14 січнявиповнилося90 роківдокторовімедичнихнаук, професорові, удовіколишньогопершогосекретаряОдеськогообкомуКомпартіїУкраїниПавлаПантелійовичаКозиряНініМиколаївніКозир.
Так вже склалося, що мій колега, фотокореспондент Анатолій Вакуленко, колись навчався у медіні і лекції з анатомії суворої-пресуворої Ніни Миколаївни, яка заходила до аудиторії з незмінною гордою поставою і високо піднятою головою, запам'ятав назавжди. Вона не тільки вимагала серйозної роботи над досліджуваним матеріалом, але й не поділяла студентів на простих і блатних. Всі вони були у рівних умовах. І хорошу оцінку заслужити можна було тільки міцними знаннями. З медуніверситету вона пішла всього сім років тому, у вісімдесят три роки.
Прийшовши у день народження з привітаннями, насамперед звернула увагу на жваві, допитливі очі Ніни Миколаївни. Переживання й величезний досвід, що випали на її долю, не стомили її. У цій жінці відчувається великий інтерес до життя і готовність приймати його, хоч і все частіше не дуже зрозуміле і чуже.
Ніна Миколаївна народилася у селі Азарово Массальського району Калузької області. У дванадцять років помирає її мама. І через два роки, коли батько одружився знову, через ворожість мачухи дівчинці доводиться їхати до Москви, на навчання у медучилищі. Потім була робота на «Швидкій» у далекому Ашхабаді. Житла не вистачало. І жити Ніні доводилося у курятнику будинку одного з колег по «Швидкій».
Всі ці труднощі не зломили молодого медика. Ніна закінчила медінститут і протягом п'ятнадцяти років працювала в Ашхабаді хірургом, була асистентом кафедри в інституті, який закінчила.
З посмішкою Ніна Миколаївна згадує знайомство зі своїм майбутнім чоловіком Павлом Пантелійовичем. Їх познайомила її студентка. На першому побаченні молоді люди пішли в кіно. І за весь сеанс Павло Пантелійович не сказав жодного слова. Він залицявся до Ніни Миколаївни всього місяць і двадцять шість днів. А після цього запропонував вийти за нього заміж. Цей, здавалося б, скороспішний шлюб протримався шістдесят років. І не випадково відповіді практично на всі мої запитання Ніна Миколаївна пов'язує з подіями у житті чоловіка.
Після війни Павло Пантелійович повернувся додому інвалідом другої групи з важким туберкульозом легенів. Розраховувати на одужання у непростому кліматі Середньої Азії не доводилося. От і перебралася родина до Вінниці.
У Вінниці Павло Пантелійович виріс від редактора місцевої газети до першого секретаря обкому КПУ. Цю газету, з повагою до Павла Пантелійовича, Ніні Миколаївні надсилають дотепер. А Ніна Миколаївна знову опинилася в медінституті, де пропрацювала вісімнадцять років. Кандидатську дисертацію вона захистила у Києві, а докторську – в Одесі.
У 1970 році сім’я переїжджає до Одеси. Павло Пантелійович працює першим секретарем обкому КПУ. Цю газету, з повагою до Павла Пантелійовича, Ніні Миколаївні надсилають дотепер. А Ніна Миколаївна починає працювати на кафедрі анатомії нашого медіну.
– Ми завжди жили небагато, – говорить Ніна Миколаївна. – Звичайне пальто у Павла Пантелійовича з'явилося тільки у Вінниці. А до цього він скрізь ходив у військовій шинелі, навіть у Вищій партійній школі у Москві у ній навчався.
Тут у нас була дача на Фонтані. То я там еспарцет і люцерну посіяла. Сама косила траву, годувала кроликів, курей, індичат. Чоловікові це не дуже подобалося, але без домашньої роботи я, людина, яка виросла в селі, не могла.
Ніна Миколаївна розповідає, як у перший же рік своєї роботи на Одещині Павло Пантелійович пообіцяв людям розв’язати проблеми з нестачею м'яса. І запропонував у колгоспах злучати всіх свиноматок, без винятку, не вибраковуючи тварин. А частину поросят безкоштовно роздавати свинаркам. Розрахунок Павла Пантелійовича був простий: одне поросятко господиня собі залишить, а другого обов'язково відгодує і продасть. Так і сталося. Гострий дефіцит м'яса було знято.
Із сумом Ніна Миколаївна згадує справи і жарти чоловіка, які, можливо, коштували йому кар'єри.
Так, Павло Пантелійович вважав за краще розв’язувати питання не через Київ, а через Москву, де у нього було чимало друзів. Москва допомогла театр оперети спорудити і звання народного артиста СРСР Михайлові Водяному дати.
Самостійно була розв’язана і проблема каналізаційної річки-вонючки, що протікала по нинішній вулиці Балківській (колишня Фрунзе).
Павло Пантелійович зібрав керівників підприємств і кожному доручив закрити певну ділянку. Найважча дісталася ЧМП, яким тоді керував Олексій Данченко. Ліквідація річки дозволила розпочати розвиватися новому великому мікрорайону міста.
Потім, коли Одесу відвідав перший секретар ЦК КПУ Володимир Щербицький, він усе запитував Козиря: «Звідки театр оперети? Чому ЦК не знає? Куди каналізаційний стік дівся? Чому ЦК не знає?» А Павло Пантелійович, у властивій йому манері, відповідав: «Якби ЦК знав, театру б не було, а річка-вонючка, як і раніше, текла б».
Козир пропонував також розпочати розвивати на березі Дунаю зони відпочинку, як це робила на протилежному березі річки Румунія. Він розумів, що за цим криється велика перспектива, можливість розвивати туризм і заробляти гроші. Але, на жаль, Київ залишився глухий до цієї пропозиції.
Ніна Миколаївна впевнена, що настрій чоловіка на роботу, його небажання прогинатися, догоджати, і стали основними причинами його відправлення на заслужений відпочинок з дуже низькою пенсією, яка не відповідала посадам, на яких він працював. Одержував Павло Пантелійович всього триста рублів пенсії. Після поїздки у ЦК, як кажуть, зглянулися і додали ще двадцять.
Говорячи про сучасну систему освіти, професор Козир справедливо обурюється Болонською системою. Адже за її канонами студенти-медики вивчають анатомію винятково теоретично: по атласах і банках із законсервованими органами.
– Як лікар може лікувати людину, якщо кровоносні судини, тканини, органи він не знає на дотик, не препарував їх? Провідні медичні університети світу працюють за своїми системами, у яких багато уваги приділяється практичним навичкам. Це і робить їхні школи унікальними, особливими.
Слухаючи Ніну Миколаївну, я мимоволі занурилася в інший час. Час роботи на керівних посадах людей скромних та інтелігентних, не заражених бацилою корисливості і накопичення, здатних ставити на перше місце не свої особисті, а інтереси справи. Час розумних, а не глобально-уніфікованих пріоритетів. Погодьтеся, зовсім інша система координат існувала. Більш стійка і природна. І бажаючи Ніні Миколаївні здоров'я і довгих років життя, всім нам хотілося б побажати хоч колись дотягтися до тих стандартів, які втілювали у життя кращі представники покоління подружжя Козир.
