На війні, де «бушевала смерти вьюга, и не выдерживал металл», фронтовики, воюючи із фашистами, мріяли дійти з боями до Перемоги і повернутися додому. Сьогодні ті, хто, пройшовши через нещадне горнило Великої Вітчизняної війни, залишилися жити, згадують друзів-товаришів, про бої-пожежі, про які нагадують їм фотокартки років війни, що дбайливо зберігаються у сімейних альбомах. Для генерал-майора у відставці Романа Петровича Агрикова такі фотознімки нагадують про бойовий шлях у 3500 кілометрів, про кровопролитні бої у Сталінградській та Курській битвах, при визволенні Роздільної, почесним громадянином якої він став. За бойові заслуги Роман Петрович удостоєний гідним ордена Леніна, двох орденів Червоного Прапора та Вітчизняної війни, трьох орденів Червоної Зірки, американського ордена Легіон Честі та багатьох інших нагород. Велику Перемогу він зустрів у військовому званні «майор» командиром артилерійського дивізіону. Знімок (праворуч)було зроблено сонячного травневого дня 1945 року у Чехословаччині. У своїй книжці «Исповедь солдата ХХ века» Р.П. Агриков пише: «К 10.00 9 мая 1945 года Прага обрела полную свободу. А наш путь лежал в Южную Чехию. Проходя по улицам освобожденной Златой Праги, мы были горды и счастливы. И хотя первые букеты цветов, первые поцелуи пражанок достались нашим доблестным танкистам, мы тоже не были обижены вниманием». Підтвердженням тому став і цей пам’ятний для ветерана знімок, на звороті якого він написав: «Так нас встречали в Чехословакии. Май 1945 г.». А на другому фото Р.П. Агриков (сидить ліворуч) зі своїми фронтовими друзями.
Віктор МАМОНТОВ,«Одеські вісті»
Йде вулицею чоловік поважного віку. У селі Новоєлизавтівці його добре знають – це Михайло Кайтанович Рожанович. Односельці пам’ятають, що він працював у колгоспі обліковцем. Та ще те, що він – ветеран Великої Вітчизняної. Разом з дружиною виростив двох синів. А потім подружжя пережило велике горе – поховали обох. Отак тепер і живуть двоє стареньких. Раніше були дуже добрими господарями. Ще й досі підтримують лад у хаті та господарстві. Час від часу їм допомагають невістка, онуки та правнуки, яких залишили по собі сини. А от про що думає цей сивочолий дідусь, які спогади відвідують його? Михайло Кайтанович не балакучий чи то від природи, чи таким його зробило нелегке життя. Ще під час служби в армії йому довелося брати участь у бойових діях, а точніше воювати на «фінській», як тоді говорили. Демобілізувавшись, не довго тішився мирним селянським життям. Почалася Велика Вітчизняна війна. І він знову став солдатом. Пішов захищати Батьківщину від фашистської навали. Служив у батальйоні аеродромного обслуговування.
Та доля приготувала Михайлові Кайтановичу ще одну, чи не найгіркішу в період війни чашу – полон. Так потрапив він до Німеччини.
Страшними були не тільки дні, а й години, проведені у німецькому концтаборі. Але дві голодівки, які довелося пережити до війни на батьківщині, «допомогли» вижити і в цьому пеклі. Звільнення з полону прийшло від американців у 1944 році. Потім знову дороги війни.
Не набагато легшими був і відбудовний період та голод 1947 року, вже третій на його віку.
Усі важкі випробування не зламали Михайла Кайтановича. Йдучи селом, він привітно здоровкається з земляками. Не ремствує на долю, дякує за кожен прожитий день, і за те, що в свої дев’яносто з хвостиком ще ходить своїми ногами, при чіткій пам’яті. Щоправда, гірше став чути, але ж на старість то вже не дивина.
Ветерана війни, свідка багатьох історичних подій Михайла Рожановича запрошують на зустрічі з учнями до школи, на святкові заходи, що провадяться в сільському Будинку культури. І він бере свого незмінного ціпка і йде до людей.
Лариса ПІВТОРАК,власкор «Одеських вістей», Ширяївський район
Квітень 1945 року. Тяжкі бої за Одер. На фотознімку – мій батько, морський піхотинець Анатолій Григорович Кузнєцов. Він пройшов усю війну із самого її початку і був тяжко поранений уже після того, як сфотографувався. Мама, вона у роки війни працювала в одному з тилових шпиталів, доглядала за ним до останніх його днів. Однак рани і хвороби його здолали. Він відійшов у вічність через сім років після Перемоги, у квітні 1952-го, коли мені лише виповнилося два роки.
Мене виховала зовсім інша людина, яка теж давно відійшла у потойбічний світ, яку я і понині боготворю. Але завжди, за будь-яких обставин, де б я не був, поруч із мною залишається цей фотознімок – найдорожча реліквія для мене і для моїх дітей, нащадків Воїна-визволителя. І у святий для нас День Перемоги ми обов’язково поминаємо його, поминаємо всіх, хто пішов завчасно, не доживши до наших днів. І я за традицією обов’язково читаю один з перших своїх віршів, присвячений батькові.
На старой фотографии
Стоит боец.
На старой фотографии –
Мой отец.
Закончено сражение –
Железо, дым.
Враг терпит поражение.
Даешь Берлин!
На старой фотографии –
Вот так и стой,
Отдавший кровь за Родину,
За нас с тобой!
Євген МАСЛОВ,власкор «Одеських вістей»
Цей знімок, надісланий польовою поштою у грізні роки воєнного лихоліття, зберігся в сімейному альбомі Бабчинських із села Полянецького. На ньому зображений Василь Логинович Бабчинський, який, зазнавши всіх страхіть окупації, після визволення рідної Савранщини разом із 2150 земляками пішов на фронт. Йому тоді не було ще й вісімнадцяти. Та юний солдат брав участь у визволенні Варшави, штурмував Берлін.
А 5 лютого 1945 року його батьки одержали довідку, в якій повідомлялося, що їхній син Василь загинув на фронтах Великої Вітчизняної війни. Проте Бог врятував йому життя. Нині Василь Логинович живе в Саврані. Будучи інвалідом першої групи, закінчив спочатку школу, потім Одеський державний університет імені Мечникова. Став істориком. Працював на багатьох посадах. Та й нині ветеран живе активним життям. Часто зустрічається в школах з молоддю, розповідає правду про окупацію та ту страшну війну, співпрацює з історико-краєзнавчим музеєм.
Наш кор.,
