Романтик червоних вітрил

Олександр Степанович Гріневський (Грін – його літературний псевдонім) народився 23 серпня 1880 р у Слобідському Вятської губернії у сім’ї конторника пивоварного заводу. Одразу ж після закінчення міського училища, Грін виїздить до Одеси, захопивши з собою лише вербовий кошик із зміною білизни та акварельні фарби, вважаючи, що малювати він буде десь в Індії, на берегах Гангу. Виявилося, Ганг в Одесі так само недосяжний, як і у В'ятці. Влаштуватися на пароплав навіть каботажного плавання було непросто. І тут були потрібні чималі гроші, щоб оплачувати харчі та навчання. Уперше Грін вийшов у море на транспортному судні «Платон», здійснював колові рейси по чорноморських портах, вперше побачив Крим і Кавказ. Плавав він зовсім недовго, а у закордонному порту – Олександрії був усього один раз. Спрага незвичайного вела його кам'янистими дорогами, кидала на гарячі піски, вабила у хащі лісів, які здавалися таємничими...

Мандруючи Росією, він перепробував усілякі професії. Вантажник і матрос «з милості» на випадкових пароплавах і вітрильниках в Одесі, банщик на станції Мураші, землекоп, маляр, рибалка, гасильник нафтових пожеж у Баку, знову матрос на волзькій баржі пароплавства «Буличов і К», лісоруб і плотар на Уралі, золотошукач, переписувач ролей і актор «на виходах», переписувач у адвоката. Навесні 1902 року юнак потрапляє до 213-го Оровайського резервного піхотного полку, де панували дуже жорстокі звичаї. Пензенські есери допомогли йому втекти з батальйону, постачили фальшивим паспортом і переправили до Києва. Звідти він перебрався до Одеси, а потім і до Севастополя. Пропагандистська діяльність завершилася в'язницею. З гордістю згадує письменник про ті події...

…19 жовтня 1905 року. Севастополь. В'язень наріжної одиночної камери Олександр Гріневський усе бачив: як мітингував народ перед в'язницею, і як у дворику перед воротами вишикувалися солдати. Він закричав, застерігаючи. З інших камер теж кричали. Але однаково було вже пізно. Він побачив як залп переломив навпіл матроса і солдата. Як позадкувала, а потім побігла людська юрба. І йому врізалося у пам’ять, як услід за натовпом, якось по-тюленячому, повзла людина з простреленими ногами...

…Їх було четверо: генерал Лескевич, лейтенант Шмідт, колишній народоволець Ємельянов, товариш прокурора Кенігсон. Один за одним вони увійшли до кабінету коменданта фортеці генерал-лейтенанта Неплюєва і зупинилися.

– Чим зобов'язаний, добродії? – встаючи з-за масивного письмового стола, запитав Неплюєв.

– Ми хотіли б одержати пояснення щодо стрілянини у беззбройний натовп, – сказав Лескевич.

– Вам, генерале, не слід було б забувати, що Севастополь місто військове, і війська діяли на підставі військового статуту, тому що поліція була неспроможна охороняти порядок у місті, – показуючи всім виглядом і голосом сердитість і подив, сказав Неплюєв і став посеред кімнати, заклавши ліву руку за спину.

– У в'язниці всього шість політичних, а вбитих – вісім! І поранених ще скільки, – тихим голосом промовив Лескевич і докірливо поглянув на Неплюєва.

Колись, ще будучи молодими офіцерами, вони служили у Скобелєва, брали в облогу Плевну, пам’ятають вирішальне бойовисько під Шипкою. І, мабуть, згадавши про це, Лескевич додав:

– Вони ж не басурмани, своїх убиваємо. Кулі не вибирають.

Неплюєв почервонів і пробурмотів, виправдовуючись:

– Обов’язок для мене понад усе... Гаразд, добродії, я піду вам назустріч. Пане Кенігсоне, залишіться.

На стіл Неплюєва лягли кілька картонних папок. Надівши окуляри, генерал почав уважно переглядати кожну з них. Вибравши п'ять папок він відклав їх убік.

– Ось цих портових робітників тепер не страшно відпустити, тепер Шмідт речі і страшніші говорить. Сьогодні, як мені доповідали, він склав телеграму Вітте, а завтра, чого доброго, і самому імператорові пошле! Але ж батько його – порядна людина, адмірал, я знав його. Неподобство. Ось теж постать: дворянин Олександр Степанов Гріневський! – промовив генерал, перебираючи папки, які залишилися. – Будь ласка: справа номер 2589-в про пропаганду на споруджуваному крейсері «Очаков»... справа номер 2992 про злочинне співтовариство у морському шпиталі... справа номер 3147 про спробу втечі – чи не багато для однієї людини?! Доки таких суб'єктів, як цей Гріневський, у Севастополі не було, було тихо і спокійно. Ні, вже цього ми на волю не випустимо! Небезпечно. Отже, тільки п'ятьох.

І, вмочивши перо у чорнильницю, Неплюєв підписав розпорядження про звільнення п'ятьох робітників порту.

Нічого не розуміючи, Гріневський дивився на своїх товаришів. Тільки що вони увійшли до камери нібито попрощатися, потім відібрали ключі у наглядача, виштовхнули його у коридор, а потім замкнули двері зсередини.

– Іди і передай начальникові, що портовики не фраєри, свого товариша вони не залишать! Нехай усіх випускає!

– На що ви розраховуєте? – запитав Олександр, коли віконечко у дверях зачинилося, і розгублений наглядач пішов доповідати про подію.

– А ти подивися у вікно.

Він знизав плечима і піднявся на табурет. У тому, що він побачив, не було нічого нового. Закіптюжений майдан. Праворуч міська лікарня, куди знесли убитих і поранених, ліворуч спускається шосе у Заміську балку. По той бік балки – міське кладовище. Далі на тлі моря у чистому місячному світлі сріблився Херсонеський монастир..

Після звільнення із Севастопольського каземату Грін їде до Петербурга і там знову потрапляє до в'язниці., а звідти у заслання до Туринська, Тобольської губернії. Через два дні втікає і добирається до В'ятки. Батько дістає йому паспорт померлого у лікарні А.А. Мальгінова і з цим паспортом повертається до Петербурга, щоб через кілька років, у 1910 році, вирушити у заслання до Архангельської губернії. В'язниці, заслання, вічні злидні... Недарма Грін говорив, що його шлях усипаний не трояндами, а цвяхами...

У двадцяті роки приходить час натхненної праці. Ніколи не писав Грін так легко і впевнено і так багато. Феєрія «Червоні вітрила», вірші, оповідання, перший роман, озаглавлені так значуще – «Блистающий мир»... Над ним письменник працював одночасно з іншим твором, теж новим йому за формою, «Повість про лейтенанта Шмідта». Рукопис цієї повісті, на жаль, загублено, але уривок з неї (точніше її короткий конспект), надрукований у 1924 році у московській газеті «На вахте», дає уявлення про її жанр: це був публіцистичний нарис про життя «романтика революції», про повстання «Очакова».

Дуже імовірно, що Грін, якого тоді тільки-но випустили із Севастопольської в'язниці, був свідком подій, бачив Шмідта. Цьому особливо хочеться вірити, коли читаєш «Блистающий мир». Є щось шмідтовське у пафосі трагічної долі літаючої людини Друда. Весною 1923 року Грін живе у Балаклаві, Ялті, а у травні 1924 року оселяється у Феодосії – «місті акварельних тонів». У 1930 році, уже хворий, Грін переїжджає до Старого Криму, який любив за його тишу, за велику кількість садів і ліси, за те, що він стоїть на горі, і звідти видно море. Тут Грін завершував «Автобиографическую повесть», писав оповідання... 8 липня 1932 року письменник помер.

В. Шерстобитов,член НСЖУ

Александру Грину

Иван Рябухин

посвящение в честь 130-летия

* * *

Он родился в Слободском, под Вяткой,

В душном и убогом городке…

И мечтал о парусах украдкой

С детских лет с мечтой накоротке.

Первым словом Грина было – «море»,

И всю жизнь, терпя страдания и боль,

Он мечтал о сказочном просторе,

О влюбленной девушке Ассоль!

Ветер странствий южными ночами

Гладил чудо-яхту по бортам

И манил сияющий огнями

Городок у моря – Зурбаган.

Александр прошел все испытанья

И в Крыму, на южных берегах,

Воплотил заветные желанья

В знаменитых «Алых парусах»!

«Я пишу о бурях, кораблях и доле,

О любви, о смысле случая, судьбе»,

Будучи без сил и очень болен,

Оставался верен Грин своей мечте!

Маринист-романтик, слова гений!

Пред женой храбрясь, набравшись сил,

Он супруге, продав плащ последний,

Букет роз на память подарил!

Старый Крым, родного моря кантик,

Феодосия – приморский Зурбаган…

Увидав, как жил морской романтик,

Плакала от боли Шагинян.

С белой чайкой, реющей над нами,

Плеск морской волны – аквамарин,

Вечно наш – бегущий над волнами,

Капитан далеких странствий – А.С.Грин!

А.С. Грин в Одессе

Капитан придуманных морей…

Альбатрос, парящий над волнами,

Из страны «Грин-ландии» своей,

Он идет по жизни вместе с нами!

Долговязым и нескладным пареньком,

Прибыл Саша Грин сюда в Одессу,

Море заменило ему дом,

Все было в новинку, интересно.

Сколько раз тонул за волнорезом,

Юнгой на «Платоне» он мужал…

Проходил «одесские ликбезы»

И дух странствий сердцем он впитал!

Получив закалку в Черном море,

На всю жизнь запомнил Саша Грин, –

Что всегда с ним, в радости и в горе,

Никогда не будет он один!

Капитан придуманных морей,

Альбатрос, летящий над волнами,

Из страны загадочной своей,

Он идет по жизни вместе с нами!