– Володимира Федоровича Балтяна я побачила біля свого кабінету. Добре, що того вихідного дня, а були Великодні свята, ми вийшли на роботу. Інакше ветеран міг залишитися ночувати на вулиці…
Директор центру з обслуговування самотніх літніх людей Наталя Пуфтієнко, яка бачила багато чого на своїй посаді заступника начальника управління праці та соцзахисту, – дотепер із тремтінням у голосі згадує випадок дворічної давнини:
– Як з'ясувалося, цього літнього чоловіка привіз до райцентру із села Котловини його сусід. Володимир Федорович розповів, що вже незмога жити із сином – той постійно заглядає в чарку, а напередодні у алкогольному чаду його дуже побив. Ми того ж дня привезли літнього чоловіка до села Новосельського, де працює стаціонарне відділення для мешкання самотніх старих громадян. І вже «навздогін» оформляли необхідні документи.
У цій соціальній установі живе 23 людини, двоє з них – ветерани. Напередодні 65-ї річниці Великої Перемоги з керівництвом УПСЗН ми відвідали тих, хто бачив війну на власні очі.
Володимира Федоровича Балтяна ми застали у невеличкому дворику на лаві – з такими ж, як він, самотніми. Ветеран після обіду грівся на сонечку і дихав свіжим повітрям. 83-річний «біженець» із Котловини став значно краще виглядати – позначилися чотириразове різноманітне харчування та догляд жалісливого техперсоналу.
Володимир Федорович зустрів війну 14-річним хлопцем. Розповідає, коли Червона Армія пішла у наступ і визволяла Одещину, військовикам була потрібна допомога. Юнак, а жив він тоді у Котовському районі, рив окопи, розвантажував снаряди, продовольство. Але основною його роботою було ховати загиблих. 17-річний парубійко цілими днями рив могили, ховав солдатів і офіцерів. Війна для нього – це похорон тих, хто міг виховувати дітей, трудитися і радіти сонцю.
Після війни Володимир Балтян закінчив педучилище і незабаром за направленням приїхав працювати до села Котловини Ренійського району. Тут зустрів свою половинку, одружився, побудував будинок. Виховували двох синів. У цій дружній сім’ї усе було гаразд. Володимир Федорович, який мав сильний голос, створив у селі хор.
У Котловинській школі донині не забувають ветерана: до села Новосільського постійно приїжджають вчителі, діти – провідати самотнього вчителя. А от власні діти… Вони тут жодного разу не з'явилися.
За словами Володимира Федоровича, його старший син живе і працює в Одесі.
– Я якось гостював у нього. Син пропонував залишитися, але я відмовився – вабило до хати, яку побудував своїми руками…
Голос ветерана тремтить, і він знову й знову витирає на щоках сльози.
– А молодший мій… Що я лише не робив, як лише з ним не розмовляв – не хотів ні вчитися, ні працювати. Після того, як дружина занедужала і померла, зовсім тяжко стало. Як міг, я підтримував лад в оселі, у господарстві. Не встигав сам – людей наймав. А зараз що з моєю хатою? Скажіть, що мені робити? Тут я вмирати не хочу…
Але ніхто не радить Володимиру Федоровичу вертатися до Котловини. Якщо старший син з Одеси телефонує, то молодший за два роки жодного разу не поцікавився – чи живий батько, чи здоровий?
Незабаром у дворик спустився другий ветеран – Андрій Йосипович Шубін. Точніше, його під руки вивели санітарки – у свої 93 роки він практично нічого не бачить. Вмостившись зручніше, ветеран охоче зайнявся своїм улюбленим заняттям – спогадами. А найраніший спогад дитинства – як він, трирічне хлоп'я, сидить на курній дорозі і просить: «Тітонько, дайте хлібця». Це був 1920 рік. Його мати померла від тифу, а батько залишився безпомічним інвалідом. Хлопчика підібрали якісь жінки і привели до церкви. Шість років Андрія виховував настоятель храму. А потім круглого сироту забрали на держзабезпечення, а попа із попадею – до Сибіру.
– З 11-ти років я почав працювати помічником на суднобудівному заводі, – розповідає Андрій Йосипович. – І з того часу усе моє життя було пов'язано із виробництвом.
Голодне дитинство далося взнаки – юнак був слабкий здоров'ям. Тому, коли почалася війна, до армії його не взяли. Але оскільки Андрій Шубін був відмінним наладником, він працював на заводах і фабриках. Налагоджував швейне устаткування, на якому шили парашути та обмундирування для армії. Працював на військовому суднобудівно-судноремонтному заводі, промкомбінаті. Але й тут, на трудовому фронті, його дістала ворожа бомба: коли німці з повітря бомбили завод, Андрій Шубін був тяжко контужений. Як тільки-но встав на ноги – знову за верстати. Чоловіків було мало, тому й у роки війни, і після неї працював за себе і за того хлопця. Воронеж, Суми, Конотоп, Краснодар, Владивосток – добрий майстер-наладник був нарозхват.
У сімдесяті роки Андрій Шубін переїхав до Рені, де були потрібні фахівці в порту. Незабаром побудував тут будинок, виховував із дружиною двох синів.
Не дай Боже нікому пережити своїх дітей… Андрій Йосипович на схилі своїх літ залишився із двома юними онученятами, які дуже його любили. Спочатку, коли був порівняно здоровий, допомагав дівчатам. А коли став зовсім немічним, сам попросився до Будинку для самотніх старих. Каже, не хоче бути тягарем для молодих – їм і без нього у цьому житті дуже важко.
Для Андрія Йосиповича, який стільки за своє життя натерпівся, перебування у стаціонарі для літніх людей – велике щастя. Говорить, тут смачно годують чотири рази на день, щодня допомагають йому приймати ванну, перуть одяг і постільну білизну, підтримують у кімнатах ідеальний порядок. А ще тут є з ким поспілкуватися, кому розповісти про свою доленьку. Володимир Федорович навіть став значно рідше хворіти і сподівається відзначити свій 100-річний ювілей.
Коли ветерани війни одержали привітання від Ренійської райдержадміністрації із 65-ю річницею Перемоги та подарунки, Андрій Йосипович, радіючи, заявив:
– Ех, зіграв би я вам, дівчата, зараз на баяні! Так от руки вже не слухаються…
