На культурному обрії Одеси намічається щось досить цікаве: найближчого вівторка, 8 грудня, в Одеському російському театрі відкриється Театральний салон. На відвідувачів салону чекають зустрічі, знайомства, спілкування із акторами, режисерами, драматургами, художниками та іншими представниками творчої інтелігенції. Перший вечір роботи салону ознаменується двома подіями: прем’єрою камерної моновистави «Життя за 1000» за п’єсою Петера Турріні у виконанні народного артиста України Олега Школьника та програмою авторських пісень під гітару у виконанні режисера цієї вистави – Олексія Литвина. Олексій Литвин співпрацює із Одеським російським театром вже 6 років, є членом режисерської колегії театру, поставив тут цілу низку резонансних вистав – «Остання зупинка», «Чайка», «Гамлет», «Людина, котра сміється» та інші. Але як про автора та виконавця пісень Одеса дізнається про нього вперше. Точніше, не уся Одеса, а ті 45 щасливчиків, які встигли придбати квитки на відкриття салону – такий регламент відвідувачів цього клубного заходу. (До слова, ціна відвідування салону цілком демократична – плюс 20 гривень до вартості квитка на виставу).

Сьогодні ми розмовляємо із режисером Олексієм Литвиним про його пісенну творчість.

– Олексію, то все ж таки, що у Вашому житті виникло раніше – режисура чи пісня?

– Пісня, без сумніву. Ще учнем, у четвертому класі, в машині друга мого батька я вперше почув Володимира Семеновича Висоцького. Це був шок. З причини віку я ще мало що розумів, але сама енергія, що виходить із магнітофона, мене зовсім приголомшила. Я до того часу вже три роки навчався у музичній школі за класом акордеона, але після пісень Висоцького просто влаштував вдома справжній скандал із категоричною вимогою подарувати мені на найближчий день народження гітару. Мені купили найпростішу гітару за шість рублів п’ятдесят копійок. А далі – розбиваючи пальці у кров, я навчався у старших друзів гітарним акордам. Бажання опанувати цей інструмент було просто неймовірне – я просто збожеволів.

– А першу пісню написали коли?

– У сьомому класі. Вона була присвячена дівчаткам – моїм однокласницям. Це було так давно, що я про неї майже забув, але нещодавно шкільні друзі знайшли мене на сайті «Однокласники-ру», і з’ясувалося, що в них текст цієї пісні зберігається дотепер.

– А скільки всього пісень написано на сьогоднішній день?

– Досить багато, понад сто – це точно. На жаль, просто бракує часу систематизувати та підрахувати усе написане, хоча останнім часом я цим потихеньку займаюся, – записую пісні на диски – щоправда, не у професійній студії, а в домашніх умовах, але п’ять дисків вже записав і дарую їх найближчим друзям та колегам.

– Що живило Ваше бажання писати пісні?

– Потужний поштовх у цьому напрямі дали студентські роки. У 1980 році я вступив до Московського інженерно-фізичного інституту, а при ньому існував Клуб Поезії. Це було щось неймовірне. До цього я, звичайно, книжки читав, але поезією не захоплювався. А тут – я вперше відкрив для себе творчість Мандельштама, Пастернака, Бродського, Рейна, зі співаючих поетів – Візбора, Окуджаву... І я став дуже багато співати під гітару, щоправда, переважно не свої, а чужі пісні, насамперед, звичайно, улюбленого на усе життя Висоцького. У моєму репертуарі на той час було понад 800 пісень, я міг на парі співати добу без перерви, жодного разу не повторюючись. Ну й потихеньку писав щось своє.

– Перед якою аудиторією Ви співали у ті роки?

– Я виступав з гітарою дуже багато, траплялося, навіть заробляв цим на хліб. У Москві, у Підмосков’ї, у наукових містечках, на конкурсах, зльотах авторської пісні, у концертах. Співав в одних програмах із Юлієм Кімом, Олександром Дольським та багатьма іншими. А у 1990 році трапилася зовсім фантастична подія – я був запрошений на фестиваль поезії до Франції. І там я познайомився із французькими знавцями поезії, які влаштували мені турне по усій Франції – по університетах, де вивчають російську мову. Я дав 48 концертів пісень під гітару – це справді була фантастика!

– Ваша любов до Володимира Висоцького відображена у Вашій поетичній творчості?

– Так. Перша у моєму житті серйозна публікація – це вірш «Гамлет», присвячений Висоцькому – він був надрукований (щоправда, зі скороченнями) у 1986 році в журналі «Театр», у добірці віршів різних поетів, присвячених Володимиру Семеновичу. Цю добірку складав друг і колега Висоцького по Театру на Таганці Веніамін Смєхов. Але Висоцький у цьому плані не єдиний, у мене є пісні-присвяти Михайлу Чехову, Андрію Тарковському, є пісні, присвячені друзям... І є пісня, присвячена чудовому молодому російському артистові, що працює зараз в Одесі, – Сергію Полякову, який зіграв головні ролі у моїх виставах «Остання зупинка», «Чайка», «Гамлет», «Дядя Ваня». Свого часу він приїхав до Одеси із Туркменії – і сюжет цієї пісні має до Туркменії найбезпосередніший стосунок.

– Сергій Поляков – єдиний із одеських акторів, який удостоївся від Вас пісні?

– Ні не єдиний, але це поки що моя таємниця (посміхається). Добре, злегка відкрию її: зараз у мене потихеньку пишеться цілий цикл пісень, навіяний Одесою і людьми, що живуть у цьому місті.

– Як народжуються образи Ваших пісень?

– Часом ці образи живуть у п’єсах, які я ставлю, часом вони матеріалізуються із навколишнього світу, із, здавалося б, зовсім непоетичних явищ. Наприклад, поштовхом для народження моєї останньої за часом пісні стала епідемія грипу, що налякала нещодавно Одесу, як втім, і Москву. Пісня так і називається «Грип», у ній є такі рядки:

Кругом наследники Иуды,

Кругом посредники Христа,

И если умер от простуды –

То, значит, умер неспроста…

Повністю я заспіваю її на відкритті Театрального салону 8 грудня. Приходьте, любі одесити, я буду дуже радий вас бачити та співати для вас.