Дорогі ветерани!
Ось і знову прийшло до нас велике і світле свято зі сльозами на очах – День Перемоги радянського народу у Великій Вітчизняній війні над проклятою силою темною – фашистською ордою. Сьогодні, з висоти прожитих 64-х років з тих хвилин, коли увесь світ зрадів, довідавшись про капітуляцію фашистської Німеччини, ми гідно оцінюємо велич нашої Перемоги. І як би не вправлялися кон'юнктурні переписувачі й очорнителі історії, у спотворенні правди про Велику Вітчизняну війну, у пам'яті народній вона живе й донині. Тому День Перемоги був, є й буде воістину всенародним святом, даниною поваги до тих, хто не повернувся з полів бойовиськ, віддавши життя за Батьківщину і за наше мирне сьогодення, і до ветеранів ВОВ, які нині ще живуть.
Цей День Перемоги ми відзначаємо в році 65-ліття визволення України, свобода якої оплачена мільйонами життів наших співвітчизників. Кращим пам'ятником для них будуть злагода і стабільність у нашій країні, а також реальна, а не на словах, турбота держави про тих, хто здобував Перемогу на фронті й у тилу – про вас, дорогі ветерани. Нехай вас ніколи не залишає гордість за бойові славні справи всупереч нападкам, які здійснюють на ваші честь і гідність Івани, котрі не пам'ятають свого роду. Пам'ятайте завжди і скрізь, що саме ви – цвіт суспільства, еталон вірності обов'язку й високої моральності.
Від імені президії обласної Ради ветеранів і від себе особисто вітаю вас із Днем Перемоги! Бажаю міцного здоров'я, весняного настрою і плідної роботи щодо виховання молоді на традиціях фронтовиків, які заступили собою країну.
Голова обласної Ради ветеранів О. ГУРСЬКИЙ
Шановні ветерани Великої Вітчизняної війни!
Дорогі мої земляки! Щиро вітаю вас із 64-ю річницею Перемоги нашого народу у Великій Вітчизняній війні!
У наших серцях вічно буде жити пам'ять про безприкладну мужність тих, хто довгі чотири роки зі зброєю в руках захищав свою країну. Боровся за кожен будинок, кожну вулицю, за кожен населений пункт. Самовіддано трудився в тилу.
Немає Подвигу вищого, ніж Подвиг нашого Солдата, який залишився вірним Присязі і захистив свою Батьківщину.
У День Великої Перемоги ми говоримо сердечне «спасибі» всім воїнам, які в роки війни в єдиному строю боролися проти фашизму. Представники понад ста національностей стояли насмерть, щоб врятувати нашу країну і принести свободу нашому місту. Такої єдності і такої могутньої віри в Перемогу не знала ще історія. І сьогодні ми повинні пам'ятати цей героїчний Подвиг наших дідів і батьків, щоб передати майбутньому поколінню безцінний досвід єднання і солідарності. Щоб жити у злагоді із братніми нам народами.
Сьогодні ми пишаємося тим, що наша Одеса – це місто військової слави. Місто-герой, яке у 1941 році стало справжньою фортецею і зупинило ворога. Безмежна наша вдячність ветеранам, які брали участь в обороні нашої рідної Одеси. Схиляємося перед мужністю і доблестю жінок, які воювали нарівні із чоловіками.
У народі кажуть: ніхто, ніколи і нікому не передавав щастя в спадщину. Це так, але тільки з одним уточненням – ми успадкували велике Щастя жити в мирний час. Дякуємо за це вам, дорогі наші визволителі, захисники і Переможці! Міцного вам здоров'я на довгі роки.
Із Днем Перемоги, шановні земляки!
З повагою,
голова комітету ВР України з питань правосуддя С. КІВАЛОВ
Дорогі ветерани!
У День Перемоги, як ніколи, проявляється всенародна любов до вас – визволителів Батьківщини від коричневої фашистської чуми. Ви заслужили цю любов відвагою і мужністю, проявленими в боях з ненависним ворогом, самовідданою працею в тилу, віддаючи все для фронту, усе для Перемоги. Час не владний применшити ваші бойові і трудові подвиги. Він, віддаляючи нас від того історичного Дня, коли прозвучали слова про Перемогу Радянського Союзу над фашистською Німеччиною, висвітлює нові його шляхетні грані і підсилює нашу пам'ять про непоправні втрати.
Сьогодні суспільство в неоплатному боргу перед вами, і нікому не вдасться затьмарити істинну правду про Велику Вітчизняну війну, применшити ваш внесок у розгром гітлерівської військової машини. Обласна Рада миру всіма формами і методами доносить до молодого покоління правду про ту війну, роз'яснює, завдяки кому Україна живе сьогодні під мирним небом, і прищеплює йому повагу до людей старшого покоління.
У це святе для всіх нас свято від імені обласної Ради миру і від себе особисто бажаю вам, дорогі ветерани, міцного здоров'я, успіхів у всіх справах і віри в краще життя, яке ви заслужили.
З повагою і вдячністю,
Герой України, голова Одеської обласної Ради миру В. ФІЛІПЧУК
Дорогі ветерани!
Шановні земляки!
І знову весна дарує нам ще одне свято – День Перемоги, головне і найбільш значиме для багатьох мільйонів людей.
Сьогодні ми схиляємо голови перед світлою пам'яттю загиблих у тій страшній війні, висловлюємо вдячність за врятований світ нинішнім сивим ветеранам.
Перемога у Великій Вітчизняній була б неможливою без рішучості, мужності і самовідданості мільйонів людей, без єдності, героїзму і стійкості тих, хто воював на фронті і у тилу ворога, тих, хто боровся на трудовому фронті. Це була спільна велика Перемога.
Нехай це чудове свято поєднує людей доброї волі, нехай історична правда перемоги над фашизмом не буде віддана забуттю.
Низький уклін вам, ветерани!
З повагою,
голова Одеського обласного фонду миру Л. МИХАЙЛЕНКО
П'ятнадцятирічний партизан
У затишній квартирі ветерана Великої Вітчизняної війни Анатолія Онисимовича Тимошенка на видному місці лежать два предмети – німецький бінокль і польовий планшет – два трофеї однієї Великої війни, що пройшли шлях слави і неслави, опиняючись у руках переможених і переможців, свідки визволення Одеси, Варшави і взяття Берліна. Чоготількинебачивцейбагатостраждальнийбінокль, ічоготількинезберігавцейзморщенийпланшет: ісмерть, ісльози, ілюбов. Скількиразіввонирятувалижиття– ісвоє, ічуже.
П'ятнадцять років – чудовий вік, усе здається вічним, безхмарним і прекрасним. Але 22 червня 1941 року всі надії відійшли у далеку неясну перспективу. Залишилася тільки віра в перемогу, яка і допомагала переносити всі труднощі й злигодні, що принесла із собою війна. У жовтні 1941 року Одеса була залишена радянськими військами. Але не здалася, а боролася з фашистами в підпіллі.
… – 28 жовтня 1941року мене, п'ятнадцятирічного хлопчика, затримали на вулиці Канатній румунські поліцаї й під конвоєм привели до школи № 116, – розповідає Анатолій Онисимович Тимошенко, один з небагатьох одеських партизанів, які залишилися в живих. – Як пізніше з'ясувалося, як заручника, тобто, смертника. Вирішувати і вибирати довго не довелося – стрибаю з другого поверху і під свист куль біжу від під'їзду до під'їзду. Пересидів ніч на горищі, а вранці почав пробиратися до свого будинку – на вулицю Єврейську, 39.
Діставшись до Олександрівського проспекту – ахнув, клубок у горлі: уздовж всієї вулиці шибениці, на яких висіло по два заручники. Виявляється, окупаційна влада 25 жовтня 1941 року видала наказ, у якому говорилося про розстріл радянських громадян-заручників – за кожного вбитого офіцера по 200 чоловік, за кожного вбитого солдата по 100 чоловік. Всі жителі відповідають власним життям і життям своїх близьких за усілякий збиток, завданий майну, що належить румунським і союзним військам, за псування й перерізування телеграфних, телефонних або освітлювальних проводів...
Ми, юні восьмикласники, Борис Сороковник, Олександр Савваті, Ганна Ковальська, Ада Лєщ та інші збиралися у квартирі одного із друзів, радянського німця Анатолія Ренця, якому дозволялося користуватися радіоприймачем, слухали зведення Радінформбюро, записували і поширювали серед населення.
Влітку 1942 року за наказом мера міста Пинті кожен працездатний житель Одеси зобов'язаний був відпрацювати місяць у селі, за надання безкоштовного одноразового харчування (юшки), у колишніх колгоспах. Мене направили до села Холодна Балка збирати виноград. І одного разу, коли присіли на відпочинок у лісопосадці, знаходжу пістолет «вальтер» – першу мою бойову зброю. Всіма правдами і неправдами привіз його до Одеси – пощастило, патруль кілька разів зупиняв, але допомогло знання румунської мови.
Про знахідку розповів своєму другові Сашку Савваті, який був близький до підпільної групи Дроздова, і попросив його зв'язати мене з партизанами. Грудень 1942 року. Дізнаюся, що через тиждень – йду у партизанський загін. Приготувавши їжу на добу, як нам сказали, тепло одягшись, зібралися біля будинку № 110 по вулиці Базарній.
Нас попередили, йти потрібно не більш ніж по двоє, тримати дистанцію не менше двадцяти метрів. І от ми на Ленселищі. В одному з будинків пройшли реєстрацію і через лазівку спустилися в катакомби – царство темряви, вогкості (температура взимку і влітку 10 градусів) і тиші, хаос тунелів, що перехрещуються між собою, незліченних тупиків і завулків. Нас розмістили в одному з вибоїв, попередивши – самовільно нікуди не виходити, можна заблукати. Одержали ми по шматочку чорного хліба і сала, по кілька зубків часнику, це й була наша перша партизанська вечеря. А попереду – ніч бойових дій.
На другу ніч прийшов командир загону М. Шинкаренко і сказав: «Товариші, усі встаньте, будете приймати клятву:
«Я, громадянин Радянського Союзу, вірний син героїчного Радянського народу, Червоний партизан, даю партизанську клятву, що буду рішучим і нещадним до ворогів, не випущу з рук зброї, доки останній гад на нашій Радянській землі не буде знищений. Не щадячи крові й свого життя, за спалені міста й села, за смерть наших дітей, за катування, насильства і знущання над моїм народом я клянуся мстити ворогові жорстоко, нещадно, невпинно.
Кров за кров, смерть за смерть!!!
Я клянуся, що скоріше вмру в жорстокому бою з ворогом, ніж віддам себе, свою родину і весь Радянський народ у рабство підступному фашизму».
Михайло Наумович читав, ми повторювали. Потім він привітав з тим, що кожен з нас тепер носить почесне звання – партизан Радянського Союзу. І просив зберігати порядок і дисципліну в загоні. Так почалася наша партизанська робота. Вона була різна: засипали пісок у букси залізничних вагонів, перерізували телефонні проводи, пошкоджували телеграфний зв'язок і передавали центру дані про бойові дії загону, після чого одержували нові завдання.
Ось на одній з таких операцій я ледве було не опинився на шибениці з табличкою на грудях «партизан!». А усе було так. Вдало пробравшись до центру міста, а саме, на вулицю Базарну, 110, я віддав донесення і – у дорогу назад. Але чорт мене смикнув зайти до будинку знайомого чекіста Семена Лукича Семеняки. По дорозі мене за руку схопив румунський офіцер. Я вивернувся й побіг. Але цього разу мені не пощастило: був схоплений і доставлений у сигуранцу (військову поліцію), де ясно усвідомив, що цього разу не викрутитися. Били мене методично, не допомогло і знання румунської мови. Але знов-таки, виручили свої – просто викупили за 350 окупаційних марок у вартового румуна...
Наприкінці 1943 року загін поповнився добровольцями, і бойові дії активізувалися. Харчуванням нас забезпечували жителі Ленселища, а зброю і боєприпаси добували самі. Населення нас інформувало, у якому будинку і скільки румунів і німців розмістилося на нічліг. Уночі ми входили до будинку, обеззброювали сплячих і забирали їх у полон разом з боєприпасами і продовольством. Так, до кінця 1943 року у вибоях опинилося понад п'ятдесят полонених. Завдяки їхній інформації, наприкінці 1944 року ми взяли п'ять підвід-каруц, визволили 200 радянських громадян, яких хотіли вивезти на Захід. А рахунок вбитих ворогів ішов уже на сотні.
На початку квітня, перед самим визволенням Одеси, наш загін увійшов до Ленселища по вулиці Злаковій. Але нарвався на патруль. Зав'язався бій. І нам ледве вдалося відійти у катакомби. Однак незабаром біля нашого входу з'явилися німецькі машини – бурова і цистерна з газом. Почалися переговори. Румуни зігнали всіх жителів Ленселища (в основному жінок і дітей) у корівники і направили до нас зв'язкового з ультиматумом: якщо ми негайно не звільнимо всіх військовополонених, будуть спалені всі заручники. Однак наш командир Є.П. Баркалов попередив їх, що якщо загине хоч одна радянська людина, то ми не гарантуємо життя військовополоненим. Наступного дня, розмурувавши ще не засохлий вихід, партизани знову пішли у бій і розгромили підрозділ гітлерівців, взявши у полон 29 чоловік.
Наближався день визволення Одеси. У ці дні партизанам вдалося у Ленселищі і на Заставі зберегти від знищення 108 тонн зерна, багато худоби й інвентарю. Бої біля радгоспу «Авангард» 8 квітня теж були успішні: ворог втратив понад сто вбитими і пораненими. 9-10 квітня партизани загону Є.П. Баркалова і групи Г.А. Орсіка і М.Г. Чернишова, що базувалися в катакомбах, знищили 120 і взяли у полон 73 солдатів і офіцера супротивника, а також трофеї – 180 автомашин з озброєнням, боєприпасами і продовольством. Крім того, у ніч на 10 квітня партизани й підпільники ліквідували багато вогневих точок супротивника, розчищаючи шлях радянським військам, які наступали.
Зокрема, група, до якої входили С. Дроздов, І. Швець, В. Товкач, Г. Харламов, П. Прокопенко і словаки-інтернаціоналісти Михайло Кончита, Павло Гайдучко, Ян Радич та інші ліквідувала вогневі точки на розі Валеховського провулка, Софіївського спуску і вулиць Пастера і Артема. Партизани загонів, якими командували Лисюк і Уланський, розмінували Пересипський канал і міст на Балтській дорозі, указували частинам Радянської Армії мінні поля.
– Партизани і підпільники не давали ворогові спокою, – закінчив свої спогади ветеран.
– А де ж «вальтер», Анатолію Онисимовичу? – поцікавився я.
– Довелося здати, – відповів посивілий партизан, який визволяв Варшаву і Берлін.
Валерій Шерстобитов, член НСЖУ
Із сімейного альбому
Дев'яте Травня. Особливий день. Немає вже тієї країни, у якій ми народилися. Немає дуже багатьох дорогих і близьких серцю людей. А пам'ять про їхні подвиги живе і буде жити. Щиро в це вірю. Вірю в те, що і моя донька зі своєю майбутньою родиною буде шанувати це свято, як шануємо його ми.
Пройшли війну її дідусі. Один – Іван Антонович Максимчук – військовим моряком. Другий – Михайло Тимофійович Полянцев – бійцем-кулеметником. Немає їх вже на білому світі – залишилися вони лише в нашій пам'яті, у наших серцях. Зате жива, слава Богу, бабуся Катя, Катерина Василівна Максимчук. Їй далеко за вісімдесят. Юною медичною сестричкою пізнала вона пекло війни: кров і піт, сльози і біль, зустрічі і розлуки – розлуки без зустрічей.
9 Травня разом зі своєю подругою, за традицією, що уже склалася ми обов'язково покладемо квіти до пам'ятника капітанові Платону Семенюку, який загинув при визволенні Ізмаїла. Пам’ятник розташований неподалік від мого будинку. Ось уже багато років у цей день ми низько кланяємося йому і всім тим, кого вже немає поруч із нами. І всім тим, хто живий і далі гордо несе звання ветерана Великої Вітчизняної війни. А потім у моєму домі, звичайно, будуть звучати і "Землянка", і "Темная ночь", і "Священная война" і ще багато різних чудових пісень, що увійшли в наше життя із самого раннього дитинства. Прийдуть друзі. Вони завжди приходять, знаючи нашу традицію і підтримуючи її. І, звичайно, заспівають разом з нами. І дай, Боже, щоб ці пісні звучали завжди.
Марія МАКСИМЧУК, м. Ізмаїл
