Сьогодніщеживіочевидцітихнеповторнихмитей, хвилинігодин, якібулипронизанідовгоочікуваноюзвісткою: «Війназакінчилася! Перемога!» Наші кореспонденти звернулися до жителів міст і сіл області із запитанням: «Як ви зустріли звістку про Перемогу?» Публікуємо деякі з відповідей.

Іван Карпович МЕЛЬНИК,

учасник бойових дій, Фрунзівський район:

– Пам’ятаю останній бій напередодні довгоочікуваної Перемоги.

Ми вийшли на околиці міста Відень. Мені, як командиру мінометної батареї 932-го стрілецького полку, було наказано підтримувати мінометним вогнем наступ першого батальйону. Тільки-но мінометні обслуги зайняли свої позиції, як раптово опинилися в оточенні фашистів. Вихід був лише один: вступити в рукопашний бій із ворогом. Роздумувати не було часу. Мінометники вирішили вночі підповзти до ворожої траншеї і гранатами та автоматним вогнем знищити противника. Не гаючи дорогоцінного часу, цієї ж ночі атакували позицію ворога.

Фашисти не очікували такої сміливої вилазки мінометників. У результаті бою вони втратили 12 солдатів вбитими, решта (17) здалися в полон.

На світанку, при вогневій мінометній підтримці, піхотинці штурмом оволоділи авіаційним заводом, захопили велику кількість зброї та військової техніки.

В наступні дні вели вуличні бої у всіх частинах міста, а з 13 квітня 1945 року столиця Австрії була повністю визволена від фашистської нечисті бійцями Червоної Армії Другого та Третього Українських фронтів.

Після цього бою полк закріпився на нових позиціях, де вже були незначні сутички з ворогом. Тут і застала мене звістка про Перемогу над фашистською Німеччиною. Вона була такою довгоочікуваною. Я йшов до неї через бої за Кривий Ріг, Харків, Москву, Курську дугу і Корсунь-Шевченківський… Перемога живе і донині у моєму серці.

Любов Яківна ДЕМЧЕНКО, 87 років, смт Любашівка:

– У нашому селі Бобрику-Другому Любашівського району не було такої родини, з якої б не пішли воювати рідні. А ми, жінки (мені тоді було 22 роки), робили і свою роботу, і чоловічу в полі – орали землю власними коровами. Шкода було тварин – з дійок на чорний грунт капало молоко... Але ти мусиш норму виконати, бо хліба восени не буде. Тож, були ми в полі і 9 травня 1945 року. Десь близько полудня на горизонті з’явився на бричці управляючий, який і сповістив про закінчення війни. Роботу було перервано. Корівок розпрягли і всі повернулися в село. Люди зібралися біля контори колгоспу «VII з’їзд Партії». Був мітинг, грала музика. Від радощів плакали і сміялися водночас. Потім пішли на службу в церкву, де правилося за Перемогу, за живих і пом’янули полеглих на проклятій війні. Два мої брати були на фронті – Тимофій і Мефодій. Обидва майже одночасно були поранені і лікувалися в одному шпиталі, але зустрітися їм не судилося. Мефодій з війни так і не повернувся.

Надія Григорівна ДОКШИНА,

учасниця бойових дій,

м. Білгород-Дністровський:

– Цей день мені запам'ятався на все життя. До нашої 15-ї зенітної батареї, яка на той час стояла в Польщі, над річкою Віслою, під містом Дембліном, прибув командир полку майор Борис Вікторович Ядров. Усі бійці батареї вишикувалися, і командир полку оголосив нам про закінчення війни та перемогу над фашистською Німеччиною. Від захвату ми раділи і плакали. Дівчата приладового та зенітного відділення попросили у командира дозволу піти до міста та сфотографуватися на згадку саме у День Перемоги. Уздовж берегів Вісли росли груші та кущі бузку. Ми склали букети. Так із цими квітами і увійшли до міської фотографії. Через роки весняні суцвіття, які наполовину розпустилися, на фронтових фотокартках нагадують мені про святковий настрій того знаменного дня. У той день ми із друзями-однополчанами обмінювалися адресами, підписували один одному фотокартки на згадку. А коли поверталися на батарею, то на вулицях Дембліна зустрічали багато солдатів Червоної Армії, яких вітали із нашою спільною Перемогою!

Олександр ІВАНОВ, ветеран Великої Вітчизняної війни,

с. Броска, Ізмаїльський район:

– Я зустрів День Перемоги у шпиталі. Рано-вранці 9 травня почалася суцільна стрілянина. Медперсонал перелякався, поранених попередили, що, можливо, прорвалися з оточення гітлерівці, порадили сховатися в укриттях. Таке цілком могло бути, адже їх в окрузі залишалося чимало. Ну, зрозуміло, усі поховалися, а я лежу – мені саме зробили чергову операцію на ногах, куди вже бігти. І тут бачу у вікні радісного бійця, чую крик: «Перемога!» Що тут почалося, не передати! Ми щось один одному кричали, серце переповнювало відчуття неймовірної радості.

І тоді ж подумав: велика наша Перемога складена з безлічі малих. Згадав, як визволяли Донецьк, Дніпропетровськ, Миколаїв та красуню Одесу! Ніколи не забуду 10 квітня 1944 року – день визволення цього славетного міста. Назавжди запам'ятаю, як ішли ми колонами по Дерибасівській, потім повернули на Пушкінську, залишаючи за спиною оперний театр. Навколо були щасливі обличчя жителів цього чудового міста. Нам під ноги кидали квіти. Нас обіймали, цілували жінки, дівчата, хрестили бабусі… І звучали пісні Утьосова. Як же це забудеш! Саме цей день згадував я 9 травня 1945 року під канонаду стрілянини на честь Перемоги.

Надія Миколаївна СЕМЕНЮК,

78 років, Арцизький район:

– До війни ми жили у Кілійському районі, в селі Фурманівці. Тато ще до війни помер. А мені, коли вона розпочалася, не було ще і десяти років. Мої брати Олексій та Михайло пішли на фронт. Мама проплакала всю війну, боячись за них. На щастя, вони обидва повернулися додому живими. Тільки Олексій – з наслідками дуже сильної контузії і численними пораненнями. Але й Михайла війна теж не пощадила.

Дуже добре пам'ятаю 9 травня 1945 року. Гучно і весь день дзвонили церковні дзвони. Люди вибігали з дворів на вулицю. Голосно плакали. Я спочатку нічого не зрозуміла. А мама вся в сльозах ледве промовила: «Ой, дітоньки мої, війна клята закінчилася!». І я теж заплакала...

Алефтина Іванівна

Єгошина:

Ніколи не забуду повернення з фронту мого батька Івана Михайловича. Він пройшов усю війну, і хоч пораненим, але повернувся додому. Мені тоді вже було п'ять років. Пам'ятаю, як раділа і плакала мама. А потім ми всі разом пішли на головну площу міста, де було дуже багато людей. Всі кричали, плакали і сміялися. Так от я і зустріла разом з дорослими День Перемоги. Проживши багато років, розумію її дуже високу оцінку.

Євген Аврамович ВУЙКО,

житель с. Дубинового, Савранський район:

– Війна мене застала у Донбасі. Був я тоді ще хлопцем. Перейшовши лінію фронту, я добрався до своїх. Так став я сином полку. Воював разом із своїми «усиновлювачами». А коли досяг відповідного віку, в 1944 році мене направили на навчання до сержантської школи, в місто Миколаїв. Там і наздогнала мене звістка про Перемогу.

Десь о третій годині ночі до нас в казарму забіг схвильований черговий по частині і вигукнув одне єдине слово: «Перемога!»

Всі курсанти посхоплювались із ліжок, почали обніматись, цілуватись. Сміх і сльози змішались воєдино. За все своє наступне життя я такого великого вияву радості і такого сплеску позитивних емоцій не зустрічав ніколи.