Так називався матеріал, опублікований в "Одеських вістях" 20 грудня минулого року. На нього відгукнулося чимало читачів. Причина тому – добрі справи, що викликають здоровий подив, справи депутатського корпусу Великодальницкої сільської ради, очолюваної ось уже четверте скликання поспіль Валентином Григоровичем Рибаком, уродженцем цього ж села, який пов’язав з ним своє доросле життя після закінчення Одеського політехнічного інституту.
Справді, у ті часи, коли багато сіл занепадають, дивляться у кризовий світ очницями розбитих вікон занедбаних жител; коли молодь полишає прарідні місця у пошуках роботи; коли розвалюється сільгоспвиробництво, що знищується ненаситними посередниками і служителями інтересам заморських товаровиробників, до Великого Дальника все частіше прибувають міські мігранти; смертність не перевищує народжуваність; у районній номерній лікарні створюються для пацієнтів умови, не гірші, ніж у кращих одеських і невідкладні процедури виконуються безкоштовно. Для дозвілля молоді створено нормальні умови. Село газифіковане. Споруджується храм. У порядку утримуються і освітлені основні вулиці. До послуг пасажирів – маршрутки. У дитячі садки, які не так вже і давно зазнавали недобору у групи, тепер черга.
Деякі читачі запитували, чи не наплутав я з цифрами, називаючи суми, вкладені сільською радою у соціальну сферу. А йшлося про те, що у минулому році тільки на поліпшення умов у дитячому садку "Золотий ключик" витратили 130 тисяч гривень, а також в "Антошці", другому дитсадку, провели ремонтні роботи. Тільки на благоустрій Великого Дальника і Червоного Переселенця, розташованого на території сільської ради, пішло 700 тисяч грн. Для сільського Будинку культури виділили 210 тисяч. На освітлення вулиць – 140, на приведення кладовища у належний вигляд – 150.
Будівництво нової дороги і ямковий ремонт діючих "з'їли" з місцевого бюджету 800 тисяч. І на створення спортмайданчиків, утримання п'яти тренерів знайшли 100 тисяч. А 400 тисяч вклали у спорудження храму. Не перераховуватиму інші витрати, зокрема на газифікування, тому що досить і наведених, щоб пояснити здивування тих сільських голів, котрі, як кажуть, зводять кінці з кінцями, латаючи діри на бюджетній свиті і понадіялися тільки на дотації з району, області та Києва. І це у той час, коли Президент України офіційно заявляє керівникам сільських і селищних рад, щоб вони не сподівалися тільки на державний бюджет, а насамперед шукали кошти для виживання громади на місцях і вчилися розмовляти з людьми, здатними підтримати її фінансово.
А Валентин Григорович це "відкриття" взяв на озброєння з перших днів свого обрання сільським головою. І коли нещодавно ми знову, через вісім місяців, зустрілися з ним у Великому Дальнику, він повторив те, що говорив і раніше:
– Якби ми сиділи склавши руки і чекали допомоги від держави, яка її найчастіше декларує, то на жодному з тепер уже 30 (було 26) соціальних об'єктів, куди вкладено чималі кошти, нічого б не змінилося на краще, вони б просто занепадали.
А щодо вміння переконливо розмовляти з людьми, то воно властиве сільському голові у всіх його відтінках. Саме ця якість і допомогла йому ось уже у чотирьох виборних кампаніях з великим відривом перемагати численних конкурентів, до яких він ставиться з великою повагою.
– Я давно засвоїв істину: щоб люди тобі повірили, треба слова підтверджувати справами, – говорить Валентин Григорович. – І тоді я зможу не тільки дивитися відкрито в очі виборцям, а й вимагати від них конкретних дій. Зокрема, у зразковому стані утримувати свої садиби.
Коли Рибака вперше обрали сільським головою, він запевнив земляків, що Великий Дальник буде газифіковано. Багато хто тоді думав, що така обіцянка зависне у повітрі – адже багато хто брався за цю ношу, але вона виявилася їм не під силу. А Рибак, спираючись на депутатів, місцевих фермерів і підприємців, яким створили нормальні умови для роботи, наполегливо ішов до мети і досяг її, відчуваючи допомогу і райради, і облради. Вирішив нікому не дозволяти розбазарювання земель запасу, і вони принесли і приносять сьогодні левову частку тих коштів, які вкладено і вкладаються у "соціалку". А якби виставили їх на аукціон, то сьогодні б місцевий бюджет не мав би солідної підмоги (нещодавно плату за оренду землі збільшили, і це не знизило кількості її орендарів). Нові, прийшлі, господарі піклувалися б про те, як більше набити власні кишені.
У моєму записнику серед записів, зроблених під час минулорічної зустрічі, є розділ: плани на новий, 2009-й рік. Пунктом номер один значиться: капітальний ремонт неврологічного відділення лікарні. Друге – підготовка приміщень для нової групи дітлахів у "Золотому ключику". Третє – будівництво ФАПу у Червоному Переселенці та відкриття там же дитячого садка, освітлення центральної вулиці. Четверте – спорудження купола у храмі. П'яте – прокладання нових доріг. Шосте – підтримка ветеранів. А от проведення 2-кілометрового водопроводу у Червоному Переселенці і сприяння будівництву системи в провулку Чкалова у планах не значилися. Але коли у своєму відгуку на публікацію "Доки верхи створювали кризи, низи трудилися у поті чола", мешканець Червоного Переселенця Анатолій Іванович Горобець, визнавши об'єктивність автора, висловив докір на адресу сільради за те, що ось уже багато років люди зазнають перебоїв з водопостачанням, я зателефонував Валентину Григоровичу і виклав йому суть листа. З’ясувалося, що занедбаний водопровід не приймався сільською радою до комунальної власності, і він до нього жодного стосунку не має. Але, незважаючи на це, враховуючи, що страждають люди не зі своєї волі, сільський голова не відніс його до нереалізованих проектів і пообіцяв налагодити подачу води.
Про цю обіцянку я написав у газеті і запевнив Анатолія Івановича, що обов'язково приїду восени до Червоного Переселенця, щоб саме він почастував мене свіженькою водою з нового водопроводу.
Коли у цей приїзд попросив Валентина Григоровича розповісти про те, що вдалося виконати із запланованого на цей рік, він задоволено посміхнувся і сказав:
– Краще один раз побачити, ніж сто разів почути. Давайте, побуваємо на основних об'єктах.
Треба було бачити, з якою гордістю він показував нові чудово обладнані приміщення у "Золотому ключику". Його гостинна господиня – директорка Галина Іванівна Сандуленко, подякувала сільській раді за нову пральну машину, що додалася до придбаної у минулому році. Ми ходили, майже навшпиньках, щоб не розбудити дітвору, яка після ситного обіду спала. Галина Іванівна показала багато кімнат, які ще мають ремонтуватися і сказала:
– У нас черга. Ще не одна група потрібна.
Ми оглянули також добротно відремонтований будинок для місцевої міліції, нові торговельні точки, які дають робочі місця. А дорожити доводиться кожним з них, щоб прибутковий податок одержувати. Потім вирушили до Червоного Розселенця, який тепер має телефонний зв'язок, і побували у новому затишному дитячому садку, куди намагаються віддати своїх діток навіть тата і мами з військової частини, які раніше відвозили своїх чад до міста. Екскурсію по новому ФАПу, готовому до експлуатації на 90%, провів однофамілець сільського голови Василь Васильович. А старий будинок, що вже руйнується, упорядковуватимуть, щоб він став сільським клубом у Червоному Переселенці, де живуть майже 800 чоловік – майже десята частина жителів Великого Дальника. Радісно було бачити, як у розвалених ферм колгоспу "Дружба, який колись гримів на всю Україну хліборобською і тваринницькою славою, поступово відроджується село. Символічно те, що через багато років знову освітлена центральна вулиця, і нею можна без остраху пройти у темну пору доби.
Кінцевим пунктом наших "оглядин" стала садиба Анатолія Івановича Горобця, який надіслав листа до редакції. Господаря не виявилося вдома – поїхав до Одеси за "газовою книжкою" (у таку далечінь). А дружина, Любов Михайлівна, на запитання сільського голови про те, чи є вода, із задоволенням відповіла:
– Є, навіть не віриться.
Вона почастувала нас водичкою – чистою, прохолодною і смачною.
Коли поверталися до Великого Дальника, до якого 7,5 км, Валентин Григорович запитав:
– Ви звернули увагу на те, що Любов Михайлівна сказала: навіть не віриться. – І далі сказав. – Люди от так само не вірили, коли я від імені депутатів заявив, що газифікуємо село, що на горішні поверхи будинків прийде вода, що на дорогах ям не буде, що дитячі садки відкриємо, школу і Будинок культури відремонтуємо, храм спорудимо... А тепер вірять. І мені особисто, і всім депутатам не соромно їм у вічі дивитися. У тому ж Червоному Розселенці на минулих виборах за мене проголосувало вісімдесят відсотків виборців, хоча тоді у ньому ми не зробили особливих змін на краще. Тому проголосували, що повірили і справам депутатського корпусу, і словам.
Коли сільська дорога перетнула дамбу, з'явилися корови, що йшли до широкого каналу – їх вабила вода. А донедавна її тут не було, від спеки канали пересихали. І коли переконалися, що джерела все-таки вижили, пригнали техніку і наповнили вологою канал. Для села він порятунком став – адже ніде було корів напоїти, і народ нарікав. Тепер всі задоволені, а сільський голова пообіцяв: ставок спорудимо, буде де скупатися, відпочити. А раз він пообіцяв, всі знають – отже, слова дотримається. Таке у нього життєве і депутатське кредо.
Слухаючи Валентина Григоровича, спостерігаючи за тим, як він спілкувався з людьми, відповідав на їхні запитання, я переконувався у тому, що саме сільські голови, а не кабінетні чини, глибинно знають проблеми місцевих громад і шляхи, можливості їх розв’язання, випробовує на собі плюси і мінуси законодавчих і всіляких нормативно-правових актів. Валентин Григорович тільки за мажоритарну систему виборів, аж до Верховної Ради. Він, безпартійний, вважає абсурдом те, що є цілі райони, не представлені своїми повноважними народними обранцями в облраді.
Що заважає у роботі, глушить ініціативу? Непомірна кількість перевіряльників, які ставлять за мету не допомогти зробити, а знайти навіть надумані недоліки. Причому, чим більше робиться добрих справ, тим більше перевірок. ФАП споруджують – звідки гроші, з ким погоджено тощо. Недавно перевіряючий звинуватив було сільського голову у корупції. Валентин Григорович підписав довідку про те, що її пред'явник розводить квіти для продажу. Перевіряльник висловив претензію: власник довідки на ділянці показав низькорослі хризантеми, а продавав високорослі. "Будемо розбиратися в суді", – заявив сільський голова, чим і протверезив свого звинувача.
А скільки тяганини понавигадувано з видачею всіляких довідок. Чомусь саме сільська рада повинна підтвердити, що людина виростила свиню і може її реалізувати на ринку, у той час як є санітарний лікар.
– У нас стільки розвелося різних контролерів, що не вистачає сил і часу, щоб пройти через їхнє сито, – обурюється Валентин Григорович. – Нещодавно вигадали нову структуру, яка вимагає перед здачею новоспорудженого будинку свідоцтво про його відповідність архітектурним, санітарним, технадзорівським і всіляким іншим нормам. Поки селянин вселиться у споруджене ним самим, на свої кошти, житло, з нього три шкіри здеруть дателі дозвільних довідок. Де це бачено? От вже справді: один із сошкою, а семеро з ложкою. Люди змушені звертатися до суду, де проблема розв’язується швидше, ніж у чиновницьких кабінетах.
У свій час Рибака звинуватили у тому, що він не скоротив штат сільської ради. А тепер кажуть – молодець. Час затребував і повернення в села старост, яких у поспіху одним махом скоротили. Але ж від них громаді користь чимала, оскільки вони не тільки приймали громадян, а й доручення сільської влади виконували.
Треба створювати структури, що не змушують людей іти до них на уклін, а щоб вони самі йшли до людей, вважає Валентин Григорович. Адже нав'язали абсурд: селяни змушені одержувати розрахункові книжки за споживання газу в Одесі, а за електроенергію платити у Біляївці. А якщо взяти генплан Великого Дальника? Вимагають відрегулювати його. На це потрібно 1,5 мільйона гривень. Виходить, школи, дитсадки, ветеранів залишити без підтримки, від ремонту доріг відмовитися? Такого депутати не допустять, тим більше, за умов кризи. Усьому – свій час.
Валентина Григоровича насторожує те, що нині, у передвиборний час, багато хто заговорив красиво про розвиток села, не порадившись із самими мешканцями сіл, з тими, хто взяв на свої плечі відповідальність за стан справ у них – сільських голів і депутатів, які найближче за всіх перебувають до селянського люду і знають їхні проблеми не з чуток. Адже вже годували солодкими обіцянками не раз, намічали різні програми, які так і залишилися на папері. Взяти хоча б ту, що передбачала довести до розуму сільські дороги. Заглухла вона, задушена фінансовим голодом. А чому таке відбувається? Тому, що програми складають непрофесіонали, відірвані від реалій життя. Тому Валентин Григорович ніколи не зраджував золотому правилу – кадри вирішують все. У сільській раді кожна людина на своєму місці. Депутати наділені обов'язками з врахуванням їхніх ділових якостей і рівня професіоналізму, а не за партійною приналежністю. І це не роз'єднує, а згуртовує.
Побувавши у Великому Дальнику, я зайвий раз переконався у великій і шкідливій помилці тих, хто свого часу ухвалював рішення щодо того, що сільські і селищні голови не можуть бути обрані депутатами до районних і обласних рад, а, тим більше, до Верховної Ради. Упевнений, що поповнення їхнього депутатського корпусу, такими цілеспрямованими, ініціативними, грамотними людьми, палкими патріотами рідної землі, до яких по праву можна віднести Валентина Григоровича Рибака, сприяло б наведенню належного порядку не тільки на місцях, але й у країні в цілому. Зустрічі з великодолинцями, їхні добрі справи, здорові міркування і оцінки, підтвердили, що саме за такими керівниками майбутнє. Тому що їм довіряють люди, ідуть за ними.
