Минулої суботи «Арт-Центр», що по вулиці Пушкінській, 32, в Одесі, запросив на виставку альтернативної архітектури за участю київського архітектурного фестивалю «CANactions-2009». Нам довелося відвідати презентацію серії «workshop'ів» на тему «Архітектура у просторі і поза». Сама назва цієї презентації, чесно кажучи, не могла не викликати посмішки: якщо вже вирішили називати робочі проекти у їхньому англійському еквіваленті, то і називайте, а не займайтеся винаходженням дивних словесних конструкцій типу як «workshop’и». Крім того, в архітектурі є поняття проектування у замкненому і відкритому просторі. Судячи з усього, «Архітектура у просторі і поза» означала саме це, але тільки для здогадливих.
Початок презентації було призначено на 13 годину. За десять хвилин до призначеного часу до арт-центру прийшли ми з фотокореспондентом і доктор архітектури Валерій Уреньов з колегою. Черговий центру не дуже добре уявляв, де ж все відбуватиметься. Поводивши нас залами, нарешті, привів до того, де мала була відбутися презентація і обговорення проектів.
Далі потяглися довгі хвилини очікування. Сидячи у залі, ми бачили сумні обличчя Валерія Павловича та архітектора, який підійшов, Олександра Постолова (володаря призів «Золота арка» за найкращі проекти, призів за найкращий інтер'єр), які сиділи у президії. Гадаю, вони думали про те ж, що і ми: час суботнього дня відпочинку можна було провести і краще, не витрачаючи його на очікування не дуже обов'язкових людей, які, судячи з усього, не поважають інших.
Через годину захід, нарешті, розпочався. Його організація продовжувала «радувати»: з'ясувалося, що мікрофона у доповідачів не буде. І до їхніх розповідей треба прислухатися. Екран, на якому демонструються проекти, стоїть на низькому столику у кутку зали. І автор, розповідаючи про свою ідею, повинен сидіти до глядачів... спиною.
Але це, як кажуть, квіточки. Далі розпочалася презентація проектів.
Перший – музей ленінізму на глибині п'ятдесят два метри репрезентував Роман Кочергін. Проживши кілька років у Києві, він запропонував використовувати галереї станції метро «Театральна» для створення такого незвичайного музею. Могильника епохи ленінізму, як висловився автор.
Марно Валерій Уреньов намагався ставити молодому колезі професійні запитання: чи прораховувалася орієнтовна вартість проекту, наскільки реально розмістити музейний заклад у метро, чи етично взагалі створювати такі проекти про час, у якому жили наші сучасники? Справа у тому, що для Валерія Павловича архітектура – це життєва філософія, заснована на дбайливому ставленні до людей. Адже будь-які об'єкти проектують саме для людей. А у цьому випадку автор прагнув лише випендритись, попіаритись на зневажливому ставленні до історії, яка, до речі, є частиною історії життя його батьків. І проект музею став хорошою можливістю для цього.
Другим був показаний проект Наталі Савченко «Соціальна активізація приморського рекреаційного середовища з розробкою центру сучасного мистецтва у місті Одесі». Молодий архітектор запропонувала спорудити на вільних територіях санаторію ім.Чкалова центр сучасного мистецтва, де могли б не тільки проходити виставки і вернісажі, але і люди мистецтва знаходили таку важливу творчу усамітненість.
Зовні її центр нагадує пташине гніздо, яке, на мій погляд, не дуже поєднується з існуючою архітектурною забудовою санаторію. Швидше за все, автор спочатку придумала проект, а потім уже підшукувала місце, де його можна було б вписати. Але саме прагнення Наталі у приморській зоні, перенасиченій розважальними і оздоровчими закладами, спорудити центр сучасного мистецтва, мені сподобалося. Поява такого об'єкта істотно розширила б функціональні можливості прибережної зони, зробила б її цікавішою, яскравішою.
Третім на суд присутніх виставила свою роботу Ганна Кучменко. Це сучасний велотрек. Слухаючи автора, мимоволі згадала історію Одеси: і легендарного Сергія Уточкіна, і олімпійського чемпіона на велотреку Володимира Семенця. Дуже гарний вид спорту, який має в Одесі славетні традиції, поки що, на жаль, не розвивається. І все через відсутність нормального треку. Можливо, творчий політ фантазії молодого архітектора надихне когось на спорудження сучасної спортивної будівлі для занять велоспортом. Хотілося б. Наше місто цього гідне.
На завершення ще раз наведу слова Валерія Уреньова, сказані в одному з інтерв'ю. Він говорив про вміння архітектора загострено відчувати не лише гармонію простору, але і свій час, передбачаючи, які напрями у містобудуванні виявляться найбільш затребуваними і популярними. Це, мабуть, головне, що вирізняє архітектора-творця від архітектора-тимчасовця. Молодим слід про це замислитися.
