Почався навчальний рік. Сільськими дорогами неквапливо їдуть автобуси, що розвозять діточок по школах. І багатьом навіть на думку не спадає, яких зусиль потребує забезпечення підвезення до місця навчання. Будні шкільного автобуса – тема сьогоднішньої розмови із начальником управління освіти та наукової діяльності Одеської облдержадміністрації Дмитром ДЕМЧЕНКОМ.
– Дмитре Михайловичу, скільки учнів нашого регіону користуються шкільними автобусами?
– На сьогоднішній день підвезення потребують 11 126 учнів, які живуть поза зоною пішохідної доступності радіусом три кілометри. Лідером з цього показника є Березівський район, де потрібно доставляти до школи 790 дітей. В Іванівському трохи менше – сімсот вісімдесят, у Біляївському – 678, у Котовському – 635. Підвезення здійснюється безкоштовно. У більшості випадків, підвозити доводиться дітей у сільській місцевості, у місті навчальні заклади розташовані у зоні доступності.
На жаль, в області багато малокомплектних шкіл, по п’ять – шість учнів у класі. А возити їх однаково потрібно, якщо є така необхідність, причому безкоштовно. Так належить за законом. Тому вранці автобус відвозить дітей до школи, після обіду – по домівках.
– Так було і за радянських часів...
– Цілком правильно. Але тоді існувала потужна система колгоспів та радгоспів. У сільгосппідприємств був свій автотранспорт, своя ремонтна база. Діточок розвозили по школах у колгоспних автобусах. Коли усе це розвалилося, одразу виникла проблема підвезення: машини та бази були розпайовані, розтягнуті. Самі розумієте, зараз ніхто нікого безкоштовно возити не буде.
Держава всерйоз взялася за розв’язання проблеми підвезення учнів п’ять років тому, коли було ухвалено програму «Шкільний автобус». Однак активне фінансування розпочалося лише у 2008 році. Зараз у нашому регіоні 198 шкільних автобусів, але лише 44 з них придбано за рахунок Держбюджету. Більше того, тринадцять машин, закуплених на гроші із державної скарбниці, ми одержали лише у минулому році. Інші транспортні одиниці придбані за рахунок місцевих бюджетів та залучених коштів. До речі, у тому ж, 2008-му, двадцять машин подарували спонсори.
– А скількох не вистачає?
– Близько ста. Але із урахуванням зношуваності – близько 350. Давайте подивимося по окремих районах. У Ренійському, наприклад, усього тринадцять шкіл, які розташованості компактно. Однак необхідно придбати ще одну машину. А ось у Котовському районі велика мережа навчальних закладів, при цьому середня наповнюваність – вдумайтеся! – усього 83 учні. Тут працюють 14 автобусів, а потрібно ще чотири. У Комінтернівському підвезення забезпечують тринадцять машин, в Іванівському – дванадцять, по одинадцять у – Великомихайлівському і Тарутинському. Найбільша потреба у шкільних автобусах припадає на Березівський район – 15 одиниць. На одинадцять машин розраховують у Роздільнянському районі. Хотів би звернути увагу, що у тому ж Котовському районі десять із чотирнадцяти автобусів придбані за рахунок місцевих ресурсів. Виходить, на місцях одні працюють у цьому напрямі, а інші сидять і чекають допомоги від держави.
– Які ще проблеми, крім недостачі транспортних одиниць, доводиться розв’язувати при забезпеченні підвезення школярів?
– Парк майже у двісті автобусів порівняємо із декількома сучасними АТП. Зрозуміло, виникає питання безпеки перевезень та відповідальності водіїв. Спасибі працівникам ДАІ, які особливо ретельно стежать за роботою шкільних автобусів. Що стосується кадрів, то ми без проблем знаходимо водіїв у селах, адже після розвалу колгоспів багато фахівців залишилося без роботи. Шкільні медсестри проводять медичний огляд персоналу.
Набагато складніше підтримувати належний рівень технічного обслуговування. Теоретично, перед кожним виїздом автобус повинен пройти огляд на стаціонарній базі. А в бюджетах немає коштів на це. Та й багато баз, як ми вже говорили, давно закриті. Крім того, якщо щодня ганяти машину на техогляд, то витрати на утримання автобуса різко зростуть. То ж функції щоденного контролю покладені на самих водіїв.
– Дмитре Михайловичу, шкільний автобус більшу частину дня простоює. Чи не було випадків, коли водіїв ловили на «лівому» заробітку?
– У місті важко відстежити подібних «каструльників», але там шкільне підвезення і не потрібне. Якщо таке відбудеться в селі, про «ліву» поїздку одразу усі довідаються, і виникне великий скандал. На щастя, у нас подібних випадків не було. Щоб уникнути непорозумінь, поясню: іноді районні відділи освіти використовують шкільні автобуси і для того, щоб, наприклад, відвезти школярів на змагання. Однак такі дії провадяться офіційно, винятково у рамках закону.
– На нараді педагогів у Овідіопольському районі Президент різко розкритикував уряд за те, що цього року жодна державна копійка не була спрямована на придбання шкільних автобусів.
– Критику було почуто. Кабінет Міністрів України видав розпорядження щодо виділення ста п’ятдесяти мільйонів гривень на фінансування програми «Шкільний автобус» у 2009 році. П’ять із половиною мільйонів передбачено для Одеської області. Щоправда, у нас одразу виникли запитання. По-перше, не розроблено механізм придбання, а вже жовтень на носі. По-друге, у документі зазначено, що на ці кошти для регіону закуплять 27 автобусів, причому розрахунок зроблено за середніми закупівельними цінами минулого року. Сьогодні потрібні нам машини коштують не менше 240 тисяч гривень за одиницю. Щоправда, на селекторній нараді Ю. Тимошенко пообіцяла зробити усе, щоб придбати шкільні автобуси просто у виробників, без торговельних накруток.
Так чи інакше, ми дуже розраховуємо на цю суму. Крім того, голова Одеської облдержадміністрації Микола Сердюк поставив завдання місцевим держадміністраціям: на кінець року придбати за рахунок місцевих можливостей по одному автобусі у кожному районі. До речі, у 2009-му сім машин вже закуплено.
