Давно вже не живе у рідних Кирничках Ізмаїльського району Валентина Яківна Васильєва. Її й дотепер знають у селі як доньку Якова Федоровича Єфимова, першого голови сільської ради – він ним став у 1940 році, після приходу у ці краї влади Рад. За це через рік, коли почалася Велика Вітчизняна, і село було захоплено окупантами, жорстоко поплатився, не встигнувши евакуюватися. Але – витримав.
Яків Федорович майже до останніх днів працював у колгоспі імені Леніна, який вважався тоді передовим у районі. Сплив час. Немає серед живих батьків, які виховали в дітях головне – працьовитість, порядність, чесність, любов до Батьківщини, ті якості, які, взагалі-то, властиві більшості кирничанців.
Село готується відзначати 195-річчя. На свято усі вони – 74-річний Іван, 62-річний Віктор, 55-ріний Володимир та Валентина разом з дітьми і онуками – вирішили зібратися у рідному домі, у рідному селі, щоб ще раз вклонитися пам'яті батька та матері.
Валентина Яківна давно друкується у місцевій пресі, зокрема в районній газеті «Придунайские вести», куди нерідко посилає свої листи-міркування про Батьківщину, про Бога, про долі людські. І ось один з таких листів.
Люди завжди цінували та оберігали колодязі, джерела, річки і озера. І поблизу них будували для себе будинки. Так виростали поселення, одне з яких одержало назву Кирнички, яке цими днями буде відзначати свій ювілей. Тут пройшли моє дитинство та шкільні роки...
Хочу розповісти про справжнє диво, яке сталося зі мною у дитинстві. Якось прийшла до двоюрідної сестрички, вирішивши погратися з нею. Їхній город спускався до мілководної річки, що перетинає усе село, Єніке і закінчувався рівним майданчиком, що поріс кущиками зеленої трави, яку чомусь навіть гуси не щипали. А для нас ця зелена галявина була улюбленим місцем для ігор. І якось сестричка мені таємниче сказала: "Підемо, я покажу тобі диво". Вона відламала тонку довгу вербову гілочку і відігнала нею гусей та качок. Потім стала навколішки біля води і покликала мене зробити те ж саме. І коли намул осів, я побачила кілька струменів чистої прозорої води, живі фонтанчики. Здавалося, що вони випромінюють кришталевий передзвін, співають свою чарівну мелодію. Мені тоді було 5 років, я підставляла долоньки цим пружним струменям і не могла надивитися на них. Як мали радіти з нами наші ангели-охоронці, милуючись нашими захопленими личками.
Мабуть, ці джерела і привабили у давні часи першопрохідців розповісти іншим людям про цілющі властивості води. Вони дбайливо оточили джерела кам'яними окладами, почистили та зробили колодязями. Російською "колодязі", українською "кирниці", а ніжно "кирнички". Серед багатьох криничок виділялися дві основні. Вони пов'язані були між собою каскадом великих кам'яних корит. Над першою криницею було встановлено "журавель" – дерев'яний важіль, на одному кінці якого звисало з ланцюга велике дерев'яне відро, а на другому був прив'язаний масивний камінь. Ми, дівчатка, повертаючись зі школи, приходили туди напитися. Відро наповнювалося водою і досить легко піднімалося над колодязем. Але от, щоб притягти це дерев'яне відро на край колодязя, необхідно було докласти зусиль. Потім, нахиливши його, пили, проливаючи воду та обливаючись нею, тому що краї відра були товстими. Пізніше воду із цих колодязів подавали по водопроводу на корівники. І оскільки він був прокладений через наш город, нам дозволили використовувати воду з нього для господарських потреб. Це було великим Божим благословенням для нашої сім’ї.
Через дорогу, навпроти нашого будинку, був глибокий колодязь, з якого користувалося водою ледве чи не піввулиці. Але вода в ньому була твердою і непридатною для пиття і прання. Її використовували для того, щоб напувати свійських тварин та птицю, мити посуд і прибирати у будинку, а також поливати розсаду та квіти. Ми, діти, швидко навчилися діставати воду з колодязя. Зачепивши відро, опускали в колодязь і дуже швидко, приклавши руки до барабана, розкручували його. Барабан був відполірований численними долонями і виблискував на сонці. Вечорами біля колодязя збиралися жінки і ділилися місцевими новинами, хто помер, хто народився, одружився і навіть хто в кого закохався.
Минуло багато років з того часу. Але, як зараз, постають переді мною картинки дитинства. І руки мої дотепер пам'ятають вагу криничного відра та кришталеву свіжість джерелець... Напевно, це і є головне в житті – батьківщина, пам'ять про неї.
