«Його вирізняла дивовижна цілеспрямованість...»

МинуловжесорокдніввідднятрагічноїзагибеліМихайлаВасильовичаАгбунова, відомоговченого-археолога, історика, письменника, громадськогодіяча, мандрівникатакраєзнавця.

Біль втрати не вщухає, серце ніяк не може із цим змиритися. Для мене він був не лише другом по життю, але й мудрим порадником, добрим наставником, старшим товаришем. Життя звело нас у період 1973 – 1978 років, під час навчання на історичному факультеті Одеського державного університету ім. І.І. Мечникова. Михайло Васильович прийшов на студентську лаву, маючи певний життєвий досвід, відслуживши строкову службу в армії, успішно закінчивши підготовче відділення університету.

Вже тоді його вирізняли дивовижна цілеспрямованість та працездатність, вміння зосередитися на головному, що, повірте, на неабияк заідеологізованому факультеті на той час було не так вже й легко.

У нього були чудові вчителі, видатні та відомі вчені у галузі археології, незабутні професори, справжні ерудити – Петро Осипович Каришковський, Володимир Никифорович Станко, доцент Анатолій Григорович Загинайло.

Тепер, з позиції прожитих років, розумієш, що Михайло Васильович дорожив кожною хвилиною спілкування із ними, визначаючи на багато десятиріч свій великотрудний шлях у науці, підкріплюючи свої наукові пошуки та відкриття щоденною копіткою роботою над книжками у науковій бібліотеці університету або в багатющих фондах Одеського археологічного музею.

Результат цієї роботи – не лише успішний захист кандидатської, а потім і докторської дисертації у галузі античної археології, але й чудові сюжети для доброго десятка різноманітних книжок з історичної тематики, що вийшли з-під його пера, які, я впевнений, ще довго послужать шляхетній справі формування нових поколінь істориків, археологів та усіх тих, хто не байдужий до науки та до історії рідного краю.

У творчій спадщині Михайла Васильовича Агбунова дуже приваблива краєзнавча тематика. Те, з якою завзятістю він боровся за збереження кожної історичної пам’ятки на території нашої області, за відновлення з історичного забуття імен видатних громадських діячів, які багато зробили для процвітання нашого краю, воістину гідне захоплення.

На жаль, доводиться відзначати, що багато чому із наміченого Михайлом Васильовичем Агбуновим за життя не судилося здійснитися. Наприклад, він неодноразово висловлював думку щодо необхідності створення на берегах Дністровського лиману судноверфі зі спорудження копій античних кораблів у натуральну величину. У його розумінні, це була б не лише констатація історичного факту і традиції стародавнього мореплавання на території сучасної Одещини та Північного Причорномор’я у цілому, але й справжній бізнес-проект у сфері туризму, який міг би залучити до нас додаткові потоки відпочивальників із ближнього та далекого зарубіжжя, послужив би справі зміцнення позитивного міжнародного іміджу нашого регіону.

Або інша його блискуча ідея – створення міста стародавніх майстрів у курортно-рекреаційній зоні Затоки, де могли б збиратися різні творчі люди, майстри та художники для провадження майстер-класів, обміну думками щодо відродження стародавніх методик при виготовленні художньої й сувенірної продукції на основі античної традиції.

Особливого осмислення потребує також ідея Михайла Васильовича щодо створення історико-культурного заповідника «Скіфія», який міг би стати воістину унікальним явищем не лише для нашої країни, але й для Європи у цілому.

Таких по-справжньому креативних розсипів у сфері краєзнавства і творчості у М.В. Агбунова було безліч. І усвідомлення того, що його проекти та плани не втілені у життя, лише загострює біль втрати та відтінює передчасність його смерті. За великим рахунком, не лише для мене, але й для багатьох людей, які особисто знали і оточували його, Михайло Васильович, образно кажучи, був «Гостем із Майбутнього», який багато у чому випередив свій час. Нехай добра та вдячна пам’ять про цю дивовижну та чудову людину назавжди збережеться у наших серцях.

Антон ГРИСЬКОВ,

член правління обласної організації краєзнавців

ПЕРЕКРЕСТОК

Памяти Михаила Агбунова

В непролазных

Зарослях на взморье,

Где у рыжих скал живет прибой,

Нет изъяна в лиственном узоре

Над крутой извилистой тропой.

Нет изъяна в первобытных травах,

Что из красной глины проросли,

И стоят незыблемой державой

На краю и моря, и земли.

Там судьба в одно соединила

Небо, землю, море и меня,

В ночь роняя, как перо в чернила,

Длинный луч маячного огня.

А когда рассвет бежал по краю

Горизонта, щуря глаз,

Видел я, что и трава морская

Со степной травой переплелась.

Видел: у подножия обрыва

На песок упали зеленя,

Как сплетенная в косички грива

Вороного скифского коня!

2

Плыли эллины долго-долго

Вдоль неласковых берегов.

Бухта встретилась им – и только,

Берег пуст, никаких следов!

Зря товарами для обмена

Переполнены их трюма.

Здесь кончается Ойкумена,

Дальше – гибель, снега, зима.

Что ж, напрасно шторма и рифы,

Столько дней без родной земли?!

Вдруг в степи показались скифы,

Их искали – они пришли!

Были жесты и было слово.

Предок тоже ответить смог:

Торговать мы всегда готовы,

Если будет на равных торг.

Можно кожами и грибами,

Мясом сочным степных быков.

Не торгуем мы лишь рабами –

Так как нету у нас рабов!

3

Скифы с виду легки на расправу,

Да не зря не взялись за мечи:

Рассудили нескоро и здраво,

Чтоб сошлись меж собой

толмачи.

Удивлялись бывалые греки

Новым людям, их мудрым речам,

Представлениям о человеке,

Свету ясному в светлых очах.

А в степи за холмами кочевье

Разводило большие огни:

Скоро сумерки, впору вечерять, –

Время общего сбора родни!

Не спешили в становище гости…

Уважая заморских гостей,

Эта встреча – во времени мостик,

Глупо встать, не узнав новостей.

Потому и взаимно радушье,

И так радужно в каждой душе.

Все еще повторится в грядущем,

На ином временном рубеже.

4

Снится степь, загорелые лица,

Я в глаза, как в колодцы, гляжу,

Чтоб из ковшика правды напиться,

Скифским бабам язык развяжу!

Ничего, что сработаны грубо,

Подражания в них ни на грамм.

И в ночи размыкаются губы,

И я внемлю гортанным словам:

– Да, мы помним таинственных греков,

На закате ходили в их стан,

Чтоб испили кобыльего млека

Те, кто в долгой дороге устал.

И дарили нам эллины бусы,

Гребешки костяные и ткань, –

Те подарки не стали обузой,

Хочешь видеть – за пазуху глянь!

После наши мужи говорили:

Греки, мол, возвратятся опять,

Но, выходит, что нас обдурили –

Сколько лет парусов не видать?!

Может, кто-то из нашего рода,

Бросив племя, жену и стада,

Заклинает понтийские воды

Возвратить паруса и суда…

5

Это версия только, всего лишь догадки,

Странный сон на морском берегу.

Время с нами играет в забавные прятки

И смеется с издевкой в лицо на бегу.

И движения круг никогда не сомкнется,

Разбежались дороги,

и стерлись следы.

Так звезда, утонувшая в темном колодце,

Отраженье – не больше –

небесной звезды.

Может быть, вот на этой

приморской дороге,

У кургана под шорохи диких олив,

Два народа свели первобытные боги,

И в ночи приласкал безымянный залив?

Затерялся бесследно степной

перекресток

Там, где скифы и греки сошлись у огня,

Но в раскопах нашлись гребешок

и наперсток,

Потускневшие бусы и сбруя коня…

Все прошло, как весны молодая простуда,

А живущим сегодня в наследство дано

Восхищаться античным рисунком сосуда –

В нем далекие предки хранили зерно!

6

Видишь, зной упал на побережье,

В русла вымерших когда-то рек.

Над курганами завис и брезжит,

Как мираж, какой-то древний век.

По степи бродяжит ветер скифский,

В небе звезды скифские висят.

И вблизи грохочет Понт Эвксинский,

Как и двадцать пять веков назад.

Волны жадно слизывают берег,

Чайки рыб невиданных клюют,

Из Пирея грузные триеры

С полным грузом в Ольвию плывут.

А навстречу параллельным курсом –

Корабли сегодняшнего дня!

Разошлись они в пространстве узком,

Но задели невзначай меня.

И волна на гребень подхватила,

Все смешала – вымысел и быль,

Или надо мною подшутила

Эта скифская трава – ковыль?..

В Красной книге нет ее в помине,

У нее иная доля и причал.

Вот ее на жесткой красной глине

Ветер черноморский укачал!

Анатолий Михайленко

Прощальний уклін артиста

Саме він відображений на Пам’ятному знаку на честь народного артиста України Семена Самійловича Крупника, відкритому на будинку по Соборній площі, 10, в Одесі, де жив артист. Ескізний проект виконав Михайло Рева, а остаточний варіант – заслужений художник України Олександр Токарев.

На урочисту церемонію зібралися багато відомих колег Семена Самійловича, справжні шанувальники мистецтва театру і кіно. Вшанував його своєю присутністю і Генеральний консул Російської Федерації в Одесі Олександр Грачов.

Було сказано багато добрих слів про Артиста. Згадували Семена Самійловича директор Одеського російського драматичного театру Олександр Копайгора, народні артисти України Олег Школьник та Ольга Оганезова, начальник управління культури Одеської міськради Роман Бродавко, який справедливо відзначив, що людське життя складається з надбань і втрат. Одеса назавжди набула і щиро полюбила свого Семена Крупника. Тому за ініціативою директора концертно-виставкового комплексу ДП «Одеський морський торговельний порт» Ганни Чорнобродської вдалося поєднати зусилля одеситів, які по-справжньому люблять своє місто, для створення Пам’ятного знака. Це народний депутат Сергій Гриневецький, директор ДП «Одеський морський торговельний порт» Микола Павлюк, брати Галицькі, Руслан Тарпан, Ігор Патлажан, Олег Платонов та інші.

Анатолій ВАКУЛЕНКО