Фактами з життя моряка, офіцера-підводника Тихоокеанського флоту Олексія Івановича Васильєва хоче поділитися із читачами капітан далекого плавання Олексій Морозов.
О. Васильєв народився в російській глибинці, але любов до моря та служба на цій ниві дають підстави вважати його одеситом. Понад 50 років працював викладачем кафедри військово-морської підготовки в Одеському вищому інженерному морському училищі – нині Одеська національна морська академія. Курсанти першого набору до "вишки" 1945 року, до яких відноситься і О. Морозов, а сьогодні – вже ветерани флоту, пам'ятали його завжди підтягнутим, його гарну виправку не псувала навіть ледве помітна кульгавість. Він завжди ходив без палички, і лише між собою хлопці пошепки перемовлялися, що в нього ампутовано ногу. Він втратив її в боях на Волоколамському шосе, де воювали легендарні панфіловці. Там Васильєв командував спецбатальйоном морської піхоти, був тяжко поранений та контужений. Стояли люті грудневі морози. Товариші моряки після бою тягли його на шинелі від села до села три дні, доки, нарешті, не поклали до переповненого санітарного автобуса. Московські хірурги вже нічого не могли поробити з гангреною, що розпочалася.
Але злигодні й біль не зламали духу Васильєва. Далася взнаки "закваска", отримана ще в Ленінградському вищому військово-морському училищі ім. М. Фрунзе, яке Васильєв закінчив за фахом штурмана-підводника. Потім – служба на човнах на Тихому океані. У 1938 році почалася війна з Японією, і півроку довелося перебувати в територіальних водах цієї країни, потім грянула війна із Німеччиною...
До штабу Тихоокеанського флоту надійшло урядове розпорядження – укомплектувати підрозділ із 1000 моряків. Доба на збори, і ешелон везе під Москву червонофлотців у чорних бушлатах Першого батальйону, включеного до складу 64-ї спеціальної бригади морської піхоти. Начальником штабу батальйону призначено грамотного офіцера Олексія Васильєва.
Від нього курсант ОВІМУ О. Морозов особисто чув спогади про те, як після прибуття на станцію Хотьково – 3 жовтня 1941 року батальйон кинули прямо з поїзда у сутичку із фашистським десантом. Моряки розміщували станкові кулемети на плечах товаришів і знімали парашутистів прямо в повітрі.
Далі спецбатальйон підводників діяв у тилах гітлерівської групи армії "Центр". У селі Марфино Васильєв першим вбіг в особняк, де розмістився штаб із оперативними картами. Він вибив ногою двері і своєю автоматною чергою випередив німецького фельдмаршала, який націлився в нього з пістолета. Оперативна документація із сейфа перейшла у розпорядження радянського командування.
Васильєв пролежав у шпиталі півроку, потім довго вчився ходити на протезі. У 1942 році він продовжив службу на суднах у Владивостоці. Його називали ім’ям його улюбленого героя – "Мересьєв на флоті". До самої Перемоги він ходив штурманом на невеликих суховантажах типу "Ліберті": т/х "Карл Лібкнехт", т/х "Ціолковський", т/х "Хабаровськ", очолюючи воєнізовану групу моряків, оснащену автоматичними гарматами "ерлікон", щоб відбивати нальоти ворожої авіації.
У 1946 році Олексій Іванович у чині капітана першого рангу був направлений працювати в ОВІМУ. І тут так само талановито і з такою же віддачею присвятив себе вихованню молодих кадрів для флоту.
Для усіх він був і залишався до самої смерті у 1997 році, коли йому виповнилося 86 років, бравим офіцером. І лише його дружина Лариса Володимирівна знала, чого це йому коштувало. Нога боліла, у ній залишилося багато дрібних осколків. І дружина, як могла, намагалася полегшити його страждання. Зараз вона пише вірші, багато з яких присвячені її героїчному чоловіку. Дням його служби у спецбатальйоні присвячені такі рядки:
«Быть «черною смертью»
великая честь.
И гордость за вас
у оставшихся есть».
