Куди податися бідному фермеру?
Нинішньої весни питання сіяти чи не сіяти для Віктора Єлаша, колишнього фермера з Дальничен Білгород-Дністровського району, з порядку денного знято цілком. Кілька років поспіль Віктор Михайлович щосили намагався зміцнити своє невелике фермерське господарство. Але – на жаль! Що сіяв, те, практично, і збирав. Останнім часом результатами тяжких трудів стали відчутні збитки. Восени минулого року віддав в оренду земельні паї своєї родини і найближчих родичів. Тобто, буквально все, що значилося в його невеличкому фермерському господарстві.
Таких, як Віктор Єлаш, у районі багато. Особливі перспективи невеличким фермерським господарствам не світили і раніше. Нарешті, криза, що настала, взялася знімати з ігрового поля дрібних фермерів одного за другим.
Керівникові фермерського господарства «Барс» з Маразліївки Віктору Олександровичу Топору відступати нікуди. За його спиною 11 працівників і зобов’язання перед цими людьми. У передпосівний складний час вони працюють щодня, але за скороченим графіком. На фермерських площах вже посіяно 150 га озимого ріпаку, а також по 100 га ячменю і пшениці. У найближчі дні посіють близько 50 – 100 га гороху, трохи кукурудзи і соняшнику для власних потреб, щоб потім на паї роздати потроху олії.
На особливу допомогу від держави Топор вже не розраховує. Новітня історія є для цього вагомим підтвердженням. Кредити, які держава обіцяла сільгоспвиробникам за низькими відсотковим ставками, не відбулися. А це багато в чому характеризує ставлення держави до сільських трудівників. Більше того, комерційні банки геть-чисто відмовляються видавати пільгові кредити для сільського господарства, і це у той час, коли в усьому цивілізованому світі сільське господарство живе на дотаціях від держави. Але в Україні ведеться ледве чи не війна чиновників з вітчизняним сільгоспвиробником.
Віктор Олександрович, у розмові зачеплений за живе, журиться:
– Держава елементарно не виконує своїх обіцянок. Сьогодні немає можливості оплатити людям заробітну плату. З належних для нашого фермерського господарства 25 тисяч гривень дотацій державних коштів виплачено близько 4 тисяч. Але найобразливіше, що зобов’язання виплатити 33-відсоткову компенсацію у разі придбання вітчизняної сільськогосподарської техніки, частково виявилися трюком! По українському комбайну, придбаному за 600 тисяч гривень, із квітня до грудня минулого року я очікував виплати цієї компенсації. Але, як перелічили 34 тисячі, так на цьому історія і закінчилася. А повинні були повернути близько 180 тисяч гривень! От і вір після цього нашій державі. Жодних банківських кредитів, починаючи з 2000 року, мені вибити не вдавалося. Для закупівлі палива і мінеральних добрив доводилося позичати серйозні доларові кошти у приватних осіб. Колись, бувало, зернотрейдери виділяли передоплату. А цього року ніхто не хоче допомагати. Витрати на підживлення гектара пшениці по 100 кг амофоски і 300 кг аміачної селітри навесні вилилися в суму 2800 – 2900 гривень на гектар. Як виходити із ситуації сьогодні, невідомо. Але ж треба ще і про пальне подбати. Раніше нас виручав ріпак. Але ця культура лише з одного боку дає високу рентабельність, а з другого боку – не менш серйозні витрати. Адже виснажену після ріпаку землю необхідно відновлювати! Чітко бачу, як навколо гинуть дрібні фермерські господарства, і як знекровлені фермери середньої руки. Якщо негайно не вдарити в усі дзвони, не повернутися лицем до невідкладних проблем землеробства, та і усього сільського господарства в цілому, лихо в нашій державі неминуче.
Тетяна ГУРІЧЕВА,власкор «Одеських вістей», Білгород-Дністровський район
Уся надія – на самих себе
...Чи потрібно сіяти, вирощувати хліб в умовах, коли держава проявляє цілковиту байдужість до аграрія, коли черговий провал прорвало, як нарив, знову залишивши селянам одні збитки – і це після торішнього небувалого врожаю? Як криза, що триває з наростанням, найболючіше б’є по хліборобах? Ось що думають і говорять з цього приводу хлібороби Ізмаїльського району.
Іван Маринов, фермер, с. Лощинівка:
– Звичайно, ми будемо працювати на землі, незважаючи на будь-які злигодні. Адже в селянина генетично, віками закладено – нехай на збиток собі, але орати землю, ростити хліб треба. Така наша доля. От і я ще з осені дві третини своїх площ зайняв озимими культурами, третину залишив на ярі, вніс добрива, інші роботи вже провів, готуюся до сівби. І ось про що думаю. У нас багато говорять про кризу. Але ж криза почалася не через світові негаразди, а через наші, внутрішні, через те, що сільське господарство – основа стабільності економіки – безжалісно нівечиться! Через те, що перекупник, який жодного поту не пролив, жирує, а виробник убожіє. Але ж так ми і народ, і країну можемо втратити! От я й запитую себе – далі що? Які наші перспективи? Хто дасть відповідь?
Василь Щербина, директор МПП «Надія», с. Броска:
– Землю ми взяли і обробляємо давно, з дев’яностих років минулого століття. Усіляке доводилося пережити. Але завжди залишалася надія – ось ще трохи потерпимо, і державні мужі країни повернуться до нас, аграріїв, лицем. Адже не може ж бути, щоб не розуміли – знищуючи нас, вони знищують саме підґрунтя, на якому базується держава. Тому й своє підприємство назвали «Надія». Але, судячи з того, що відбулося й далі відбувається, надії нам залишається усе менше. Звичайно, ми далі працюємо. З 425 гектарів близько половини з осені засіяли озимими. Сходи вийшли добрі, і види на урожай оптимістичні. Але ось дивлюся я на зелені рядки та й думаю – а кому, справді, потрібна наша праця, яку, як і раніше, не хочуть цінувати? Ми, як і багато хто в окрузі, змушені були продати буквально за копійки солідну частину минулорічного, багатого, врожаю, який, як нам відомо, трейдери збувають сьогодні втридорога, лише на перепродажу одержуючи по 200 – 300 відсотків прибутку! А ми, як кажуть, ледве нашкребли гроші на закупівлю насіння, палива. І надалі немає просвітку. Ось і стали усе частіше замислюватися із дружиною – а чи не покинути цю справу? Тим більше що й вік у нас пенсійний. І молодь, бачачи таке свавілля, не хоче йти нам на зміну. Але ж землю покинути – це те ж, що й дитину покинути!
Іван Минов, керівник агроформування «Агро-Мин-Дунай», сел. Суворове:
– Нам, справді, подітися нікуди, працювати треба. Мені вдалося вигідно продати зерно минулорічного врожаю, запастися достатньою кількістю дизпалива. Основна із площ – 840 гектарів – зайнята озимими, під ярі залишив усього 130 гектарів, порахувавши заздалегідь, що через нестабільність у країні перенесення роботи на весну може викликати ще більші збитки. Так, ми підійшли до усього завбачливо, чудово розуміючи, що сподіватися сьогодні потрібно лише на себе, на свої власні сили.
Михайло Шевченко, Кислицький сільський голова:
– Те, що в нашій країні буквально знущаються з аграріїв – це факт. Але – куди ж ми, селяни, без землі? Так, як працювали, так і будемо працювати. Наша праця – насамперед основа добробуту усього села. І кожний погожий день кисличанці використовують для польових робіт. Провадять закриття вологи. А на окремих полях пробують сіяти ячмінь і горох. У селі – понад 70 фермерських господарств, переважно усі вони міцні. Можливо, й тому, що в нас прийнято допомагати один одному, працювати, а не балакати? Запрошуємо, нехай приїдуть і повчаться в наших селян справжній роботі чиновники, які посіли високі посади. Можливо, тоді користі більше буде від них?
Опитування провівЄвген МАСЛОВ,власкор «Одеських вістей», Ізмаїльський район
А до села ставлення наплювацьке...
Так вийшло, що телефон Дмитрівського фермера Русєва, що мені дали, виявився домашнім. Василь Васильович був удома на постільному режимі. Дуже застудився, з високою температурою. І я здивувалася, коли Русєв захриплим голосом сказа
