Фронтовики, яких я попросив поділитися спогадами про бої на українській землі, нагадали, що вигнання ворога із захоплених ним територій почалося після розгрому німецько-фашистських військ під Сталінградом та блискучої перемоги Радянської Армії на знаменитій Курській дузі. Визволення півдня нашої рідної України почалося у 1943 році. Серед десяти наступальних операцій радянських військ особливе місце посідає Березнегувато-Снігурівська. Вона була підготовлена у короткий термін і тривала з 6 по 18 березня 1944 року.
Як свідчать архівні дані, війська 3-го Українського фронту, створивши сприятливі умови для розгрому супротивника у межиріччі Інгулець та Південний Буг, складалися із 57 стрілецьких та 3 кавалерійських дивізій, танкового і 2 механізованих корпусів, мали понад 8400 гармат та мінометів усіх калібрів, 573 танки та САУ і 593 літаки. Їм протидіяли 6-та німецька і 3-я румунська армії, які нараховували 32 піхотні, 4 танкові, одну моторизовану дивізії, близько 3400 гармат і мінометів, 359 танків і штурмових гармат. Крім того, супротивник міг залучити понад 600 літаків.
Коли вранці 6 березня радянські війська почали наступ, то зустріли запеклий опір. Учасник тих боїв генерал-лейтенант Семен Михайлович Суботін, який командував на той час 99-м окремим гвардійським мотоциклетним батальйоном, розповідав авторові цих рядків про те, з якими зусиллями відвойовувався у ворога кожен метр рідної землі, кожен населений пункт. Наприклад, 8-ма гвардійська армія, яка мала багатий досвід бойових дій, за перший день наступу у напрямі головного удару змогла просунутися всього на 2-3 кілометри.
Я не ставлю за мету описувати хід всієї операції, напрями дій армій, корпусів, дивізій, ґрунтуючись на численних архівних документах, а хочу підкреслити особливо той факт, що їх тактичний, оперативний та стратегічний успіх ґрунтувався, насамперед, на мужності генералів, офіцерів, молодших командирів та рядових солдатів – наших дідів, батьків, братів і сестер. Героїзм радянських воїнів був воістину масовим. Саме завдяки йому, побоюючись повного оточення, фашистське командування віддало наказ своїм військам на відхід та заняття оборони по західному березі річки Південний Буг. Радянські воїни, зазнаючи гострої нестачі боєприпасів, переборюючи небувале бездоріжжя, вели запеклі локальні бої, які нерідко переходили у рукопашні сутички. Колишній начальник оперативного відділу штабу 4-го гвардійського механізованого корпусу В.Ф. Толубко, уже перебуваючи Головнокомандувачем ракетних військ стратегічного призначення, генералом армії, писав у своїх військових мемуарах:
«Бессмертный подвиг совершили танкисты гвардии младший лейтенант В.А. Сивков и гвардии рядовой П.К. Крестьянинов.
…В экипаже «тридцатьчетверки» с бортовым номером 17 из 212-го танкового полка погибли механик-водитель гвардии старший сержант Иван Володин и наводчик орудия гвардии сержант Борис Калиниченко. Но танк продолжал сражаться. За рычаги управления сел стрелок-радист гвардии рядовой Петр Крестьянинов, а у прицела место занял командир экипажа гвардии младший лейтенант Вадим Сивков. Поздно вечером они на своем танке ворвались в село Явкино, где было большое скопление гитлеровцев. Маневрируя по улицам, сокрушая машины, орудия и фашистских солдат, экипаж создал видимость действия целого подразделения. Поднялась невообразимая паника. К рассвету немцы оставили село.
Весь день экипаж отважных, меняя позиции, маневрируя, отбивал яростные атаки опомнившихся гитлеровцев. Когда вновь стемнело, танк, совершая очередной маневр, неожиданно угодил в старый противотанковый ров. Кончились боеприпасы. Танк облепили гитлеровцы. Осмелев, они кричали: «Рус, сдавайсь!» И вот тогда Вадим Сивков взял последнюю связку гранат, вложил запал, выдернул чеку… В уцелевшем дневнике экипажа сохранились строки: «В плен сдаваться не думаем… В последнюю минуту взорвем танк…» Герої просили повідомити рідним і товаришам, що вони виконали свій обов’язок перед Батьківщиною... Вадиму Сивкову та Петру Крестьянинову було посмертно присвоєно високе звання Героя Радянського Союзу».
Таких прикладів безмежної мужності, стійкості, самовідданості радянських воїнів було у ті дні безліч. Коли гітлерівці, незважаючи на втрати, прорвалися до командного пункту 4-го гвардійського механізованого корпусу, зав’язався запеклий бій. Відбиттям атаки керували начальник штабу корпусу генерал-майор танкових військ В.І. Жданов, який особисто знищив з маузера до десятка гітлерівців. Бої за переправу біля Михайлово-Ларино тривали понад три доби. Ворог так і не зміг заволодіти нею.
У книзі «Одесский Краснознаменный» говориться, що після захисту цієї переправи, яка могла стати рятівною для фашистів, з’єднання 28-ї армії, форсувавши Дніпро у нижній течії, заволоділи 11 березня м. Бериславом, 13 березня звільнили м. Херсон і, переслідуючи супротивника, разом з військами, які діяли в центрі, до 18 березня вийшли до Південного Бугу у районі Миколаєва. Із визволенням Берислава і Херсона завершилося визволення останньої ділянки правобережжя Дніпра. З’єднання й частини, які брали участь у визволенні цих міст, одержали найменування «Херсонських» та «Бериславських».
При форсуванні Дніпра в районі Каховки і в боях за Херсон особливо відзначилися 49-та гвардійська стрілецька дивізія, якою командував полковник В.Ф. Маргелов, у подальшому генерал армії, командувач пові
