Виповнилося55 роківвідомомувітчизняномуфізикові-теоретикові, завідувачевікафедризагальноїітеоретичноїфізикиОдеськогодержавногоекологічногоуніверситету, докторовіфізико-математичнихнаук, професоровіОлегуІвановичуГерасимову. До ювілею, за вагомий внесок у розвиток вітчизняної науки, його відзначили Почесною грамотою президента НАН України Б.Є. Патона.
Олег Іванович є вихованцем фізичного факультету ОДУ імені І.І. Мечникова, у якому закінчив аспірантуру. Після захисту кандидатської і докторської дисертацій у Київському державному університеті імені Т.Г. Шевченка та інституті теоретичної фізики ім. М.М. Боголюбова НАН України, працював у Києві, активно співпрацюючи із провідними науковими центрами Бельгії (університети міст Лувени, Брюссель і Льєж), Нідерландів (університет Ейндховена), Італії (університети Мессіни та Палермо), Японії (університет Токіо), Франції (університет Парижа), Великої Британії (університет Манчестера), у яких, починаючи із 1987 року і дотепер періодично співпрацює як контрактний професор та дослідник, провадить систематичні наукові дослідження, керує виконанням дисертаційних робіт. Основна сфера його наукових інтересів – це вивчення складних, нерівновагих систем за допомогою методів сучасної теоретичної фізики. Всесвітню популярність, зокрема, одержали роботи, виконані протягом останнього десятиріччя та присвячені опису властивостей, що інтригують своїми унікальними параметрами конденсованої матерії – гранульованих матеріалів.
За багато років роботи Олегу Івановичу довелось навчатися та співпрацювати із видатними фізиками минулого ХХ сторіччя. Серед них І.З. Фішер, А.Г. Сітенко. М. Ніколіс, Р. Балеску, П. Шрам, К. Кітахара, Ю. Климонтович.
Особливий вплив на формування його наукового світогляду та позиції в науці мала спільна робота та людська дружба із лауреатом Нобелівської премії Іллею Романовичем Пригожиним. Вченим та людиною, що стала для нього прикладом самовіданного служіння Науці.
Творчий та науковий ентузіазм, самовіддача у роботі передалися численним учням професора Герасимова. Він гідно ними пишається. Захистили докторські дисертації Д. Лукацький (університет м. Хайфи, Ізраїль), О. Алексєєв (США), Б. Байєнс (університет м. Лувени, Бельгія), Жофруа Люме (університет м. Льєж, Бельгія), Український науково-дослідний інститут зв'язку (м. Київ) очолив М. Худинцев.
Сьогодні Олег Іванович працює в Одеському екологічному університеті і багато сил віддає підготовці та випуску фахівців в галузі радіоекології, міждисциплінарного напряму, досить актуального для України. Його учні О. Сриберко, А. Нємцов та інші працюють провідними фахівцями на АЕС та в системі Міністерства екологічної безпеки.
Як справжній професіонал, напередодні свого ювілею Олег Іванович основну увагу в нашій розмові приділив ситуації, що складається у вітчизняній науці.
– Утримувати серйозний науковий потенціал може держава із розвиненим наукомістким сектором, – вважає професор Герасимов. – На жаль, в Україні такий з кожним роком скорочується. У той час, як країни, зацікавлені у припливі талановитих, головним чином, молодих вчених, запрошують до себе тих, хто вже одержав якісну освіту, зокрема, на пострадянському просторі. Пропонують їм гідну зарплату. Вигода очевидна – на підготовку добротних кадрів доводиться витрачати великі кошти, які у такий спосіб заощаджуються. І здібна молодь виїздить, хоча за умов створення нормальної мотивації, цілком могла б працювати на перспективу і для потреб розвитку нашої держави.
– Процес відтоку кадрів шляхом пропозиції різних стажувань, систем грантів, участі у проектах, на Ваш погляд, оборотний?
– Так. Захват від роботи за кордоном згодом минає. У когось – раніше, у когось – пізніше. Пов'язано це з тим, що за кордоном використовують фахівця саме у тій якості, яка обґрунтовується в його контракті. Перспектива, бажання людей працювати на іншому якісному рівні приймаються рідко. То ж багато хто (і, зокрема, мої учні), якби тут, у нас, були створені умови гідного матеріального утримання, адекватні якості досліджень, майже напевно повернулися б на Батьківщину.
У Росії, наприклад, пішли шляхом участі у світових пріоритетних програмах. Непростий шлях. Але ось вже на будівництві Великого Адронного коллайдера активно використовується інженерно-технічний персонал із Росії. Країна повинна стратегічно грамотно та обмірковано вибудовувати свої пріоритети зокрема і у сфері науки. І рішуче підтримувати їх.
Причому, підтримувати треба не лише молодь, мотивуючи її до того, щоб вона вважала науку цікавою та практично перспективною. Але й викладачів, виховуючи в суспільстві повагу до їхньої шляхетної та самовідданої праці. Брак уваги, і, зокрема, гідного фінансування наукових досліджень з боку держави, призводять до того, що наука стає сурогатною, вироджується у містечкову, відомчу, не творчу і тому неконкурентоспроможну. Найчастіше йдеться лише про видимість наукової діяльності. А це серйозний крок назад. Школи втрачають свої провідні позиції, зрілі вчені втрачають кваліфікацію. Критиканством тут не допоможеш. Адже ситуація найчастіше банально забалакується докорами на адресу самих науковців. Мовляв, створили таких колосів на глиняних ногах. Але треба зміцнювати опори, а не замінювати необхідний масштаб наукових досліджень на пігмейський, що на будь-яких ногах такий же безглуздий, як і не потрібний.
– Певну роль сучасна наука могла б зіграти і у формуванні національної ідеї, про яку дуже багато говорять останнім часом.
– Наука – це поняття дуже широке. Приклади її консолідуючого впливу на суспільство добре відомі у світі. Це США та післявоєнна Японія, Гонконг і Тайвань, сучасний Китай. Але природно-наукова культура знову ж таки можлива лише в індустріально високорозвиненому суспільстві, вона не виникає сама по собі із нічого.
На мій погляд, нам потрібний розумний баланс між кількістю фахівців гуманітарного та природно-наукового профілів. Якщо ми звернемо увагу на керівників найвідоміших фірм індустріально розвинених країн, то більшість з них мають технічну базову освіту. Це не випадково. Точні науки формують мислення, допомагають людині діяти системно, а рішення ухвалювати на основі наукомісткого аналізу. Це важливо у будь-якій сфері діяльності. І як би хотілося, щоб наша система освіти, по-перше, сліпо не копіювала інші системи, розумно утримуючи свої історичні досягнення та примножуючи їх. А, по-друге, знайшла б цей розумний баланс між інтересами держави та людей, яких доля визначила до дослідницької діяльності.
Поговоривши із Олегом Івановичем, мені стало зрозуміло: ювілей не налаштовує його на відпочинок. Скоріше, усе більше стає цікавих та зухвалих планів, які тепер допоможуть йому втілювати в життя його учні. На науковому полі він уже не самотній воїн.
