І вклонитися б у пояс…
Марія Іванівна Книш вважає себе стовідсотковим тваринником. Загалом близько 30 років віддала вона цій галузі. 14 років з них була однією з кращих доярок винрадгоспу-заводу «Комсомолець». Навіть скупий на похвалу тодішній його директор Михайло Михайлович Чернецький частенько говорив їй:
– Ти, Маріє, молодець, трудівниця. З роботою відмінно справляєшся.
Але ж у сім’ї Книшів росло п’ятеро синів та донька. І це теж, насамперед, її, Марії, турбота. Щоправда, чоловік непогано вдома допомагав. І пранням займався, і їсти приготує, доки Марія на фермі корів доїть. Але усе змінилося, коли чоловік почав особливо часто заглядати до чарки. Це його й згубило. Дуже жалкує Марія, що усе так трагічно закінчилося.
З того самого дня вона – головний та єдиний годувальник сім’ї. Виховувати дітей допомагала і школа. Тепер вже у Марії 4 онуків.
– Мене іноді запитують, – згадує минуле Марія, – чи не страшно було одній залишатися із шістьома дітьми? Страшно. Дуже. Плакала багато ночами. І вдень, доки діти в школі. Але руки не опускала. Розуміла: без мене пропадуть діти.
Марія і зараз жінкам радить не піддаватися інерції злигоднів, бід, самотності. Переконує: головний рятівник – робота. Марія судить по собі. Тоді, після смерті чоловіка, обміркувавши ситуацію зі старшими синами, вирішили обзавестися корівками. По-перше, це харчування і кожного дня свіжа копійка. По-друге – приплід, а отже, знову ж копійка до копійки. Так і вчинили. Були роки, коли загальне стадо дійних корів, телят, бичків доходило до 15 – 16 голів.
Корму заготовляли удосталь, до першої зелені вистачало. Випасали у лісосмугах, на вільних землях сини та й Марія. По черзі. Придбали й конячку, візок. Навантажать повний свіжим різнотрав’ям – і на госпдвір. Для зимового утримання худоби побудували добротне приміщення. Марія показала мені його. Надійні двері. Ніде – ні щілинки. У стійлах сіно. Тварини чисті, доглянуті.
– Погляньте, яка красуня! – сказала Марія і погладила любовно та ніжно справді дуже гарну, незвичайної масті корову.
Того стада вже давно немає. Та й здоров’я вже не те. Хоча особливо Марія ні на кого не скаржиться.
– Лише ось взимку мерзну, – говорить, – коли на госпдворі пораюся. Начебто й одягаюся тепло, а усе продувається вітром. Такий зараз одяг шиють – ніякий.
Тож залишить Марія поки що усього декілька теличок. А там видно буде. Можливо, сини все ж таки забажають своє господарство завести. А клієнти, які багато років охоче розбирають усю молочну продукцію Марії, вже зараз непокояться. Тому що такого смачного молока, масла вершкового, сиру вони ніде не куплять. Цими днями прибігла до Марії молода стривожена матір. Що робити? Пити інше молоко її дворічне маля відмовляється…
Я дивлюся на руки Марії . на вулиці мінус 20, а вона без рукавичок.
– Вони в мене так загрубли, що вже й холоду не відчувають, – говорить і при цьому посміхається!
Скільки ж внутрішньої сили у цій тихій жінці-трудівниці! Звідки вона в неї?
– Звідки? – перепитує. – Сама не знаю.
Та знає Марія. Просто говорити не хоче. Тому що й сьогодні, хоча усі сини (двох поховала) вже у зрілому віці та й двом онукам вже по 15 та 16 років, усе, як і раніше, тримається на ній, 67-річній Марії. У пояс би їй треба вклонятися. За її жертвенну до них любов…
Таїсія БАРАНОВА,власкор «Одеських вістей»
Летять роки неспокійними веснами
Недільного дня, 12 квітня 1992 року, Людмила Іванівна Зубенко не мала поганого передчуття. Вони з батьком побазарували у Кривому Озері, продали залишки насіннєвої картоплі. Молода жінка купила кілька саджанців фруктових дерев, мала намір посадити їх у Арчепитівці, де утримувала город. Приїхавши в село, перш ніж приступити до садіння дерев, вирішили з батьком спиляти стару абрикосу. Ледве встигли підпиляти струхлявіле всередині дерево, як воно впало на Людмилу і всією вагою притиснуло її до землі…
Неподалік, на сільській дачі, порався любашівський хірург Вадим Половинкін. Він викликав «швидку допомогу» і супроводжував потерпілу до районної лікарні. Літак санавіації доправив з Одеси нейрохірурга, який разом з Володимиром Міньком та Юрієм Яблонським оперували Людмилу Зубенко.
Заламувала руки в горі мати й усе допитувалася в обласного спеціаліста, коли дочка зможе піднятись. Травма хребта виявилась не на жарт, щоб лікар міг просто так подати надію, тому й сказав відверто: «Про це знає один Бог».
Через місяць молоду жінку доправили до Одеси. На ношах її несли хлопець з дівчиною, вони весело розмовляли, сміялись і... впустили хвору. Вона й досі не знає наслідків тієї безтурботності, можливо, якраз, саме тоді було втрачено останній шанс для неї встати і піти самостійно. У подальшому Людмила перенесе двадцять операцій, але й вони не зцілять її остаточно.
Прикута до ліжка жінка довгими вечорами гірко оплакувала свою долю. Через вісім днів після трагедії їй виповнилось усього тридцять сім. На руках був дев’ятирічний син Дмитрик. Людмилі ще довго здаватиметься, що усе те, що відбувається з нею, – лише страшний сон.
Після закінчення Бобрицької середньої школи, де вчителювали її батьки, Людмила вступала до сільгоспінституту, та недобрала півбала. Дівчині пропонували залишитись на заочному відділенні, але вона відмовилась. Попрацювавши на Заплазькому цукровому заводі, за направленням вступила до Одеського технологічного інституту на механічний факультет. Отримавши диплом, повернулась на підприємство, де їй запропонували посаду конструктора. Вийшла заміж, отримала однокімнатну квартиру. Потім народився син. Сімейне життя не склалося…
І ось вона, ще донедавна ставна й сильна жінка, пересіла в інвалідний візок, який став її ногами. А найпершим помічником – син Дмитро. Він купуватиме усе необхідне на її маленьку пенсію, й вона постійно економитиме. Дякувати Богу, продуктами постійно підсобляли батьки. Колектив заводу її теж підтримував.
Жінка й досі носить у собі почуття провини, що не змогла дати сину вищу освіту, зате з гордістю розповідає, що руки має Дмитро золоті: за що не візьметься – усе в нього виходить. Живе він з дружиною у Арчепитівці у дідусевому будинку. Ростять двох чудових діточок. Час від часу провідують матір, яка три роки тому переїхала до Любашівки.
Людмила Іванівна вже давно не плаче, вона з дня у день бореться за життя, долає побутові незручності, ділить свою, таку ж, як і раніше, невелику пенсію на необхідне й мріє до кінця облаштувати свою літню кухню, у якій проживає. Показала нове пластикове вікно:
– Керівник приватної фірми Євген Соловйов, – зніяковіло розповідає, – скинув наполовину ціну за нього. – Конче двері вхідні замінити треба, у морози дуже тягне з коридора. Через те вкриваюсь і двома-трьома ковдрами.
– Усі батьки на старість розраховують на дітей, – ділиться Людмила Іванівна, – моїм не пощастило. Я стала інвалідом, та ще й брат помер молодим, у 44 роки. Мама померла в лікарні, їй був 81 рік, а батько – через півтора року, вдома.
Світлом у вікні для Людмили Іванівни є телевізор та місцева преса.
– По телевізору дивлюсь здебільшого 5 канал та «Інтер», – ділиться враженнями. – Оце слухала щойно одного з кандидатів у Президенти, він стверджував, що проста людина без грошей не зможе себе захистити. Ніби про таких, як я сказав. Але що реально може змінитись, тим більше у житті інваліда? Бути ним дуже важко, повірте.
Побутові незручності й проблеми чатують на неї щодня. От, наприклад, воду з криниці споживати не можна, тому жінка у літню пору набирає її з колонки біля залізничного вокзалу, час від часу привозить син з села. А от взимку гірші справи. Доводиться кип’ятити криничну і мріяти, що колись і цією вулицею пройде водопровід. Не може Людмила користуватися нагрівальними приладами, бо її ноги не відчувають тепла, і вона може обпектися.
З дня у день, з року в рік мужня жінка систематично займається фізичними вправами, робить різні процедури, аби попередити некроз тканин.
Та попри труднощі ні на що не скаржиться, привітна, щира. У ній така сила духу, якої іноді не мають люди й з міцним здоров’ям. Низький уклін тобі, Людмило!
Анастасія ОЛІЙНИК,смт Любашівка
