«Кому потрібні чужі діти?» Цю фразу довелося нещодавно почути під час розмови про так званих «проблемних» дітей з «важких» родин. Людина, яка висловилася так, намагалася щиро викласти не стільки точку зору, скільки по-своєму пояснити ситуацію, що склалася в пострадянському суспільстві, (у радянському, як пам'ятає старше покоління, дітей називали найбільш привілейованим класом).
І справді, кому сьогодні потрібні хлопчики і дівчатка, чиї батьки ведуть асоціальний спосіб життя?
Нам дадуть відповідь: як кому? Є ж різні служби, у завдання яких входить стежити за тим, що відбувається в родинах, і, якщо буде потреба, ізолювати дітей від батьків, позбавляти таких неньок і татусів батьківських прав, відправляти дітей у школи-інтернати, дитячі будинки, а найкраще – знаходити їм прийомних батьків. До речі, сьогодні одне зі стратегічних завдань держави – робити все для того, щоб дитина, яка потребує захисту, після одержання відповідного статусу була всиновлена, могла отримати повноцінну родину. Адже жоден інтернат і тим більше дитячий будинок родину ніколи не замінить. І більше того: сумна статистика свідчить: діти, виростаючи в дитячих будинках, потім найчастіше повторюють шлях своїх батьків...
Суд не квапиться,
а малята ростуть
Це завдання в Ізмаїльському районі вирішуються послідовно. З початку нинішнього року всиновлено троє дітей. Плюс до цього, створена прийомна родина, у якій вже живуть двоє малят.
Але, як вважають у відповідних районних службах, зберігається ціла низка перешкод на, скажемо так, чиновницькому рівні, через що, коли судити в цілому, даний процес буксує.
Фахівці служби у справах дітей Ізмаїльської райдержадміністрації хотіли б більшого взаєморозуміння з керівниками сільських громад, яким, згідно з постановою Кабінету Міністрів № 866 від 24 жовтня 2008 року, дані повноваження самостійно вирішувати питання із приводу тимчасового прилаштування дітей з неблагополучних родин у притулок. Обмовимося – якщо це необхідно, звичайно, коли не допомагають і профілактичні бесіди. Але от дитина потрапила до притулку або до Будинку маляти. Всіма законодавчими актами визначено, що протягом двох місяців після вилучення дитини з родини повинен бути встановлений її статус. Тобто, необхідно вирішити – або вона повертається в рідну сім'ю, якщо дорослі стають на шлях виправлення, або суд повинен визнати батька або матір позбавленими батьківських прав, щоб була можливість офіційно оформити всиновлення.
На превеликий жаль, в Ізмаїльському міськрайсуді питання про визначення статусу таких дітей вирішується вкрай повільно, судові засідання постійно переносяться, у підсумку процес може затягуватися і на рік. У службі у справах дітей райдержадміністрації мені назвали низку таких випадків. Начальник служби Ганна Петрівна Григорчук привела в приклад кілька прізвищ дітей, документи на яких були підготовлені ще восени минулого року, однак нещодавно черговий суд було перенесено на більш пізні терміни. Довелося бути і свідком телефонної розмови Ганни Петрівни з людьми, які бажають усиновити маля: їй довелося виправдовуватися і у буквальному значенні слова розводити руками, оскільки без рішення суду щось зрушити з місця неможливо.
– Ми розуміємо, працівники судів сьогодні перевантажені безліччю всіляких справ, і нам найчастіше саме цим пояснюють причини, через які затягується розгляд питань щодо дітей, – поскаржився начальник служби дітей райдержадміністрації. – Адже і справи бувають різні. Може, слід би віддавати дітям пріоритет хоча б тут? Це важливо тому, що прийомні батьки, в основному, хочуть брати у свої сім'ї малят – що робити, такий їхній вибір. Жорстоко, звичайно, але так – не одержавши вчасно статусу, діти, «пересидівши» у притулку, направляються в дитячі будинки і школи-інтернати. І продовжують мріяти про мам і татусів, про нормальні родини...
У «Гніздечку»
затишно. Але що далі?
Звичайно ж, не можна змовчати про те, яка велика робота з реабілітації дітей, вилучених з «важких» сімей, провадиться колективом розташованого в селищі Суворовому Ізмаїльського районного притулку для дітей «Гніздечко».
Восени нинішнього року з часу його відкриття виповниться десять років. До останнього часу він перебував у пристосованому, вкрай незручному будинку на території Суворовської дільничної лікарні. Спочатку розраховувався на 15 місць, але менше 22-25, а то і до 30, хлопчиків і дівчаток, там ніколи не було. І, звичайно ж, багато важило, що кілька років тому рішенням районної ради притулку було передано будинок незатребуваного через демографічну ситуацію, що погіршується, колишнього селищного дитячого садка «Сонечко». Завдяки зусиллям районної влади вдалося не лише передати будинок, але і вирішити на обласному рівні питання про фінансування його капітальної реконструкції.
…Чесно кажучи, побувавши років чотири тому у будинку, що тоді вже почав валитися і став непридатним, не повірив, що за порівняно короткий час вдасться зробити так багато. Але ніколи не втрачала цієї віри завідувачка притулку Лідія Іллівна Бічева – щирий ентузіаст і відданий своїй справі педагог. Тому що постійно відчувала підтримку районної громади та її керівників, що неодноразово приїжджали сюди, цікавилися буквально кожною дрібницею і за необхідності надавали будь-яке організаційне сприяння в ремонті. Така ж підтримка надавалася і головою облради Миколою Леонідовичем Скориком, і головою облдержадміністрації Миколою Дмитровичем Сердюком, а також начальником обласної служби у справах дітей Людмилою Олександрівною Швирьовою. У цілому облбюджет виділив на реконструкцію понад 1700 тисяч гривень. Не відсторонилися від надання матеріальної допомоги і районні служби, що неодноразово перераховували на ремонт одноденний заробіток. І сьогодні, після закінчення ремонту, колишні руїни не впізнати, діти вже обживають будинок, навколо якого посаджено фруктовий сад.
– Кожна дитина, що надходить у притулок, з дуже непростою долею, – розповідає завідувачка притулку Лідія Іллівна. – Кожному потрібно своя, особлива увага, свій підхід. Наші співробітники, насамперед, звичайно, психолог, і вихователі, приділяють максимум уваги тому, щоб дитина ожила, відчула себе повноцінною, проявила свої кращі якості. Не менш турботливі і уважні до дітей і нянечки, і медсестри, і кухарі, і праля, і моя вірна помічниця – завгосп Софія Володимирівна Замяткіна. А ви б бачили, як любить гратися з малечею водій Валентин Васильович Степанов, вічно щось майструє з ними підсобний робітник Степан Савелійович Рашков, уважні до них, як до своїх дітей, і сторожі… Ми робимо все для того, щоб діти, врешті-решт, відчули – вони необхідні нам, дорослим! І ви б знали, скільки болю кожен з нас відчуває, коли доводиться відправляти в школи-інтернати дітей, батьки яких так і не змогли опам'ятатися. Дітей, яких так і не знайшли прийомні батьки.
«Тьотю,
ти – моя мама?»
Лідія Іллівна дуже пишається своїм колективом, тим, що, незважаючи на всі труднощі, вдається закласти в серця дітей промінчики добра і тепла. Адже недарма ж вони, залишаючи притулок, пишуть сюди листи, називають виховательок і завідувачку своїми мамами. Недарма двоє колишніх вихованців притулку – Сергій Коноваленко і Петро Гуцу вирішили присвятити себе вихованню дітей у притулку, вступили до Балтського педагогічного училища. Вони знають – що таке втратити найдорожче на світі. Знають, як багато означає, коли дорослий говорить: ти – моє майбутнє.
…Але бігає по розкішному приютському саду трирічне хлопча, назвемо його Захаркою. У кожній жінці вбачає свою маму. А рідна його мама в притулку за весь час, доки він тут перебуває, не з'явилася жодного разу. Є сім'я, що бажає його всиновити. Але дорослі дядьки в міськрайсуді з листопада минулого року так і не вирішили в законному порядку питання про його статус...
То кому потрібні ці діти? Відповідь тут одна – нам з вами, дорослі. Тому що чужих дітей не буває.
