Меморіал 411-ї батареї відомий кожному одеситові. А от про подвиг 412-ї знають, мабуть, лише одиниці. А він заслуговує на окрему розповідь, оскільки тоді, у 1941 році, у цій точці перетнулося дуже багато: потужність вітчизняної інженерної думки, необхідність відстояти місто біля моря і жертовна готовність людей (військовиків і цивільних) віддати своє життя за те, щоб хоча б на день затримати успішний наступ ворога.
Аналогів у Європі не було
412-та берегова стаціонарна батарея 44-го окремого артилерійського дивізіону Одеської військово-морської бази була побудована у 1934 році за проектом кращого фахівця в сфері військової фортифікації інженера Дмитра Михайловича Карбишева. Так-так, саме того генерала Карбишева, який пройшов страшні табори смерті Флоссенбург, Дахау, Освенцим, Заксенхаузен. Був закатований у Маутхаузені, і йому посмертно було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.
Особливу популярність Карбишеву, як військовому інженерові, ще в роки громадянської війни принесла оборона Уральська – колишньої столиці козачого війська. Місто було ключовою ланкою в плані Фрунзе не допустити з'єднання військ Колчака і Денікіна. "Карбишев – людина незвичайних здібностей і дивовижної працездатності" – написав про нього у характеристиці Михайло Фрунзе. Дмитро Михайлович став одним з небагатьох військових інженерів, нагороджених військовими нагородами і в Першу світову, і в громадянську війну.
Йому належить винахід протитанкової міни. Дмитро Михайлович брав участь у будівництві різних оборонних споруд, зокрема Брестської фортеці. Його проекти вражали сміливістю. І аналогів на той час не мали. Не стала винятком і 412-та батарея.
Вона будувалася в балці між селами Григорівка і Чабанка, за півтора кілометра від моря. І разом з 411-ю (автором її проекту також був Д.М. Карбишев) повинна була цілком перекрити місто з боку моря.
Кожна з трьох гармат батареї перебувала в підковоподібному заглибленні на відстані п'ятдесяти метрів одна від другої і важила по дев'яносто тонн. Гармати були калібру сто вісімдесят міліметрів із коловим обстрілом. Товщина бетонних стін становила півтора метра. Кожну гармату обслуговували по дванадцять осіб. А вартість одного пострілу дорівнювала вартості одного трактора Харківського заводу.
Гарматні обслуги перебували під захистом залізобетонних блоків, а в підземеллі розташовувалися збройові склади. Снаряди подавалися автоматично. Там же були обладнані житлові блоки. Всі частини батареї поєднувалися підземною галереєю. Вона починалася біля першої гармати на глибині дванадцять метрів, а закінчувалася в електростанції на глибині тридцять метрів. Тобто, батарея могла цілком існувати в підземному варіанті. Крім того, усе було добре замасковано: на гарматах стояли звичайні дерев'яні будиночки, які оберталися разом з гарматами.
Від електростанції починався підземний хід у бік моря, на командний пункт батареї, розташований на високому березі. Його довжина – понад тисяча чотириста метрів. З підземного ходу нагору вів трап. На залізобетонній основі стояла вежа з амбразурами, знята з потопленого у 1916 році лінкора "Імператриця Марія". Звідси велося спостереження за морем, тут перебували всі прилади керування батареєю. І куди повертався візир вежі, туди дивилися і гармати батареї.
Для прикриття батареї від атак з повітря були встановлені дві сорокап'ятиміліметрові зенітні гармати і два зчетверені кулемети. Батарея могла вражати цілі, що перебувають на відстані сорока кілометрів.
У січні 1939 року командиром батареї призначили капітана М.В. Зинов'єва. Він народився 9 травня 1910 року в Чернігівській області. Шістнадцятирічним вже трудився на одному з київських заводів. У 1931 році був направлений на навчання до Військово-морського артилерійського училища в місті Севастополі. Після закінчення училища в 1934 році був призначений командиром вогневого взводу 31-ї батареї Новоросійська. З березня 1936-го по листопад 1937 року – командир 48-ї батареї в Керчі. У листопаді 1937 року відряджений на навчання до Ленінграда на спеціальні курси командного складу. У січні 1939 року почав командувати 412-ю батареєю Одеської Військово-морської бази.
Жаркий серпень 41-го
У середині червня 1941 року почалися навчання, які тривали до самого початку війни. 412-та готувалася відбивати натиск ворога з моря, а довелося тримати оборону від німців і румунів, які підійшли із суші. Гармати розвернули, та ще й камнемет спорудили: у великий дерев'яний ящик насипали п'ять-шість тонн щебінки, а під неї – тол. Створили загін розвідників під командуванням політрука Малинка. Багато в чому саме завдяки грамотній розвідроботі удари гармат батареї лягали точно в ціль.
Батарея брала участь у боях усього п’ятнадцять днів – з 11 по 25 серпня 1941 року. Але яких днів! Ворог будь-що-будь прагнув захопити батарею, щоб використати її потужний потенціал для обстрілу Одеси. Бої йшли безупинно. Батарея провела сто п'ятдесят одну стрільбу.
У ніч з 21 на 22 серпня вдалося замінити гарматні стволи. Зазвичай це роблять за допомогою механізмів, бо кожен важить близько вісімнадцяти тонн. Але в умовах воєнного часу доводилося справлятися вручну. Червонофлотці і ветерани-такелажники, що прийшли їм на допомогу з порту, зуміли впоратися із цим непростим завданням. І, як виявилося, встигли вчасно.
На 23 серпня окупанти призначили проведення параду в центрі міста. Тому вранці 22 серпня почався запеклий наступ. Командував ним особисто Антонеску. Наступна спроба захопити батарею була 23 серпня. Відбити атаку вже не вистачало сил, та й допомогти ніхто не міг – фашисти наступали по всьому фронту.
Тоді командувач оборони контр-адмірал Жуков наказав направити на допомогу батареї донецьких шахтарів, які щойно прибули. Двісті п'ятдесят чоловік, озброєних лише гранатами, ціною свого життя подарували батареї ще один день, протягом якого вона далі боролася.
24 серпня, пізно вночі, на засіданні Військової ради було ухвалено рішення підірвати батарею – занадто велика була небезпека захоплення її німцями. М.В. Зинов'єв, не вірячи цьому наказу, зателефонував контр-адміралові Жукову із проханням підтвердити наказ. Лише після цього він передав його командиру зв'язківців Ф.С. Задої – мінерові батареї.
Закладені під гармати заряди вибухівки були підірвані 25 серпня. Задоя, старшина вогневого взводу Проценко, артилерійські мінери і охорона відійшли по підземному ходу на командний пункт.
За мужність і героїзм, проявлені під час захисту міста, капітан Зинов'єв був нагороджений орденом Червоного Прапора. З матросів і командирів батареї був сформований батальйон під його командуванням, який у складі 1-го полку морської піхоти захищав Одесу в районі житломасиву Котовського. Там Микола Вікторович був поранений. З бою його виніс ординарець, з яким вони зустрілися лише у 1982 році. Після лікування Зинов'єв повернувся у стрій. Після війни закінчив Вищу військову академію ім. К.Є. Ворошилова. Гармату на меморіал 411-ї батареї він привіз аж з Далекого Сходу.
У 1958-му пішов у запас у чині полковника, з поста начальника штабу берегової артилерії двічі Червонопрапорного Балтійського флоту. Всі роки докладав зусиль до пошуку своїх бойових товаришів та їхніх родичів. Допомагали йому і учні Новобілярської середньої школи. Тричі ветерани зустрічалися в ній. На останній такій зустрічі в 1985 році було всього дев'ять чоловік. Незабаром після неї місце, де розташовувалася героїчна батарея, засипали.
М.В. Зинов'єв помер в 1989 році в Москві. Сьогодні серед живих уже не залишилося нікого...
Це потрібно не полеглим,
це потрібно живим
Голова Чорноморської селищної ради Комінтернівського району Сергій Удалов привіз нас на місце, де була 412-та батарея. Конструкції, незважаючи на те, що вистояли у війну, були підірвані своїми, а потім ще й німцями, засипалися в мирний час, збереглися дуже добре, ще раз підтверджуючи і геній Карбишева, і талант червонофлотців, які брали участь у будівництві батареї.
Найбільша мрія Сергія Анатолійовича – розчистити всі ходи, відкачати воду і зробити справжній музей військової слави під землею – там, де й ніс свою службу основний склад непереможеної батареї. Йому безкорисливо допомагають у цьому співробітники служби МНС. Професійний інтерес перемагає природний людський страх – надівши гідрокостюми і взявши акваланги, вони сміливо йдуть у повністю залиті водою підземні ходи батареї, не знаючи, що на них там чекає. Це гра зі смертю. Будь-який рух ґрунту може створити смертельну пастку для людини в цьому лабіринті. Але вони знову і знову йдуть під воду, вивчають стан підземних ходів і можливості їхнього осушення.
А на поверхні поки що лише скромний обеліск височіє в пишній степовій траві і нагадує про бої, які були тут шістдесят вісім років тому. І рештки гармат, що дбайливо відкопувалися і розчищалися ентузіастами.
– За генеральним планом тут буде розбито меморіальний парк 412-ї батареї, – розповідає Сергій Анатолійович. – Основою його стане пам'ятник загиблим шахтарям. Це дванадцятиметрова скульптура із бронзи, спорудження якої фінансує благодійний фонд "Маршал Жуков" з Донецька, очолюваний Миколою Левченком. Тут же з'явиться Алея Слави. На ній будуть перепоховані останки загиблих воїнів.
У Сергія Анатолійовича немає часу на тривалі розмови. Треба курирувати будівельні роботи на величезному майданчику (їх провадить фірма "Альтком"), мотатися на батарею, де хтось увесь час намагається вести незаконні розкопки і красти військові трофеї.
Він сподівається, що пам'ятник шахтарям вдасться відкрити у вересні. Голова Комінтернівської райдержадміністрації Людмила Ярославівна Прокопечко, яка всіма силами підтримує це будівництво, пообіцяла, що на його відкриття приїде футбольна команда "Шахтар" з виграним Кубком. Пообіцяв приїхати і син Зинов'єва.
А до майбутнього року, до 65-річчя Перемоги, хотілося б розчистити підземні ходи і провадити роботи далі. Адже вони не на один рік...
Р.S.Повертаючись із 412-ї, ще і ще раз запитувала себе: навіщо вже в мирний час потрібно було зрівнювати із землею унікальну військову споруду, яка уславилася героїзмом своїх захисників? Можливо, щоб власна сірість на цьому тлі не так впадала в око? Чи безглуздою здавалася смерть двохсот п'ятдесяти шахтарів, які ніколи не тримали в руках зброю і пробули на полі бою всього один день? Смерть, що дала час на підготовку батареї до підірвання, щоб не стала вона найбільшою здобиччю ворога? Можливо. Але, швидше за все, на всі ці запитання ще належить дати відповіді історикам. І режисерам. Про батарею двічі знімали фільми. І обидва вони увійшли до золотого фонду Одеської кіностудії. У 1971 році Вадим Лисенко зняв картину "Поїзд у далекий серпень", а в 1985-ому Володимир Стрєлков – "Подвиг Одеси".
Обов’язок пам'яті перед людьми, які беззавітно служили Батьківщині, залишається на кожному з нас. І спорудження меморіалу, розпочате в Комінтернівському районі, – це лише перший крок до його повернення.
