Новела

Ранок заповз у вікно, ледве освітивши велику, захаращену меблями, кімнату. Раритетна книжкова шафа крізь закіптюжене скло показувала свої скарби у коштовних та дешевих оправах. Багато років він милувався своїм відображенням у дзеркалі шафи для одягу, що стояла напроти, і якій зовсім нічого було показувати, крім дзеркала.

Рояль випнувся, завалений книжками по музиці, старими нотними зошитами, зім'ятою червоною плюшевою скатертиною із золотавими тороками та величезною вазою із засохлими, вже незрозуміло якими, квітами, що вінчала увесь цей безлад. Фігурні ніжки рояля, що надійно підтримували захаращене чрево, давним-давно не зрушувалися з місця, і, здавалося, навіки вросли в темний недоглянутий паркет.

Під роялем валяєтья килимок, всіяний собачою шерстю, та маленький червоний м'ячик. Це моє лігвище. Я друг господаря. Справжній і, напевно, єдиний.

Я сиджу біля дивана, на якому спить господар, і терпляче чекаю, коли він перестане хропти і скаже: «Здоров, друже, хочеш погуляти?» Так триває вже багато років. Ми обидва давно старі.

Вчора господар до пізнього вечора десь вештався. Прийшов напідпитку і дуже задоволений. Приніс смачненького, але не пригостив – усе сховав до холодильника. Дав на вечерю лише каші, а на мій запитальний погляд відповів, що гульнемо завтра. От я й чекаю з нетерпінням – завтра вже заповзло у вікно, а він не прокидається.

Нарешті він перестав хропти, у мене вже слина з язика на килимок капає. Очі розплющив, сказав: «Здоров, друже, хочеш гуляти?» Хотів я гавкнути, що хочу й гуляти, і їсти, але стримався. Він встав, скаржачись, що в кімнаті темно, а лампочка вчора перегоріла, лається, що лампочок ненакупишся – згорають швидко. Вовтузиться в шафі – не бачить, що хоче знайти. А я терпляче чекаю. Потім він розсердився, взяв повідок.

– Пішли, – каже, – лампочку купимо, а то день похмурий, нічого не видно у кімнаті без світла.

Я погодився, що ж робити, холодильник зі смакотою нікуди ж не втече.

На вулиці вогко й холодно. Сусідський кіт через вікно з тепла на нас дивиться, очі свої нахабні мружить. Дворняга незнайома крадькома перебігає від одного контейнера зі сміттям до другого, оглядається. Ось зараз «наші», що прогулюються, зберуться і дадуть їй так, що шерсть жмутами полетить. Але «наші» щось не біжать, очевидно, десь у теплі залягли. Ну й деньок, б-р-р, через шерсть проймає.

А ось і крамниця. Із собою туди не візьме, скаже – чекати біля дверей. Повідок, звичайно ж, забере: знає – мене без повідка голими руками не візьмеш. Ні! Він відчинив двері.

– Заходь, – говорить, – тут посидиш біля дверей. Надворі вогко дуже.

У крамниці тепло. Він підійшов до прилавка.

– Дайте лампочку, – каже, – нормальну, щоб швидко не перегорала.

Хлопець-продавець давай розповідати йому, що є таке диво – лампочка. 8 років світить і електрики бере уп’ятеро менше за звичайну. Лише коштує вона дорого. Дід мій говорить:

– Давай її.

Гроші заплатив, і ми пішли додому.

Дорогою розповідає мені, що, нарешті, книжку свою продав про музику. І грошей йому відвалили чимало. Та ще й хвалили. І бовтали, що він – талант. Так розвеселився, ледве не танцює на вулиці.

– От, – говорить, – брате, заживемо! І їжа в нас буде, і лампочка буде світити 8 років, і господиню ми собі, можливо, знайдемо. Не життя – казка почнеться!

А кіт, нахабна морда, усе сидить у вікні. Я не стримався й гавкнув декілька разів. А він змовчав. Я на колесо імпортної машини господаря кота помочився – дід лише хихикнув. Напевно, тепер мені усе можна буде!

Сходами ми піднялися швидко – я із мрією про те, що лежало в холодильнику, він – про своє нове життя. Відчинилися двері – у кімнаті вогко, темно і пахне пилом. Господар поліз лампочку замінити, я біля миски сів. Замінив він і говорить:

– Ну от, тепер будемо зі світлом.

Але раптом чогось захитався і впав зі стільця просто на диван, смикнувся декілька разів і затих. Ні, це, мабуть, не гра якась. Я підійшов і чую смерть. Його смерть, а отже, і мою. Він на лампочку дивиться, шепоче:

– Світло, світло.

Я – до вимикача. Носом натиснув, аж очі замружив. Світло розірвало сіру завісу, та таке яскраве, що навіть стало видно бруд у щілинках між паркетинами. Заблищала обгризена мною позолота на ніжках рояля, заграли золотаві оправи хвальковитої книжкової шафи, і дзеркало шафи для одягу засвітилося так, як за тих часів, коли ще була жива господиня. Усе в одну мить перетворилося і крикнуло – живи! А я завив страшно й тужливо, тому що інакше не міг.

– Що тут таке? – у відчинених дверях стояв сусід, господар кота й імпортної машини. – Ну, що ж ти, діду, не вмирай, зараз «швидку» викличу!

Потім я довго жив самотою – дід лежав у лікарні. Мене годувала і вигулювала господиня кота. Кіт, до речі, виявився не таким вже й вредним, щоправда, ледачий надто, навіть шкода його.

Іноді приїжджала донька діда і прибирала квартиру. Я дуже люблю дні після прибирання. Увечері спалахне наша лампочка, і усе, що може ще блищати із нашого старого життя, блищить і сяє, а я лежу на чистому килимку, дивлюся на ніжки рояля і гадаю: «Навіщо я їх так бридко погриз».

Дід повернувся ранньої весни, коли у вікно привітно махала клейкими бруньками тополя. Він увійшов нетвердою ходою і сказав:

– Ну що, дружек, хочеш гуляти?

Моє собаче серце закалатало такою радістю! Я підбіг і ткнувся носом йому в руки, пригорнувся головою до ноги і лапи мої підігнулися від щастя.

На вулиці вже літо, вікно відчинене, дід грає на роялі і пише, пише. До нас приходять і йдуть якісь люди. Я та сусідський кіт вже майже друзі. Я на нього не гавкаю і ніколи не мочуся на колеса машини сусіда.

Надвечір ми з дідом ідемо гуляти, купуємо смачненьке та повертаємося. Повечерявши, розмовляємо або міркуємо кожний про своє, але й один про одного, звичайно. І щовечора світить нам маленьке сонечко, це диво, що не згорає, – наша енергоощадна лампочка, і я вірю, буде світити ще довго-довго.