Бої були скороминущими
Навесні 1944 року радянські війська із кровопролитними боями визволили Балту, Саврань, Любашівку, а 14-та гвардійська стрілецька дивізія в складі 33-го корпусу 53-ї армії, що рухалася із села Бакша, вранці 28 березня вступила в Ясенове-Перше.
Старожили розповідають, що в селі Ясенове-Друге окопалися змішані німецькі частини.
Вони примушували чоловіків, щоб ті котили непролазним болотом бочки з пальним до урочища Крячок, де у них скупчилось багато різної техніки. Група з 30 чоловіків сховалася у млині, думаючи, що там їх не шукатимуть. Але троє німецьких автоматників знайшли їх і намагались погнати за село – до лікарні. Жінки побачили, що німці ведуть їхніх чоловіків, збіглися, заголосили. Тоді з гурту вийшов Іван Дмитрович Рябов – радянський солдат, що втік з німецького полону, і став закликати чоловіків не коритися окупантам. Німець з вигуком «рус!» вистрілив у нього. Що тут почалося! Рябов упав, чоловіки кинулися врозтіч, а жінки з голосінням кинулись, хто до Рябова, хто на німців. Знялася така веремія, що німці не витримали і повтікали.
Якраз йшов запеклий бій. З дзвіниці німці кулеметним вогнем стримували наступ наших бійців через міст, не даючи переправитись нашим воїнам. У відповідь з Ясенового-Першого вела вогонь наша артилерія і міномети, щоб вибити кулеметників. 29 березня опівдні гвардії старший сержант Литвинов перебіг через міст, стріляючи з автомата, добіг до хати Макара Федоровича Купченка, зорієнтувався і подав сигнал на переправу своїй частині, а сам строчив з автомата вздовж вулиці у бік церкви. Німці в паніці почали тікати через городи, через цвинтар на гору, до своїх. Кулеметники підпаливши хату, також дременули на Жеребкове.
Невдовзі переправився весь перший навчальний батальйон 14-ї гвардійської дивізії на чолі з командиром гвардії майором Воронковим та помічником комбата гвардії капітаном Галкіним. Гвардійці з ходу почали переслідувати німців у напрямку лікарні, а частина бійців попрямувала до села Познанка-Друга, де на переправі ще метушилися ворожі підрозділи.
Штаб батальйону розмістився в хаті Макара Купченка, у приміщенні старої школи було розгорнуто польовий шпиталь. Їздовий І-го навчального батальйону солдат Василь Макаров (з Кіровоградської області) возив у Познанку боєприпаси, а звідти привозив поранених у шпиталь. Та увечері 29 березня привезли убитим і його. Надвечір вороги вирішили пробиватися з Познанки-Другої через Ясенове-Друге, але біля хати Никифора Шевчука їх зупинили автоматні черги курсантів.
Радянських воїнів у Познанці в березні загинуло порівняно небагато: лейтенант Шкіря, Макаров В., Гончаренко Й., Руденко М. Значно більші втрати були уже в районі Жеребківського лісу.
Там скупчилося безліч німців – і ті, що відступали з Ясенового і з Любашівки, і ті, що утікали з Котовська і Балти. Їм залишався один вільний шлях – на Ананьїв, тому що і місто Котовськ, і станція Балта були уже в руках наших. Наші частини швидко просувалися по залізниці Котовськ – Перехрестове – Мардарівка – Затишшя, а війська з Троїцького наступали на Ананьїв. Німці опинилися в «мішку» — їм залишилось вибиратись тільки полями, балками та непролазними болотами. Ось чому наші балки Кирпа і Крячок і всі перебалки і околиці Ананьєва, Валегоцулового і Ширяєвого «усіяли» німці своєю технікою та озброєнням.
Наступ радянських військ був стрімким, а мета – якнайшвидше звільнити рідну землю від фашистської нечисті. Тож ховали загиблих прямо на полі бою.
У 1948 році Любашівський райвійськкомат з органами влади на селі перепоховали загиблих у Познанці, Ясеновому, Гвоздавці, в Жеребківському лісі, та і тих, що загинули в Ясеновому в 1941 році, у братську могилу в сільському парку с. Ясенове-Друге.
З 1950 року учні Ясенівської школи – «червоні слідопити» — розкрили імена 46 невідомих солдатів.
Наші земляки брали активну участь у Великій Вітчизняній війні. Було мобілізовано 690 чоловік, з них повернулися в село 336, а загинуло 354.
Їхні імена разом з іменами воїнів, що полягли в боях за Ясенове, нанесені на «плити пам’яті» Меморіального пам’ятника воїнам в сільському парку, відкритому в День Перемоги 9 травня 1983 року.
Великого лиха завдала нам війна 1941 – 1945 років. Ось уже 65 років минуло з часу визволення північних районів області, а зловісне відлуння її ми чуємо ще й тепер.
Юрій ГАНЧЕНКО, директор Ясенівського народного краєзнавчого музею
Радість, що не померкла через десятиліття
Наприкінці березня виповнилось 65 років, як територію Савранського району було визволено від німецько-румунських загарбників. Окупація, що тривала 1669 днів, нарешті закінчилась. Як згадують свідки тих подій, то були дуже радісні дні. Люди нарешті вільно зітхнули. Почали позбуватись страху, який гнітив і старих, і малих понад чотири роки. І, як не важко було, почали орати, сіяти, відроджувати сільське господарство.
Ювілейний день видався сонячним і радісним. Бо радість того визволення, очищення рідної землі від загарбників передалася і нам через покоління. Безпосередніх свідків та учасників тих подій сьогодні, на жаль, залишилось дуже мало.
Урочистості з цієї знаменної дати розпочалися із покладання квітів до пам’ятників загиблим в роки Великої Вітчизняної війни.
Усіх ветеранів запросили на святковий «вогник», де на них чекали солдатська каша та армійських сто грамів. А ще гарна пісня. Вітали ветеранів із знаменною датою і дякували за їхній внесок у наближення перемоги голова райдержадміністрації Микола Базей, голова райради Микола Бадюл, заступник голови РДА Микола Стащенко, голова ради ветеранів війни, праці та військової служби Павло Зброжко. Говорячи про радісні дні визволення, згадували й про те, що для багатьох наших земляків війна на цьому не закінчилась. Майже 2600 новобранців, здебільшого, юних мешканців Савранщини, одразу ж після визволення рідного краю, пішли на фронт. Багатьом з них не було ще й 18 років. Як згадує ветеран війни Василь Логинович Бачинський, бойове хрещення він здобув, не маючи й вісімнадцяти. І дуже було боляче та образливо, що радянське керівництво вважало їх мало не зрадниками, бо вони жили на окупованій території.
– А хіба ми того хотіли, чи нам було там добре? Як згадаю, як румуни нас вчили культури, то ще зараз моторошно стає, – згадує інший ветеран Яків Васильович Морозюк, – за те, що пройшов повз румуна і не привітався, мене так вдарив кулаком прямо в обличчя, що я кров’ю вмився. А за те, що не подякував за таку «науку», ще вдарив вдруге.
Не менш хвилюючими спогадами поділились ветерани Андрій Петрович Луценко, який брав участь в боях під Москвою, Сталінградом, на Курсько-Орловській дузі, визволяв Білорусію, Василь Денисович Кобильчак, Андрій Петрович Деркач.
Олексій Степанович Кузь не воював, він відноситься до категорії «діти війни», але добре пам’ятає той березневий день, коли визволяли його село. А наш солдат із червоною зіркою на шапці ще й досі стоїть перед його очима. Ще Олексій Степанович згадує, як радісно зустрічали сільчани цього першого визволителя.
Представники молодшого покоління майже благоговійно дивились на ветеранів. Вони розуміють, що це жива пам’ять, жива історія, яку потрібно якомога ретельніше оберігати.
Лариса ПІВТОРАК,власкор «Одеських вістей», Савранський район
Свято на берегах Дністра
У Біляївці пройшло святкування 65-ї річниці від Дня визволення району від німецько-фашистських загарбників.
Розпочалося свято із зустрічі ветеранів. Далі сформована колона під музику духового оркестру «Юність» рушила до Меморіалу Слави, де з привітаннями до ветеранів звернулися голова райдержадміністрації Микола Андріяшенко, голова районної ради Олександр Семенов, мер міста Михайло Бухтіяров. Також на святі були присутні гості з Комінтернівського району.
Цього світлого дня лунали привітання, пісні і слова вдячності воїнам-визволителям.
Завершилося свято службою у каплиці Георгія Побідоносця за душі тих, хто віддав свої життя заради нашого світлого майбутнього.
Наш кор.
