завжди нове – то краще. Звичайно, я не проти новинок науки й техніки, не проти поліпшення виробничих та побутових умов. Але ж слід визнати, що продукція отих молокозаводів, що діяли в сільській місцевості, була значно якіснішою від тої, яку нині нам пропонують сучасні супермодні фірми. Головне – все те було натуральне. А тепер – суцільна хімія. Чи, скажімо, можна зрівняти глинобитну хату, вкриту очеретом, з котеджем, в якому використаний суцільний пластик та ламінат. Можливо, саме тому наші предки, які не знали оцих «благ цивілізації», жили по 80, 90, а то й сто років.
На щастя, є люди, які це розуміють і вже беруться за відродження сіл: будують школи, дають житло медикам, відновлюють заклади культури, починають реанімувати тваринництво. Хочеться вірити, що з часом ми знову будемо їсти ковбасу, в якій буде не 5 відсотків м’яса, як тепер, а у вершковому морозиві будуть вершки, а не напис «з додаванням молока». А бабці та дідусі доживатимуть віку у своїх охайних, теплих хатах, і гулятимуть у своїх садках, а не в чужих їхньому серцю захаращених парках.
