Нещодавно ми розповідали про 80-річного самородка-винахідника із села Городнього Болградського району, який у ці дні закінчує складати ексклюзивний комбайн. Майстра називають: «Наш Кулібін». Однак є в Городньому ще одна чудова особистість – колишній водій, інструктор, а нині пенсіонер Іван Федорович Водінчар, якого називають: «Наш Мічурін».
Було це багато років тому. Двоюрідний брат Івана Федоровича привіз із Каліфорнії кілька живців виноградної лози. Для щирого бессарабця кращого подарунка не придумати. Іван Федорович не дав пропасти жодному «вічку», прищепивши їх на потужні корені дички. Через кілька років у нього в дворі з’явилися незвичайної краси грона «сувеніру каліфорнійського» та «шуваргани» – великого чорного винограду без кісточок. Коли ж вони дозріли, і сім’я покуштувала нові сорти, захопленню не було меж – солодкі ягоди танули в роті.
Іван Федорович почав розводити ці сорти. І не лише в себе вдома – він щедро ділився живцями із сусідами. Але оскільки далеко не в кожного приживалися живці, він взявся особисто робити щеплення. Говорить, справа тут не в «легкій руці», а в скрупульозному дотриманні усіх тонкощів справи, у акуратності та ретельності. А тонкощів справді багато. Іван Федорович стверджує: важливо навіть те, як стояти стосовно сонця під час процедури – жоден промінець не повинен потрапити на вічко.
І.Ф. Водінчара усе частіше почали запрошувати односільчани – багато хто хотів, щоб альтанка у дворі була повита буйною зеленню виноградну, який до того ж дає дуже мальовничі грона.
Напевно, немає в Городньому подвір’я, де б не попрацював місцевий Мічурін. Майже в усіх дворах – густі виноградні альтанки, які рятують спекотного бессарабського літа від пекучих променів сонця.
Вдавалися городненському Мічуріну і фруктові дерева – він прищеплював кращі сорти груші, яблуні, сливи, персика, абрикоси. Часто експериментував, у результаті чого в нього виростали груші на айві, не говорячи вже про численні факти «одруження» яблуні з іншими деревами.
Іван Федорович дуже скрупульозно ставився до своєї роботи. Після щеплення він не раз і не два навідувався до зелених друзів – стежив, як іде процес приживання, розвитку. Щодня сідає на свій велосипед і об’їжджає своїх підопічних.
Городненці говорять: за свою працю Іван Федорович принципово та категорично не взяв жодної копійки.
– Мені хотілося у кожній оселі, у кожній сім’ї залишити про себе пам’ять, – зізнався Іван Федорович, коли ми з ним зустрілися. – Адже виноградна лоза довго живе.
Але наш герой захоплюється не лише садівництвом та виноградарством. Свого часу він розводив у Городньому... павичів. Кожний, хто заходив до привітного господаря, міг скільки завгодно милуватися цими птахами. Але невгамовна вдача Водінчара, його надзвичайної допитливості розум шукали усе нових застосувань. У результаті він сконструював кілька ексклюзивних механізмів для полегшення домашньої праці. А ще безліч пристосувань для роботи в городі. Наприклад, оригінальний пристрій для збирання фруктів з високих дерев без застосування драбини. Або пристосування, за допомогою якого можна зрізати стрілки цибулі, не нагинаючись. Деяким винаходам колишнього водія дивувалися дипломовані інженери.
А ще городненський Мічурін пише. Так-так, пише прозу та байки. Збірники «Степи Буджакские», «Розы для Одессы» читали багато його односільчан. А порівняно нещодавно пенсіонер на свої кошти видав невеличку книжку своїх байок. У Ведмедях, Зайцях, Бобрах та інших персонажах пізнавані окремі жителі села і у цілому деякі негативні явища, які автор намагається випалити своїм сарказмом.
Можна по-різному ставитися до творчості самодіяльного поета, але незаперечною цінністю автора є його щедра, кришталевої чистоти душа небайдужої людини та громадянина.
На прощання Іван Федорович поділився своїми творчими планами:
– Хочеться встигнути дописати та видати книжку про нелегку долю болгарських переселенців, яка побудована на конкретних фактах життя моїх предків.
