90-річну історію карного розшуку створювали яскраві особистості. 32 роки життя присвятив йому Леонтій Іванович Трачук. Сьогодні він очолює раду ветеранів оперативної служби при Одеському міському управлінні міліції. Але багато хто пам'ятає його ще на посаді начальника Одеського обласного «угро», яким він керував до 1987 року. Час нещадний: Леонтій Іванович пішов у відставку за станом здоров'я. Адже розшуківці – працівники вкрай важкої та небезпечної служби. Навіть міністри внутрішніх справ завжди шанобливо їх називали гвардією міліції. Тепер у його обоймі спогади та дуже багатий професійний досвід.
– Ваші колишні підлеглі сьогодні вже майже усі – полковники. Чи є серед давніх товаришів-оперів такі, чий службовий шлях відзначено вищими зірками?
– З Одеського карного розшуку вийшло 8 генералів. Деякі з них працюють у Міністерстві на ключових посадах. У розшуку дуже важлива наступність. Я це стверджую як очевидець зміни чотирьох поколінь. Себе я відношу до людей післявоєнного часу. Свої повноваження передавав дітям оперів – моїх ровесників. Сьогодні приміряють лейтенантські погони наші онуки. Але я дотепер із вдячністю згадую уроки моїх безкомпромісних наставників, які прийшли до міліції у фронтових гімнастерках, з бойовими орденами Великої Вітчизняної війни.
– Ваше свідоме життя теж починалося під звуки армійського горну?
– Так, скільки себе пам'ятаю, я душею належав службі щодо захисту Батьківщини. Я сам із Балти, але море завжди вабило. Будучи підлітком, вступив до Миколаївського військово-морського мінно-торпедного училища. Потім прийняли до Одеської спецшколи Військово-повітряних сил, звідки вийшов вже морським льотчиком. У 1961 році я, як і багато військовослужбовців, потрапив під скорочення, за партійною вказівкою був направлений до Одеської школи міліції, а після закінчення – до Білгород-Дністровського району зі своїм однокурсником. Так, у селі Старокозачому з'явилося двоє нових оперів: один – колишній льотчик, другий – офіцер-підводник. Але робота у розшуку за ступенем ризику та відповідальністю виявилася подібною до служби в армії. І я полюбив свої нові обов'язки. Через якийсь час я був призначений до Одеси начальником міського відділу по боротьбі із розкраданнями соціалістичної власності, а потім – начальником обласного карного розшуку.
– Мабуть, злочинний світ дав Вам чимало можливостей для практики?
– Так, починаючи із першої розкритої справи – найпам'ятнішої. Кілька років не вдавалося знайти злочинця, що вбив солдата, тіло якого було знайдено у занедбаному колодязі. У матеріалах була лише телеграма з місця його служби, із одним словом: "Зустрічайте". «Діди», котрі мали по 4 класи освіти, які тут до нас воювали із криміналом, більшого не "накопали". Ситуацію загострювало те, що справа вже була на контролі у ЦК партії. Ми поміркували і зробили запит до далекосхідної частини, звідки мав повернутися солдат. Виявилося, що там він підробляв у майстерні із пошиття обмундирування та відправляв домашнім гроші, а інколи – посилки. У родичів з’ясували, що вони від нього нічого не одержували. Хто ж міг привласнювати чуже? Вийшли на слід начальника пошти. Далі, допитавши його, з'ясували, що саме він і зустрів демобілізованого на станції, а по дорозі, підпоївши його, задушив віжками.
– А якою була найрезонансніша справа?
– Справою честі для мене було розкриття вбивства двох міліціонерів, Плигуна та Кравцова. Тепер їхніми героїчними іменами названо одну із пересипських вулиць Одеси. У 1978 році в Саратському, Тарутинському, Біляївському, Білгород-Дністровському районах лютувала банда Урсулова. Після ліквідації злочинного формування виявилося, що ця перша справа була порушена за статтею "Бандитизм".
Група складалася із 4 головорізів, які відзначалися лютою жорстокістю. Ватажок Урсулов не погребував нацькувати дружків на свого ж родича, священика у молдавському селі. Але основним промислом бандитів було пограбування кас. Вони вивідали, коли до будівельних організацій інкасатори привозять гроші для видачі зарплати. І вночі розкривали сейфи. І в селі Нерубайському вони захопили сейф із 300 тисячами рублів. Це наприкінці 70-х років були величезні гроші. Побитий ними охоронець випадково зумів виплутатися із мотузок, якими його зв'язали, і дістатися до Ленінського райвідділу.
По тривозі виїхала оперативна група, у якій, крім водія, були Плигун та Кравцов. Вони приїхали, коли грабіжники різали сейф автогеном. На жаль, у міліціонерів на двох був один пістолет, патрон у якому заклинило. Бандити порізали їх ножами.
Злочинців взяли поодинці. Один із них, розраховуючи на поблажливість до каліки, поклав ноги на рейки, і поїзд, що їхав, відітнув йому кінцівки. Перед судом він став на протезах. І вислухав вирок: розстріл!
– Як відомо, у ті часи міліцію не зобов'язували застосовувати "галантний" дедуктивний метод?
– Зізнання не потрібно вибивати. Це не інтелігентно. Нікого зі злочинців я не образив, не вилаяв і не принизив. Мій наставник Анатолій Онисимович Шевченко говорив, що до них потрібно ставитися із жалем як до людей неповноцінних, потенційно позбавлених свободи. Я пам'ятаю, коли на початку 70-х років було страшне зледеніння, і місто залишилося без світла та постачання, у холодній камері попереднього ув’язнення залишилося без їжі кілька людей. Ну й що, що запеклі злочинці? Першою туди прийшла із їжею для них моя дружина. А потім принесли продукти і дружини інших працівників.
Допомагав я і в одержанні прописки та працевлаштуванні тим, хто звільнився з місць ув’язнення.
Представники кримінального світу – специфічний контингент, особливо справжні авторитети. Вони цінують дане слово. Тому, щоб викликати затриманого на одкровення, не потрібно погроз і тиску: більше дізнаєшся, коли з ним поговориш по душах, просто розпитаєш про життя. У криміналістиці це називається розвіддопит.
– Чи добре володіють таким вмінням сьогоднішні молоді сищики?
– На жаль, не усі. На мою думку, люди нашої формації мали більшу витримку. Адже навіть якщо затриманий грубіянить, неприпустимо відповідати йому брутальністю. Зовсім погано, коли якомусь оперу не вистачає освітнього рівня, елементарного словникового запасу, щоб вести діалог. Адже доречно наведеним літературним прикладом або цитатою можна здобути прихильність до себе співрозмовника.
– Можливо, така методика в часи високої технічної оснащеності менш ефективна?
– Навряд чи, адже комп'ютери не змінили мотивацію людських вчинків. Але, гадаю, сьогоднішнім пошуківцям працювати складніше. Хоча б тому, що доля зіштовхнула їх із новою ідеологією злочинного світу, ворожою колишній, що була досить вивченою. А соціальні обставини зараз нагадують становище в країні, що мало місце на початку 20-х років минулого століття: на руках у незаконному обігу дуже багато зброї, закону дотримуються із застереженнями. А технічно злочинці озброєні навіть краще, ніж міліція.
Крім того, сьогодні оперативну діяльність спрощено відсутністю можливостей для того, щоб як слід організувати широку агентурну мережу. Джерела інформації для сьогоднішнього розшуку – головна проблема. Люди не вірять у те, що їхні імена будуть надійно приховані, вони бояться помсти від кримінальних кланів, тому не хочуть іти навіть свідками.
Проте, у карному розшуку сформовано плеяду талановитих керівників. Наприклад, Андрій Пінігін – начальник обласного карного розшуку. Він і багато інших – сищики найвищого класу. Їм вистачить мужності та професіоналізму, щоб захистити суспільство від різних покидьків.
