Коли життя дешевше за стару іномарку
Цей судовий процес, швидше за все, відбуватиметься без присутності журналістів. Щоб «у світ» не просочилися деякі суто інтимні подробиці. Хоча насправді деталі – зовсім іншої категорії.
Майже ідеальна пара...
Безсторонні знімки, зроблені за допомогою вмонтованої в стільниковий телефон фотокамери, відобразили теплі посмішки на обличчях, спокійні, люблячі погляди одне на одного. Щасливе подружжя, приємне у всьому.
Уявити, ніби ця миловидна жінка, розчарувавшись у зіпсованих пігулках і отруйних грибах, у ці самі хвилини обмірковує наступний, "гарантовано безпрограшний" спосіб розірвання шлюбу, – досить важко.
Напередодні нового, 2009-го, року Олександру було 24 роки, Поліні – 26. Молода родина, на "сірому" тлі більшості жителів Пісочина, не входила до числа малозабезпечених. Чоловік, за чутками, не був ледачим, встигав не лише виконувати всі домашні примхи дружини, а й приносити в дім непогані гроші. Тому що підробляв "нічним візником". Вивчив вулички і проїзди Харкова, як свої п'ять пальців. У денний час доби працював двірником, розраховував одержати від ЖЕКу окрему квартиру. Житло, зрештою, йому дали, – дві кімнати в будинку барачного типу. Батьки Сашка допомогли зробити ремонт, провели каналізацію, воду, купили меблі й побутову техніку, – щоб в улюбленого сина "усе було, як у людей".
Місце, де жила сім'я, колись було військовою слободою. Згодом Пісочин "увібрав" у себе кілька околишніх сіл, зокрема Куряж, і впритул наблизився до Першої столиці. Чимало жителів селища міського типу їздило на роботу до цього індустріального центру України, що приваблює обивательську уяву. У 1989-му, незадовго до розпаду великого і могутнього СРСР, у Пісочині з помпою відкрили величезний домобудівний комбінат, що повинен був випускати збірні металобетонні конструкції, бетонний розчин та інші не замінимі у будівництві речі. Проблем із працевлаштуванням нібито стало менше; проте пісочинці, маючи в селищі комфортабельні квартири у багатоповерхівках, однаково вранці намагалися якомога швидше подолати шлях до найближчої станції метро "Холодна гора" і опинитися серед "грошовитіших", ніж вони, жителів міста-мільйонника.
Про негаразди у цій сім'ї сусіди вперше здогадалися, почувши якось посеред ночі пронизливі крики Поліни: "Чому ти мене залишаєш?! Я ж на тебе чекала! Я не можу без тебе, чуєш, не можу!". Тирада (не без явно "телевізійних" інтонацій у голосі) супроводжувалася сильними ударами кулаком по корпусу їхнього автомобіля, а ще приглушеними репліками чоловіка: "Ненормальна! Це ж робота. Виконаю замовлення і повернуся. Ну що ти машину б'єш, хвора?!"
Наступного дня очікуване всіма "продовження марлезонського балету" не відбулося. Сашко приїхав приблизно опівдні із двома доверху наповненими "продуктовими пакетами" і шикарним букетом квітів.
Після того бурхливого нічного з'ясування відносин, як тепер стверджують майбутні свідки на судовому процесі, обмежилося суто "життєвим простором" сім'ї. Спершу були лише емоційні висловлювання з обох сторін. Потім, схоже, чоловік став дедалі частіше піднімати на дружину руку.
З уривків образливих фраз, що періодично доносилися, можна було зрозуміти: Поліна підозрює чоловіка у подружніх зрадах. Нібито Олександр має в мегаполісі (до якого від Пісочина якихось 10 км автомобілем) одну або більше "постійних клієнток", яких "обслуговує" безпосередньо в салоні "ВАЗа". З метою привнесення елементів розмаїтості у свій відпочинок парочки іноді зустрічаються і у розважальних закладах, яких у Харкові не бракує – були б гроші...
Припустити, ніби особисті якості Олександра і справді були не янгольськими, можна. Точно так само, як можна здогадуватися, що у дружини були досить вагомі підстави для ворожості до нього. Адже загальновідомо (і не тільки завдяки судовій статистиці): досі жодна жінка не застрелила чоловіка в ту мить, коли він мив посуд. Вірогідно може знати у будь-яку хвилину, де саме перебуває її чоловік, лише вдова.
У мільйонному місті не один рік функціонують кілька потужних детективних агентств, чиї співробітники непогано навчилися здобувати докази подружньої зради на замовлення чиєїсь "половинки". Є, зрештою, і "вільні стрільці", тобто, приватні детективи-одинаки; з ними можна домовитися і зовсім за помірну суму.
Чому Поліна вирішила, що не потребує жодних підтверджень факту подружньої зради, і впевнено, день за вдень, підтримувала у собі високий "тонус" ненависті до своєї майбутньої жертви?
Можливо, згодом фахівці-психологи дадуть аргументовану відповідь і на це запитання.
Мені ж, поряд з наслідками зачепленого марнославства і провального розрахунку на міцний шлюб, вбачається ще одна причина: різниця у віці. Поліна, вважаючи себе досить пристосованою для успішного життя, не могла змиритися з думкою про те, що її обранець не може щоночі не спілкуватися в салоні власного авто з ще молодшими, ніж вона, харків'янками. Які цілком здатні – принаймні кожна друга з них – прозоро натякнути на ймовірність "продовження подорожі" десь за межами міста...
Чи відчув Сашко ту разючу зміну у ставленні до себе? Навряд чи. Тому що Поля, у ті з небагатьох спільно проведених годин, прагнула показати себе ще більш люблячою дружиною, – ніж до миті усвідомлення того, що такого супутника в житті можна цілком безболісно і непомітно... позбутися.
Пізньої осені, коли чоловік дуже застудився і був змушений кілька діб поспіль пролежати у ліжку з високою температурою, Поліна чітко за годинником давала йому прописані лікарем пігулки. Коли ж Сашко одужав, кохана жінка влаштувала з цього приводу міні-банкет. Заради якого приготувала, між іншим, смажені гриби.
– Милий, покуштуєш? З горілочкою? Грибочки в сметані, горілка – з холодильника. Їсти подано! Тобі ж на роботу не сьогодні?..
Уплітаючи делікатеси, безмежно щасливий від такої турботи Олександр не здогадувався, що ті гриби – під великим секретом і за чималі гроші – кохана дружина добула "у знаючих людей".
Як не знав він і про те, що серед пігулок, які йому давала цими днями його Поля, були препарати, не просто прострочені до часу їхнього вживання. Вони, в ідеалі, повинні були викликати у хворого, крім звикання, зниження потенції, порушення короткочасної пам'яті, гальмування швидкості психічних реакцій і реакцій руху тощо. Щоправда, від одного з препаратів, гідазепама, жінка потім відмовилася. Оскільки Олександр, керуючи автомобілем у млявому, сонному стані, міг би потрапити у ДТП і розбити машину, на яку Поліна в майбутньому мала певні плани...
«Ну, якщо і ви не допоможете...»
Покуштувавши отруйних грибів, чоловік, на превелике розчарування Поліни, лише двома-трьома словами поскаржився на погіршення самопочуття.
– Чи то його організм виявився дуже міцним, чи то гриби були не такими вже й отруйними, – припустив у розмові з кореспондентом "ОВ" начальник Центру громадських зв'язків Головного управління МВС України в Харківській області Сергій Дягілєв.
Така прикра "невдача" зі спробою помститися "у середньовічному стилі" Поліну лише розохотила. До плану щодо чоловіка були внесені корективи. Щоб "матеріалізувати" оновлений задум, довелося "іти в люди". А точніше – відновлювати особисті зв'язки з далеко не найкращими представниками суспільства.
Значно легше було б звернутися до "всезнайки". Тобто, до "наглядача" за селищем Пісочиним; той би підказав, хто найкраще виконав би делікатне доручення і за скільки. Якусь суму, звичайно, довелося б "відстібнути" і цьому авторитету кримінального світу, що якоюсь мірою гарантувало б "якість виконання замовлення".
Однак Поліна вирішила діяти без інформування верхівки місцевого криміналітету.
Дама простодушно запропонувала гроші двом місцевим жителям, 31 і 35 років. Обидва нещодавно звільнилися з місць позбавлення волі, тому з радістю погодилися "наставити роги" старішим за "стажем" бандитам. До того ж "на зоні" мужики зрозуміли, що настав час переходити на "вищий" рівень; адже до цього "в активі" обох були лише розбійні напади.
Один з цих хлопців до своєї першої "ходки" якийсь час був з Поліною в "неформальних взаєминах". До весілля, щоправда, не дійшло. Молоді люди, поживши якийсь час під одним дахом, зрозуміли, що спільне життя – не для них. І розлучилися без будь-яких там скандалів, по-доброму.
Відбувши чотири роки в місцях, не дуже віддалених, Юрій передусім вирішив розшукати свою колишню пасію. Очевидно, дотриматись умови взаємної угоди про розставання для нього виявилося складніше, ніж здавалося раніше. Можна уявити, яким був його подив, коли почув від Поліни її сумну історію. Виявляється, вона останнім часом про нього тільки й думала!
За словами молодої жінки, два з половиною роки, проведені нею в шлюбі з Олександром, були страшніші за будь-яку каторгу. Чоловік, мовляв, ревнував її до кожного стовпа (хоча сам у розумінні подружньої вірності був далеко не янгол), бив її дуже, прийнявши "на груди" після нічної зміни...
– Тебе мені сам Бог послав! – з почуттям промовила Поліна. – Щоб позбавив мене від цього... раз і назавжди...
Про конкретну суму за виконану "роботу" домовилися швидко: $8 тис., з яких першу тисячу – належало дати негайно як аванс.
План "роботи" узгодили ще швидше. Оскільки Олександр займався приватними перевезеннями, він час від часу вручав пасажирам свої візитки. Підозр щодо знання незнайомцями номера Сашиного мобільного телефону, отже, виникнути не могло. Крім цих цифр, кілери записали також держномер ВАЗ-21112.
Купивши "з рук" старий мобільник і сім-карту, чоловіки повідомили замовниці, як сповістять про виконання "роботи". Фраза, мовляв, звучатиме так: "Онук додому більше не повернеться".
Убивство призначили на післяноворічні дні. Вважали, нібито "міліція – з народом", і у райвідділах залишаються тверезими (і взагалі залишаються) лише лічені співробітники.
Відправним пунктом останнього маршруту Олександра обрали один з нічних клубів Першої столиці.
Почувши дзвінок і обумовивши вартість виконання замовлення, перевізник одразу ж виїхав за зазначеною адресою. Клієнти попросили відвезти до Куряжського домобудівного комбінату, тобто, машина повинна була знову опинитися в Пісочиному.
– Ніштяк відпочили, – гучно перемовлялися між собою бандити. – Ось тільки кальяни їм треба частіше мити, оборзіли ваабще! А публіка занудлива у повний зріст.
Під цю одноманітну п'яну балаканину під'їхали до прохідної комбінату. Той, хто сидів позаду, раптом накинув на шию Олександра заздалегідь приготовлений мотузок. Його напарник у цей час сильно вдарив водія кілька разів у скроню і в обличчя.
...Знявши з пальців жертви обручку і золотий перстень, вбивці канули в ніч. Пізніше, при обшуку обидві прикраси знайшли у них вдома.
Умовну фразу щодо "онука" Юрій промовив у слухавку автомата; їхній "тимчасовий" мобільний термінал до цього часу вже був викинутий через непотрібність.
Вбита горем вдова перебралася жити до свекрухи. Постійно ходила в чорній хустці, зображуючи крайню ступінь розгубленості. Під час похорону зривистим голосом кричала: "На кого ж ти мене покинув, коханий?!". Звикла до ролі настільки органічно, що нікому, зокрема й недовірливій свекрусі, і на думку не спадало, що винуватицею смерті чоловіка була саме вона.
На превелике здивування Поліни, незабаром одна за другою в її житті стали з'являтися неприємні несподіванки.
Одразу після Різдва кілерів спіймали. Чоловіки швидко "розкололися", назвавши ім'я й адресу замовниці.
Підозри щодо причетності Поліни у працівників карного розшуку і прокуратури з'явилися, власне, чи не одразу після виявлення тіла її чоловіка. Як вважають, "бездоглядна" машина простояла на пустирі неподалік від прохідної комбінату понад дві доби, з 3 по 5 січня. Підприємство, зрозуміло, не працювало, народ усе ще "відходив" від зустрічі Нового року.
– Говорила ж йому: не вози вночі пасажирів, а він не слухав. От і сталося. Жадібний був до нестями.
Почувши цю сентенцію, міліціонери не могли мимоволі не "напружитися".
Зміркувавши, що "переграла", Поліна миттю внесла корективи у своє трактування ролі "безутішної вдови". Із цієї ролі жінка не виходить і донині.
– Замовниця вперто дотримується власної версії, – говорить начальник Харківського райвідділу Головного управління МВС України в Харківській області Юрій Гладик. – Мовляв, жодного стосунку до удушення чоловіка не має, з арештованими кілерами до цього ніколи не перетиналася. Притому, що ті й не намагалися заперечувати власну провину...
Під час слідчих заходів убивці повідали і про пігулки із транквілізаторами, і про каструлю з отруйними грибами, і про деякі деталі особистого життя сім'ї. Про все це дуже відверто розповіла їм сама замовниця, з метою аргументувати доцільність застосування "виняткового заходу".
Відомо, що переважну більшість злочинів скоюють у тих місцях, які добре знайомі їхнім виконавцям. Та й звітувати про "завершення справи" перед замовницею в цьому разі було технічно легше.
Повної суми – у розмірі 8 тисяч доларів – Юрій з напарником так і не одержали. Поліна, переселившись у дім свекрухи, припинила з ними контакти.
Через цей "кидок" обидва і вирішили "здати" її міліцейським дізнавачам, незважаючи на досить відчутні втрати від такого кроку. Справа в тому, що за "звичайне" убивство обидва могли б одержати "усього лише" по 7 років. Але за "заказняк", – за "навмисне вбивство, скоєне на замовлення", – 115-та стаття Кримінального Кодексу України припускає покарання у вигляді довічного позбавлення волі. За роки, проведені в "тюремних університетах", обидва кілери цю деталь напевно засвоїли...
За статистикою, українські жінки укорочують життя власним чоловікам не частіше, ніж росіянки або білоруски. Але й не рідше. Мотиви скоєння злочинів у представниць держав – географічних сусідів теж приблизно однакові. Звернутися до тривіального і спокійного розлучення, і нехай ваша колишня половинка розважається хоч із десятьма одночасно, – на жаль, нині це явно не про нас!..
