Виповнилося 85 років від дня народження народного артиста СРСР Михайла Григоровича Водяного. Ті, хто бачив вистави за його участю, назавжди зберігають їх у своїй пам’яті. Його творчий шлях розпочався у Львові, одразу після закінчення Великої Вітчизняної війни. Про ті, далекі вже роки, про роботу з Михайлом Водяним в Одесі згадує народна артистка України Євгенія Михайлівна Дембська.
До Львова я потрапила одразу після війни, працювала у клубі репатріантів. Там мене побачив і почув директор філармонії, де вже працював Михайло Водяний. Так я опинилася поруч з ним. У нас була дуже згуртована трупа, ми виступали зі скетчами, сценками, грали анекдоти. Я співала романси, українські пісні, арії з оперет, і Михайло Григорович до мене приєднався. Ми почали розучувати з ним арії з оперет «Маріца», «Сільва», «Принцеса цирку» – у нього було амплуа простака, я – субретка. З гастролями ми об’їздили багато міст. Треба відзначити, що з перших своїх кроків на сцені Михайло Водяний зумів підкорити публіку. У 1946 році почали створювати театр музичної комедії, і ми перейшли туди.
Третьою виставою нового театру і першим для Водяного була оперета «Мрійники». У нього була роль без слів. Але він так показував свої почуття до дівчини, так органічно це робив, що глядачі стежили за ним невідривно. Відтоді він почав користуватися величезним успіхом. Він умів так привернути увагу, що коли перебував на сцені, вся зала дивилася лише на нього. Його талант, чарівність, уміння перевтілюватися буквально змушували глядачів плакати.
І в Одесі Михайло Водяний дуже скоро став улюбленцем публіки. До кожної ролі вкладав свій досвід, любов, своє розуміння образу, весь свій талант. Кожного персонажа, навіть негативного, наділяв такою чарівністю, що йому прощалися всі недоліки. Він став справжнім одеситом, дивним чином зріднившись з Одесою – її атмосферою, гумором. На вулиці його впізнавали, звичайно. Підходили, розмовляли, тисли руки, просили автограф. Важко зараз у це навіть повірити: після вистави на нього чекала юрба глядачів. У нас були свої шанувальники, але Михайло Водяний заволодів всією Одесою. І мої шанувальники, і Маргарити Дьоміної, і Юрія Динова, і Людмили Сатосової та інших артистів були його шанувальниками.
Він і в житті був дуже веселим, дотепним, заводним, з ним було приємно, легко, просто спілкуватися. Він міг розвіяти найсумнішу атмосферу, найгірший настрій, додавав бадьорості, енергії людині, яка розмовляла з ним...
Жодного дня свого життя Михайло Водяний не жив без театру, без сцени. Чи здоровий, чи хворий, як би він не почувався, театр був для нього вище за все. Він пережив кілька інфарктів, і про це мало хто знав. Він постійно творив, репетирував – був справжнім трудоголіком. Ніколи не забуду, як одного разу ми репетирували сцену з вистави «Скрипаль на даху» – і раптом він підхопився і кудись побіг. Виявляється, світло не так поставили! Але ж недавно переніс черговий інфаркт... Він не звертав уваги на себе – жив життям театру, його успіхами, проблемами.
Кожній ролі Михайло Водяний віддавав своє серце, своє здоров’я. Можна сказати, що це не артист був, а творець ролей – він не грав, а творив. На сцену виходив не Михайло Водяний, а той персонаж, в образі якого він був. І партнером він був чудовим, а це дуже багато означає. Все своє життя він приніс на вівтар мистецтва. Він вимагав, щоправда, і від інших такої ж віддачі, тому і була, часом... натягненість.
І у Москві, і в Ленінграді, і в інших містах його теж знали, любили, боготворили – недарма він став народним артистом СРСР. Кожен його вихід зустрічали бурхливими оплесками, кожен його відхід зі сцени теж супроводжувався оплесками. На виставі за його участю всі квитки були продані, за кілька кварталів від театру люди запитували зайвий квиточок.
…Розумієте, Михайло Григорович Водяний був Особистістю, був... неповторним. І правильно, що наш театр носить його ім’я.
