УКАЗ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ № 74/2009
Про відзначення державними нагородами України
За вагомий особистий внесок у розвиток ветеранського руху, мужність і самовідданість, виявлені під час виконання військового обов'язку, вирішення питань соціального захисту та реабілітації ветеранів війни, патріотичне виховання молоді та з нагоди Дня вшанування учасників бойових дій на території інших держав і Дня захисника Вітчизни постановляю:
Нагородити орденом «За заслуги» III ступеня
ПЄРЄВЄРЗЄВА Володимира Вікторовича – голову Одеського обласного комітету ветеранів війни в Афганістані.
Нагородити медаллю «За працю і звитягу»
КЛИМЕНКО Олену Анатоліївну – члена правління Спілки ветеранів війни і військової служби, м.Одеса.
Президент України Віктор ЮЩЕНКО
6 лютого 2009 року
Любі друзі!
Виповнюється20роківзчасувиведеннярадянськихвійськзтериторіїРеспублікиАфганістан.Можна по-різному оцінювати спонукання політиків, які призвели до початку цієї війни. Але не викликає сумніву мужність людей, які виконували свій військовий інтернаціональний обов’язок.
Піхотинці і десантники, бійці "спецназу" і артилеристи, екіпажі бойових гелікоптерів – усі виконували поставлені тактичні завдання у нелегких бойових умовах. Перепади температури в горах, марш-кидки з повним бойовим спорядженням, постійний ризик для життя – усе це змушувало наших солдатів діяти на межі фізичних та моральних сил. Та все ж таки звертає увагу той факт, що у відсотковій кількості від загальної чисельності, втрати бойових офіцерів були вищими, ніж втрати рядових. Це свідчить багато про що. Навіть у таких складних умовах командири батальйонів, полків, як правило, були добрими організаторами бою, піклувалися про своїх підлеглих. Ці традиції військового братерства – один із кращих прикладів людської мужності за останні десятиліття.
Тяжко говорити про таке поняття як "ціна війни", адже за великим рахунком – кожне людське життя унікальне і безцінне. Але, як свідчить статистика, неповне десятиліття афганської війни коштувало нам близько 15-ти тисяч чоловік загиблими та понад 36-ти тисяч поранених. Я вже не кажу про втрати бойової техніки і про те, що кожен рік війни в Афганістані обходився бюджету СРСР у три мільярди доларів.
В Україну не повернулося майже три з половиною тисячі її синів. З них 220 наших земляків, мешканців Одеси та Одеської області. Багато хто з тих, хто вижили, мають серйозні проблеми зі здоров'ям.
Історію неможливо переписати. Тому напередодні такої пам'ятної дати, не хотілося б говорити про ті події в умовному способі, "що було б, якби..." Але й говорити, як деякі, про марність жертв афганської війни – неетично і по-блюзнірському. Як стосовно полеглих та їхніх родичів, так і стосовно нині живих ветеранів Афгана.
Ми повинні докласти усіх зусиль для увічнення та збереження пам'яті полеглих і піклуватися про живих у плані соціально-медичної реабілітації, допомоги сім’ям загиблих. Сьогодні у нашому регіоні мешкає сім з половиною тисяч учасників бойових дій в Афганістані. Багато ветеранів далеко не старі люди, їхній активній життєвій позиції можуть позаздрити й молоді. Так, до нинішнього складу обласної ради входять три ветерани афганської війни: Афанасій Петрович Радукан, Валерій Олександрович Сергачев та Олександр Петрович Луценко. Чимало колишніх воїнів-інтернаціоналістів і серед депутатів місцевих рад, в органах державної служби. Їхній складний життєвий досвід – частина загальної історичної спадщини нашого народу.
Хочеться побажати, щоб цей гіркий досвід не знадобився наступним поколінням українців. Але ті кращі якості, які проявили наші люди у афганській війні (хоробрість, стійкість, вміння діяти у найважчих умовах) – цінуються в усі часи та епохи.
Щастя, здоров'я та оптимізму усім вам, любі земляки!
Голова обласної радиМ. СКОРИК
Шановні учасники бойових дій!
Від щирого серця вітаю вас із Днем вшанування учасників бойових дій на території інших держав.
Всього на Одещині проживають 7,5 тисячі учасників бойових дій в Афганістані. Це люди, які пройшли крізь пекло війни, і сьогодні вони докладають усіх зусиль для розвитку ветеранського руху. Ми схиляємо голову перед їхнім подвигом, мужністю та витримкою.
Час не викреслить із нашої пам’яті приклади вірності воїнському обов’язку, їх продемонстрували тисячі синів і дочок України, яким довелося нести нелегку військову службу в «гарячих точках» світу.
Всі учасники бойових дій на території інших держав особливо гостро відчувають справжню ціну мирного життя. Переконаний, що ваш досвід, моральні якості, активна громадянська позиція, професіоналізм і надалі слугуватимуть утвердженню миру та злагоди на благодатній одеській землі.
Окремою сторінкою історії нашої держави стала війна в Афганістані протягом 1979 – 1989 років. Майже чотирнадцять тисяч солдатів не повернулися на Батьківщину, виконуючи інтернаціональний обов’язок. Серед них і 220 наших земляків – жителів Одеської області.
Ми завжди залишатимемося в боргу перед фронтовиками і робитимемо все, щоб умови життя цих людей були якомога кращими.
Бажаю вам міцного здоров’я, успіхів у нелегкій праці, щастя, злагоди, достатку та благополуччя.
Хай мир та добробут завжди панують у ваших родинах.
З повагою,
голова обласної державної адміністрації М. Сердюк
Афанасій Радукан: «Ми цій клятві вірні»
Цими днями будинок, що по вулиці Кінній, 9 в Одесі, нагадує бойовий штаб. Та й багато відвідувачів у військовому одязі, щоправда, без погонів. Вони коротко доповідають про своє прибуття і, одержавши завдання, виходять.
Тут усе нагадує про Афганістан. Нагадує ті трагічні дні і роки, які довелося пережити молодим солдатам. 220 уродженців нашої області загинули на тій війні. Ще більше померло через страшні рани і хвороби. Про все це – на численних стендах, у спеціальних альбомах, у скорботних піснях про «Афган».
Солдат завжди залишається солдатом. Він вірив у своє святе покликання виконувати інтернаціональний обов’язок. І не будемо схожі на тих черствих чинуш, які замість допомоги і людського співчуття кидають їм в обличчя жорстокі слова: «Я тебе туди не посилав».
Але є й інша сила. Сила непохитного бойового братства. Вона народилася там, у далекому Афганістані, де двадцять років тому прогриміли останні постріли. Вони давали один одному клятву: все життя зміцнювати загартовану у жорстоких боях солдатську дружбу, завжди пам’ятати про тих, хто поліг на полях боїв, і турбуватися про їхніх рідних і близьких.
– Ми і сьогодні, – розповідає голова Одеської обласної спілки ветеранів Афганістану і воїнів-інтернаціоналістів Афанасій Петрович Радукан, – при кожній зустрічі палко вітаємо один одного бойовим вигуком «Привіт, шураві!» І розпитуємо про життя-буття не з простої цікавості, а з єдиною метою: чим допомогти старим бойовим товаришам. Адже саме з цією метою і була продиктована необхідність поєднати свої зусилля, створити обласну спілку афганців. А два-три роки тому до нас почали приєднуватися і товариства воїнів-інтернаціоналістів, які брали участь у бойових діях в Анголі, В’єтнамі, на Кубі, в Угорщині, Чехословаччині.
Афанасій Петрович далі говорить:
– Тепер у нашому об’єднанні майже 10 тисяч ветеранів. Ми вважаємо себе продовжувачами справи учасників Великої Вітчизняної війни, яких стає все менше і менше. Вони, на жаль, зазнали чимало горя, лиха і у післявоєнні роки. Ми не хочемо, щоб таке повторилося і з нашими однополчанами.
У нас кожна сім’я учасників афганських та інших бойових дій на суворому обліку. Всі сім’ї загиблих воїнів одержують щомісячні допомоги, вони звільнені від сплати комунальних послуг, а ті, що мешкають у селах, ще одержують тонну вугілля, два кубометри дров та 2-3 балони скрапленого газу. В Одесі всім виплачується по 400 гривень на місяць. Тут і наша ініціатива, і підтримка місцевих органів влади.
А ще ми постійно оздоровлюємо своїх бойових товаришів. У нас є чудова база відпочинку на Кароліно-Бугазі, де щороку поправляють здоров’я майже тисяча чоловік. А там до їхніх послуг не лише тепле море, але і чудові котеджі з сучасними меблями, телевізорами, холодильниками, кондиціонерами. Є профілакторій, басейн. Гадаю, люди того заслужили. Хоча, звичайно, хочеться і потрібно зробити значно більше.
Намагаємося у співрозмовника дізнатися, а які вони сьогодні, колишні афганці, воїни-інтернаціоналісти. І Афанасій Петрович, з властивим йому хвилюванням, яке іде від серця, далі розповідає…
– Я дуже радий, що ми залишилися вірними своїй бойовій клятві не розлучатися до останнього дня. Багато воїнів знайшли себе і в мирному житті, показують приклад у праці, беруть найактивнішу участь у громадському житті. Але, найголовніше, мабуть, полягає у тому, що ці люди не пройдуть повз чуже горе, а тим більше не залишать у біді колишнього бойового товариша. Тут ми єдині і монолітні, як жодна інша громадська сила.
– Що ми зробили за час існування нашої бойової спілки? – запитує співрозмовник і сам же відповідає: – Насамперед, увічнили пам’ять всіх полеглих воїнів. Встановлено меморіальні дошки у школах, де вони навчалися, там же відкриті музеї та куточки, що розповідають про їхнє дуже коротке життя. Встановлено мармурові плити на могилах загиблих. А спільний пам’ятник встановлено у парку Шевченка. Нещодавно ми завершили його повну реставрацію. Причому використали такі сучасні матеріали, які дозволять йому стояти без руйнування до ста років. Звичайно, якщо не знайдуться вандали, схожі на тих, вибачте за вислів, покидьків, які познущалися над пам’ятником афганцям у Балті.
Щире обурення співрозмовника можна зрозуміти, як і його нарікання на слабку роботу місцевих органів міліції. Але доводиться навідними запитаннями повертати Афанасія Петровича до теми нашої розмови. І він коментує ситуацію, що спостерігається в офісі. Цими днями іде інтенсивна підготовка до ювілею. Даються останні розпорядження, уточнюється програма, її основні моменти.
– У неділю, 15 лютого, – повідомляє Афанасій Петрович, – ми просто запрошуємо всіх афганців, воїнів-інтернаціоналістів, їхні сім’ї і родичів взяти участь у літургії по убієнних та померлих наших бойових товаришів. Вона відбудеться о 12 годині, у Свято-Іллінському соборі на Пушкінській вулиці, в Одесі. Потім відбудеться урочистий похід у супроводі бронетранспортера з прапором нашої обласної організації. А о 14 годині у парку Шевченка, біля пам’ятника полеглим афганцям, відбудеться траурний мітинг і покладання вінків. І, звичайно, не обійдеться без фронтового привалу та бойових ста грамів.
І ще одна деталь, яка характеризує це бойове братство. Воїни-інтернаціоналісти вирішили провести намічений захід досить скромно, а виділені для цього кошти віддати сім’ям полеглих соратників.
Згадалися слова співрозмовника.
– Ми давали клятву там, під свистом куль і вибухами снарядів. Ми цій клятві залишимося вірні на все життя.
Степан СЕРБІНОВ,«Одеські вісті»
«Уявляєте, для мене рвали квіти на мінному полі»
Наталя Семизорова, якій у 1982 – 1984 роках довелося працювати операційною сестрою медсанбату в Кундузі на півночі Афганістану, сповна сьорбнула з гіркої чаші війни. Її розповідь була раптово відвертою. Вона згадувала глибоко особисті епізоди своєї служби, плакала і сміялася, ще раз переживала жахливі і кумедні миті тих подій, періодично курила і повторювала, що, напевно, говорить «щось не те». Але це було саме «те». Те, що не підлягає забуттю.
– Робочий день цивільних медиків вважався нормованим, але, зрозуміло, коли йшов потік поранених після бойових дій, не йшлося про дотримання «норм праці». Бувало, до медсанбату за добу потрапляло 50 поранених, а працювали усього два хірурги і дві медсестри, не вистачало стерильних інструментів і матеріалів. Але кого це хвилює? Доводилося стояти біля операційного столу цілодобово! До речі, це не так страшно, як може здатися: свідомість нібито відключається, ти стоїш і працюєш як робот.
Звичайно, не можна «завуалювати» мовчанням страшні, моторошні сторони афганської війни. Перший справжній шок (після якого, до речі, почала курити) я відчула тоді, коли повинна була готувати операційну для хлопця, якому потрібно було ампутувати обидві ноги. Потім такий же шок у мене був, коли я спостерігала за хлопцем без обох рук, та до того ж без плечових кісток. Але найбільше психічне потрясіння було пов'язано з моїм добрим знайомим Пашкою Остапченком. Бачилися ми з ним досить рідко. Одного разу я попросила його привезти мені каструлю, щоб можна було готувати їжу самостійно, коли є можливість.
Минув якийсь час, привозять пораненого. Він потрапляє на хірургічний стіл. У таких випадках зазвичай не звертаєш уваги на обличчя людини, от і я не звернула: поранений як поранений, операція як операція. Єдине, що здивувало – дивне поранення печінки. Вірніше, з його печінки ми витягли дивні металеві дрібні осколки, схожі на конфеті. Вони складалися, як нам здалося, з незнайомого м'якого металу, явно не військового походження. Ну, і обговорюємо між собою, що поранення дуже важке, непросте, і пацієнт навряд чи довго проживе.
Наступного дня я заходжу до нього, щоб зробити перев'язку. І раптом чую голос: «Вибач, Наталю, але каструлю я тобі так і не привіз». Обертаюся – переді мною Пашка. У мене шок. «Як ти тут опинився?» – запитую. Нескоро я зрозуміла, що ми оперували тоді Пашку, якого я просто не впізнала. А ті дивні часточки металу в його печінці виявилися осколками каструлі, яку він мені віз.
Дотепер не можу пробачити собі того випадку. Друг Пашки Ринат Зарифов ще довго ображався на мене. Тому що Пашка все ж таки помер.
Війна калічила не лише тіла, але і душі. Війна – це замкнуте коло, що породжує насильство і лише насильство. Ще один дуже сильний шок я пережила, коли побачила... Загалом, наш розвідбат пішов відбивати сімох радянських полонених. Вже потім я випадково наткнулася на фотографії, що зображували дії наших хлопців у цій операції стосовно афганців: як, наприклад, вони вішали 14-річного афганського хлопчика та інші акти помсти... Неможливо спокійно говорити про це... Мій жах від цих фотографій був за гранню реального. Як?! І це ті хлопці, з якими ми танцювали, веселилися, пили горілку?! І ці хлопці творять таку жорстокість?! Але, з другого боку, у кого є моральне право зосуджувати їх? Адже вони привезли тих сімох полонених з обдертою шкірою, без очей, вух... без усього... З них жодного не впізнала б мати.
Тут Наталя Олексіївна (як видно, пожалівши мою психіку) швидко змінила тему і закінчила нашу розмову на веселій ноті:
– Ой, Андрію, це все не те! Я вам розповім, як ми в Афгані «поминали» Брежнєва. Спочатку ми почули по радіо жалобну музику, але не знали, хто помер у Союзі. Проте, вже прийняли по сто грамів і були «тепленькими». Нарешті, дізналися, що помер Брежнєв. Що ж, треба пом'янути. Але чомусь потягло на пісні. А улюбленою піснею медсестер нашого медсанбату була «Огней так много золотых на улицах Саратова, парней так много холостых, а я люблю женатого». Сидимо, співаємо. Тут у приміщення вскакують командир із замполітом і «кричать» пошепки:
– Ви що?! У Союзі жалоба, а ви пісні співати?!
Однак народ поступово долучався до нас, і до шостої ранку наступного дня співали вже усі...
Справді, не знаю, чи розповіла я те, що треба було розповісти. У кожного, хто пройшов Афганістан, було своє сприйняття тих подій, свій погляд на них, своє ставлення. Можливо, треба було розповісти про друзів, які нас, жінок, оберігали, і на 8 Березня рвали квіти на мінному полі, тому що більше ніде квіти не росли, про їхню мужність, їхню порядність...
Андрій ПОТИЛІКО, м. Рені
