Ось такий був у нас секретар
Коноплянський сільський голова Олександр Антонович Волошин і досі жалкує, що секретар сільради Алла Яківна Гриценко, вийшовши на пенсію, не залишилася працювати далі. Вона ж така працьовита, дипломатична, відзначалася професійністю та порядністю. Свої службові обов’язки виконувала завжди сумлінно, не шкодуючи власного здоров`я, сил, енергії. Часто-густо люди йшли на прийом не до голови, а до секретаря сільради. Працювала на цій посаді аж із 1981 року. Разом з чоловіком виховала доньку.
Нещодавно на засіданні сесії районної ради їй вручили нагороду – Почесну відзнаку Одеської обласної ради, є в неї і інші нагороди.
Ми, її товариші та колеги, впевнені, що невичерпної енергії та професіоналізму Алли Яківни вистачить на багато літ сумлінної праці, і вона принесе ще багато користі територіальній громаді, бо залишається депутатом Коноплянської сільради.
Роман КІР`ЯК, головний спеціаліст виконавчого апарату Іванівської районної ради
Ми задихаємося від засилля автотранспорту
Я регулярно слідкую за тим, про що пишуть читачі газети у своїх листах до редакції, і звернув увагу, що вони все частіше скаржаться на високу інтенсивність руху автотранспорту всередині житлових кварталів. От, що мені хотілося про це сказати.
Інтенсивний рух автомашин у нашому місті – одне з найсерйозніших джерел забруднення навколишнього середовища. Двадцять років тому частка загазованості повітря становила 50-60%, сьогодні вона досягає 80%.
Відпрацьовані гази автомобілів містять понад 200 різних хімічних сполук. Токсичні окис вуглецю, оксиди азоту, альдегіди, вуглеводні, сірчистий газ, сажа, сполуки свинцю та інше з опадами випадають на ґрунт, рослини, у відкриті водойми, підземні водоносні горизонти, а у подальшому – у питну воду і продукти харчування.
Канцерогенні речовини, потрапляючи в організм людини, не виводяться з нього й викликають утворення злоякісних пухлин. Від сажі потерпають органи дихання, сполуки свинцю вражають всі органи і тканини.
Особливо це небезпечно для дітей, які зазвичай гуляють у дворах, по внутріквартальних доріжках, по яких їздять автомобілі. Навіть при незначному отруєнні дитина починає відставати у фізичному розвитку, набуває схильності до нервових захворювань, у крові знижується кількість гемоглобіну.
Всі ми знаємо, що за містобудівними нормами допуск транспортних засобів всередину житлового мікрорайону повинен бути обмежений. Але на практиці переконуємося, що і особисті, і службові, і вантажні машини їздять по дворах, як по дорогах, водії не звертають уваги на дітей, які втікають у різні боки, і дорослих, обдаючи їх вихлопними газами.
От і у кварталах по проспекту Шевченка немає жодного знака, який забороняє тут їздити автомобілям. Наприклад, у районі зупинки Довженка шустрі водії звертають з проспекту, щоб не чекати зеленого біля світлофора. Куди ж дивляться працівники ДАІ?
Микола ПОПОВ, громадський інспектор охорони природи, м. Одеса
Жили б у селі, там, де народилися
З давнини відомо, що добре живе те суспільство, де всі гідно трудяться. При цьому, на мій погляд, мета праці повинна полягати не в тому, щоб жити розкішно, а в тому, щоб жити у достатку.
Щоправда, у наш час кожен розуміє добробут по-своєму. Тому одні у бідності, другі у відносному достатку, треті у розкошах – за законами, написаними для нас владою. Причому для неї самої ці закони – що дишель. Принаймні самою владою вони не виконуються. У розвинених країнах вони діють протягом десятків років, а у нас Конституцію "під себе" переписувати прагне кожна політична сила.
Але не про це зараз мова. Мені хотілося б, не ображаючи наших селян, розповісти про те, як бездоганно працюють американські фермери – мені довелося це бачити. Хотілося згадати, як наші батьки в селі тягли жили у довоєнні і післявоєнні роки. А що сьогодні?..
До виходу на пенсію я працювала в агропромі, часто бувала у господарствах області. Підходжу якось до правління колгоспу в одному із сіл області. На годиннику 9.00. Неподалік стоїть вантажна машина, жінки чекають відправлення у поле на прополювання буряки, весело обговорюють домашні теми.
Запитую, чи не пізно? Відповідають, – встигнемо…
Обід у них з 12.00 до 15.00, робочий день до 17-ї години. А моя мама йшла в поле о 5-й ранку, особливо у жнива, працювала до темряви.
У ті роки країна не закуповувала сільгоспродукти, зерно, картоплю, овочі, м'ясо і сало за кордоном. Ми самі годували хлібом пів-Європи!
Старі, які пам'ятають справжнє село і працю, відійшли у небуття. Серед молоді такі трудівники – велика рідкість! Ось тому, на мій погляд, не може село зміцніти. Розучилися працювати на землі. От і маємо те, що маємо.
Якщо за радянських часів держава піклувалася про сільського жителя, споруджувала палаци культури, створювала фронт робіт, то тепер, якщо лазню тоді не збудували, то і досі миються в кориті, ходять не до туалету, а "до вітру". Таке бачу скрізь.
Щоб село одержувало кошти хоча б на придбання малої сільгосптехніки, як це робиться в інших країнах, потрібно надавати господарствам кредити під низький відсоток, створювати закупівельні центри сільгосппродукції на взаємовигідній договірній основі. Тоді б і сільське господарство розвивалося, і до держбюджету надходили б пристойні доходи.
Коли держава повернеться лицем до селянина, а той зрозуміє, що ніхто за нього не облаштує його будинок і побут, життя на селі покращиться, а молодь працюватиме там, де народилася.
Людмила ОПРОНЕНКО, м. Одеса
Читач дякує
Пенсіонерка Зінаїда Подгородецька із села Новоселівки Котовського району – заслуженому лікарю України, завідувачу хірургічного відділення Одеського обласного онкологічного диспансеру, лікарю вищої категорії Йосипу Воронову, лікарю-онкологу, завідувачу поліклініки Олександру Біленку, головному лікарю поліклініки Анатолію Туріну, а також медперсоналу, який працює на совість, з душею.
Пацієнти Одеського обласного шпиталю (Одеса, вул. Бєлінського, 2) – ветерани Великої Вітчизняної війни (26 підписів) головному лікарю Анатолію Доброгурському, лікарям, медперсоналу, санітаркам та кухарям за чуйне і дбайливе ставлення до своїх підопічних.
У мене є друг. І це – щастя!
Мені 38 років, я інвалід – травма хребта. Були часи, коли мені було дуже тяжко і фізично, і морально. Але я знайшов підтримку у людини, яка стала моїм другом, його звуть Дмитро Держул. Я низько вклоняюся йому за розуміння і все, що він зробив для мене.
Я пишу вірші, і багато їх присвячено Дмитрові. У них – моя вдячність і тепло серця, які він викликає у моїй душі. Ось кілька рядків про це:
«Доброе сердце у тебя. Душа наполнена любовью... В крови твоей течет добро. Ты подарил мне счастье, оно огромно... Несешь в себе тепло от Бога... Да будет же легка твоя дорога!»
Всьому колективу "Одеських вістей" бажаю здоров'я, любові, удачі!
Дмитро ЯКУБ, с. Червонознам’янка, Іванівський район
Без доброго кіно
Хіба ми, ветерани Великої Вітчизняної війни, не знаємо, як художні фільми, зняті на вітчизняних кіностудіях, виховували багато поколінь молоді! Особливо нам близькі твори Одеської кіностудії, які багато робили для патріотичного виховання людей. Тому нам особливо прикро усвідомлювати, що тепер тут кіно не знімають. Все пояснюється тяжким фінансовим становищем, кризою, відсутністю коштів. А ми бачимо причину в іншому: комусь не терпиться добити українську культуру, яка дихає на ладан! Народу на екрані пропонують все, що завгодно, – насильство, жорстокість, єдиний кумир – гроші, заради яких відбуваються злочини, ідуть на вбивства не тільки маніяки, але й сильні світу цього.
Не можна допустити, щоб Одеська кіностудія перестала випускати добрі фільми.
Пацієнти Обласного шпиталю інвалідів ВВВ та медперсонал, всього 23 підписи, м. Одеса
Що з нами сталося?..
Раніше, бувало, потрібно поставити зуб, пішов у стоматологію, без будь-яких проблем лікар чесно і сумлінно виконував свою роботу. А що зараз?
Даси лікареві на лапу – все зробить чудово, не даси – і здоровий зуб знищить. Легко тим, хто спроможний платити великі гроші! А нам, бідним пенсіонерам, два дротики знизу, два зверху прикрутять, а у звіті облдержадміністрації пишуть, що весь рот протезували! Але ж ми – ветерани праці, діти війни, все життя працювали на благо Батьківщини, не про себе думали...
Держава до убогості довела, кожний до кишені прагне залізти. Гидко, що сьогодні на нас представники молодого покоління плювати хотіли!
Галина ГОНЧАРУК, м. Одеса
