Пам'яті вченого, патріота і друга
ПішовзжиттяівідданийземліврідномуБолградідокторісторичнихнаук,професорМихайлоВасильовичАгбунов–відомийвчений-археолог,історик,письменник,громадськийдіяч.
Михайло Агбунов народився 8 серпня 1952 року. Виріс у болгарській родині нащадків задунайських переселенців. Уже з дитинства в ньому проявилася пристрасть до історії та археології. Зі шкільних років він брав участь в археологічних розкопках і дослідженнях у рідному районі як член шкільного гуртка. Його очолював одеський археолог Леонід Васильович Суботін. Він став першим учителем і близьким другом Михайла на все життя.
Одному з нас пощастило коротко познайомитися з Михайлом Агбуновим ще у 1972 році, під час спільного навчання на підготовчому відділенні Одеського державного університету ім. Мечникова. І вже тоді в ньому проявлялася велика ерудиція, гострота розуму, відданість друзям і повага до педагогів. І, звичайно ж, захопленість справою всього свого життя.
Навчання на історичному факультеті ОДУ, який він успішно закінчив в 1978 році, поглибило його знання і дало можливість розширити наукові пошуки. У подальші роки це дозволило йому відкрити численні археологічні пам'ятки різних історичних епох на півдні України.
На жаль, або, можливо, на щастя, не знайшовши застосуванням своїм здібностям в Одесі, Михайло Васильович переїхав до Москви. Саме там у 80-ті роки починається його активна літераторська діяльність, завдяки якій він стає членом Спілки письменників міста Москви і Московської області. У ці роки з-під його пера виходить ціла низка наукових праць: "Антична лоція Чорного моря" (М., 1987), "Антична географія Північного Причорномор'я" (М.,1992) і науково-популярних книжок: "Загадки Понта Евксинського (Антична географія Північно-Західного Причорномор'я)" (М., 1985), "Подорож до загадкової Скіфії" (М., 1989), "Олімпійські боги: Античні міфи і легенди" (М., 1993), "Античні міфи і легенди: міфологічний словник" (М., 1994), "Подвиги Тесея: міфи" (Одеса, 1996), "Персей і Горгона Медуза" (М., 1998) "Скіфія (історико-географічні нариси)" (Одеса, 2004).
Зробивши значний внесок у теоретичне вивчення і популяризацію знань про скіфо-античну історію Причорномор'я, М.В. Агбунов пробує практично перевірити наявні відомості про античну географію і мореплавання. Він був одним з авторів ідеї і організатором спорудження першої копії давньогрецького судна – дієри, названої на честь доньки "Івлія". На цьому судні, починаючи з 1989 року, було здійснено кілька плавань уздовж берегів Чорного і Середземного морів. Йдучи маршрутами античних мореплавців, корабель подолав понад 3000 морських миль, відвідав понад 50 європейських портів. У результаті цих походів вперше у світі були на практиці перевірені морехідні якості давньогрецької дієри, отримані принципово нові дані щодо техніки керування античними суднами. Планам же спорудження другої "Івлії" і здійснення на ній нових походів і відкриттів не судилося, на жаль, здійснитися.
Враховуючи все зроблене ним щодо вивчення, трактування і популяризації стародавньої історії, без перебільшення можна сказати, що Михайло Агбунов – це еллінський тип сучасної людини.
У 2000 році Михайло Васильович повертається до рідних країв. Жилося йому останнім часом непросто, але він непохитно переносив труднощі і далі займався улюбленою справою. Ним засновано Інститут історичної географії, у його багатоплановій діяльності і творчості з'являється нова тема – історія Південної України за часів масового переселення болгар у XІX столітті. Про це була остання книжка дослідника – "Генерал-попечитель (Життя і діяльність І. М. Інзова)" (Арциз, 2009). Присвячена вона Івану Микитовичу Інзову – попечителеві над болгарськими колоніями краю, що відіграв виняткову роль в облаштуванні переселенців, наділенні їх різними пільгами, які дозволили не лише створити, але й закласти основи процвітання "Нової Болгарії" на землях Буджаку.
Як один з творців Фонду І.М. Інзова (заснований у 2005 р.), М.В. Агбунов здійснював і практичну роботу щодо збереження пам'яті попечителя болгар – відновлення мавзолею Інзова на Болградському цвинтарі, закладання пам'ятника, збирання і вивчення спадщини цієї видатної людини.
Тісно співпрацював М.В. Агбунов з багатьма періодичними виданнями, у яких публікував різні матеріали, результати своїх досліджень, насамперед, з газетами "Одеські вісті" і "Роден край".
Мало хто знає, крім близьких його друзів, що серед різних планів Михайла Васильовича була підготовка серії науково-пригодницьких романів, сюжет яких розвивався б, починаючи з стародавніх часів і до наших днів. Над ними він уже працював кілька років. Крім того, він мріяв про створення історико-культурного заповідника "Скіфія", про написання історії рідного міста – Болграда, здійснити багато інших шляхетних справ. Але всім цим планам вже не судилося здійснитися.
Михайла Васильовича Агбунова знали і любили багато вчених-академіків і міністрів, журналісти і суднобудівники, селяни і робітники Слобідки і Молдаванки, де він жив останнім часом. І до усіх він ставився однаково рівно, з повагою, довірою, співчуттям, завжди готовий був вислухати, абсолютно безкорисливо прийти на допомогу людині.
Минуло дев'ять днів з часу смерті неабиякої людини, неординарної особистості. А друзі й колеги з різних міст і країн далі телефонують до редакції, за домашніми телефонами, висловлюють щире співчуття дітям Михайла Васильовича – Івлії та Олександру, його рідним і близьким.
...Прощавай і вибачай, друже! Пробач, якщо не завжди вдавалося приділити тобі належну увагу. Добра пам'ять про тебе назавжди залишиться в наших серцях.
Андрій ШАБАШОВ, кандидат історичних наук; Анатолій МИХАЙЛЕНКО, Літератор
«Охи» фашизму!
У ніч із 27 на 28 жовтня 1940 року італійський посол у Греції з'явився у дверях кабінету Прем'єр-міністра Іоанніса Метаксаса і передав телеграму Муссоліні, глави Італії та друга Гітлера, у якій Греції пропонувалося здатися на милість італійському диктаторові і, без усіляких умов, поступитися національними позиціями для того, щоб італійський уряд розмістив на грецькій території свої війська. Відповідь грецького Прем'єр-міністра була категоричною: "Ні!" (грецькою "охи").
Це була перша держава, яка офіційно не визнала фашизм. На ультиматум італійського посольства було заявлено, що такий спосіб звертання розцінюється, як оголошення війни Греції з боку Італії. І вранці наступного дня за санкцією італійського парламенту збройні сили розпочали окупацію грецьких територій. Так Греція вступила у Другу світову війну. Протягом п'яти місяців грецька армія чинила опір силам супротивника, який у багато разів переважав чисельністю, ще раз довівши світу, що у війні не завжди перемагає сила, чисельність, зброя і техніка, важливий ще й дух народу. Армія Греції змогла не лише зупинити італійців, але й відкинула їхні війська до Адріатичного моря.
– У 1937 році мене призвали до армії, – згадує ветеран Великої Вітчизняної війни Аристотель Папуніді. – Я мав був служити два роки. Але змінився нарком Збройних сил СРСР. Він видав Указ, відповідно до якого молодшому командному складу додали рік служби.
Відслуживши належні три роки, Аристотель Агафангелович готувався до демобілізації. Але їх, як говорить ветеран, затримали, не відпустили вчасно. І сталося так, що Аристотель Папуніді та полк, у якому він фактично відслужив, взяли участь у війні серед перших.
День, коли Греція відмовилася від співучасті у фашизмі, почав називатися Днем Охи і перетворився у національне свято. Цими днями у Одеському відділенні Фонду грецької культури відбулося вшановування ветеранів Одеської обласної громади греків ім. Г.Г. Маразлі. Їх вітав зі святом Генеральний консул Греції в Одесі Йєрасімус Даваріс. Ветеранам вручали квіти та матеріальну допомогу. Молодь грецької громади підготувала для них невеличкий концерт.
Волею долі цей знаменний для греків день співпав із не менш значним для українців Днем визволення України від фашистських загарбників. То ж ветеранів-греків вітали із подвійним святом. Серед них був і Аристотель Папуніді, полковник, ветеран війни та військової служби, один із ініціаторів грецького руху у колишньому СРСР та Україні. Він також був ініціатором та організатором першої в Україні офіційно зареєстрованої громадської грецької організації – Одеського грецького клубу "Еллада".
Аристотель Папуніді був серед тих, хто з боями пройшов усю війну. Страшних сторінок у житті дев’яностотрирічного грека було дуже багато. Адже на його очах через зрадництво генерала Власова у 1942 році за п'ятнадцять хвилин загинуло понад тисячу чоловік. Це не єдиний страшний спогад ветерана.
У Аристотеля Агафангеловича – безліч нагород: ордени, грамоти, Почесні відзнаки. Нещодавно з Москви прийшла ще одна нагорода – орден Дзержинського. Славетний грек став першим та єдиним власником цього ордена в Україні. На запитання, які почуття його переповнювали, коли він одержав цю високу нагороду, ветеран скромно відповів:
– Тоді я боровся за щасливу та квітучу Грецію. За країну, що дала світу таких людей як Піфагор, Аристотель, Архимед, інших великих людей. Боровся за Україну, яка стала мені рідною.
Також він боровся за добробут та мирне небо для своєї сім’ї та прийдешніх поколінь. І, як виявилося, Аристотелю Агафангеловичу, що став одеситом, було за що боротися. Із дружиною Олександрою Федорівною він прожив у злагоді та спокої 65 років. Цей союз приніс роду Папуніді двох доньок, чотирьох онуків та дев'ятеро правнуків. Лише за це багатство можна було йти вдень і вночі, не стуляючи очей, від Полтави до Сталінграда та далі...
Христина ВІЄР,«Одеські вісті»,
