Микола Палієнко
Минає 170 років з дня виходу у світ першого «Кобзаря» Тараса Григоровича Шевченка. Цензурним Комітетом царської Росії було дозволено випустити 1000 примірників, які швидко розійшлися.
В Одесі «Кобзар» потрапив до книгарні Ірні на Дерибасівській, про це сповістила міська преса. Одесити миттю зреагували на першу книжку молодого автора і розкупили всі примірники.
Тоненька книжечка потім розросталася і перевидавалася під тією ж назвою і стала явищем усесвітньої історії і культури.СВІЧАДО
Ген-ген від кріпацької хати
У Петербурзі блиснула гроза.
Пробивши цензурні загати,
Вийшов між люди Шевченків «Кобзар».
Тоненька книжечка, а скільки
В народі світла правди розлила,
Що пан на неї тільки зиркне,
Як роздягне його аж догола.
Тоді поет ще був романтик,
Та зло гусарське словом осудив.
І вже носив він «Гайдамаків»,
Повстанців пам’яталися сліди.
По ній училися читати,
На рідній мові чистій говорить…
«Кобзар» Україні – свічадо,
Розрісся, вкорінивсь, горить!
* * *
Час іде, але слово його
не відходить,
В поколіннях цвіте,
посухи, які б не були,
Хоч ховали й ламали його верховоди,
Та дзвони повстанські
в народі гули і гули.
А «Кобзар», мов Дніпро повноводний,
Котить хвилі і котить
у завтрашній день…
Час іде, а ти з борозни
не виходиш,
Одну за одною
У полі людському кладеш.
А поле безкрає…
Орати на нім і орати,
Перелогів немало, та є твоя борозна!
По ній і рівняймось,
Якщо ми Шевченкові браття,
І маєм від нього
У спадок злотого зерна.
З ПЕТЕБУРЗЬКОГО ЛИСТА ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
От, нарешті, зібравсь написати, Микито*,
Як мені тут живеться одному в снігах.
Знай, жура за селом, хоч й нуждою прибитім,
Вже скільки ось років у душі не вгаса.
Полегша від думки: кріпацтво не вічне,
Який я щасливий, що скинув ярмо!
Оце взявсь за перо у годину північну,
Малюю у класах… був на тижні промок…
Пішов із квартири і поки у друзів,
Буваю в Брюллова – я учень його!
Навчаюсь, як в Бога, на другому курсі,
Та, знаєш, Микито, все галоп і галоп...
Ти краще повідай про сімейні новини,
Як дідусь наш Іван? Вклоняюсь йому…
В моїх «Гайдамаках» буде жити віднині…
Мене, бачу, схиля все частіше до муз.
Хоч словечко із дому одержати радий,
Я читаю і хлопцям від тебе листи.
Тільки прошу писати по-нашому, брате,
Рідне слово під серце мені пристели.
*Брат Тараса Шевченка
* * *
Мови не лаються між собою,
Одна на одну не йдуть юрбою,
Як їх носії, бува, за петельки
Міцно беруться, роззявивши пельки.
Нема серед мов грізних суперників,
Як по ковтанню швидше вареників...
Люди всілякі вчиняють змагання,
Попереду часом, де більший гаман.
Це хто як старанність в справі оцінить,
Несходжені в мов простори цілинні…
Вони не лаються між собою,
Знайдеться місце усім під вербою.
Чи під осикою, чи під кленом,
А ще як раптом приходить натхнення…
І лиш під вечірній пташиний щебет
У віршах між рим трапляється бешкет.
ШЕВЧЕНКІВ ПРОВУЛОК
Від міського машинного гулу,
Від рекламів всіляких рясних
Завертаю в Шевченків провулок
До будинку, що весь у весні.
Тут поет на Козинім Болоті*
Оселивсь малювати Дніпро,
Краєвиди, церкви в позолоті
І вмочав у чорнило перо.
Написав «Лілею» і «Русалку»,
Друзями, як римами, обріс.
Аж злякався: скільки тої ласки
На землі кріпацької Русі.
Його знали маленькі кияни,
Бідняки дивились у вікно.
Всім діливсь із ними без вагання,
Дітям з квітів виплітав вінок.
Той приїзд у книжці захалявній
Оживе – у серці не зачах…
На засланні Київ златоглавий
Все ввижавсь Тарасові в очах.
*Козине Болото – давня назва вулиці у Києві, де один час жив Шевченко. Тепер – Шевченківський провулок.
* * *
Рід Шевченків розкинув віття
Від Кирилівки – у світи.
Не щоб царствами володіти,
А колисками, щоб світить.
Інші прізвища у нащадків:
Кострубаті, м’які, дзвінкі.
Є ласкаві, а є нещадні,
Мов тополя в степу, гінкі,
На Тараса хтось чимось схожий,
Чи до пісні, як він, мастак.
Лиш нема між них огорожі,
Як і в пісні її нема.
ЗАСЛАНСЬКІ МЕДИТАЦІЇ
В роки заслання, спершу перебуваючи в Орській фортеці, Тарас Шевченко таємно малював на її стінах.
Як і в дитинстві на батьковій коморі
Півнів, коней і залетілих гав,
На стінах кріпості, впіймавши зором,
Уральські гори вуглем малював.
Але подалі від очей капралів,
Бо донесуть прислужникам царя,
І запроторять потім до Арала,
Хоча хай гонять, ніж отут стирчать.
Однак і там, у чортових чертогах
Душа не відречеться від краси.
Він намалює і самого Бога,
А в нього пензлів можна попросить.
Солдат імперії до слова
Поет в засланні прихиляв:
В якісь хвилини не муштрові,
Може, в неділю…
Під гіллям вербовим – научав читати
Своїх ще темних земляків.
І їхні пальці корчуваті
Шукали букви, як підків.
Відтак з’являлися задуми
В солдатських головах тоді:
Чи не схитнути б царські мури,
Які б не клалися тверді?
* * *
Намагаюсь, та не можу іншу
Спізнати мову краще, ніж свою.
Не тому, що там чиясь глибкіша,
А рідну вмить розпізнаєш на звук.
Але й до неї стежечки розсвічуй,
Бо є потемки – ліс густий стоїть…
Такі розколосила корневища
З позначками-зарубками століть.
Росою вмита у мого народу,
Була в дробарках – їй нема ціни…
Вивчаю мови, а повніше вродить,
Коли у слові – наші корінці.
ХАТА ШЕВЧЕНКА
(пісня)
Давно тут стояла хатина Шевченка
Посеред кріпацтва, скраєчку села.
Збігали від неї стежки далеченько,
Хлоп’яті одна в небеса повелась.
Тарасова хато, живи в ріднім слові,
Колиско дитинства, злітай над світи.
Сяйни Україні з віконць калиново,
Вогнем Кобзаревим шляхи освіти.
Колись він устигнув її змалювати
І слухав у снах в петербурзьких ночах,
Як в ній молодою співала ще мати,
Колишучи діток і думу-печаль.
Росте у Шевченка родина велика,
Підводять нащадки оселі нові.
У вільній державі стоять їм навіки,
Бо в кожній фундамент – його «ЗАПОВІТ»!
