Він звертав на себе увагу своїм ретельно відпрасованим костюмом з погонами полковника. На грудях сяяли ордени і медалі. Всього 28 нагород, серед яких орден Богдана Хмельницького,
До нього підходили інші ветерани, молоді люди і просто діти, говорили слова вдячності за Велику Перемогу, 65-річчя якої країна відзначала того дня. Ми теж підійшли ближче – і ахнули! Так це ж Михайло Іванович Шепеленко! Скільки ж йому років? Почали прикидати: мабуть, дев’яносто.
– Немає ще, – уточнив ветеран, – 90 років мені виповниться тільки 24 жовтня. Отож я душею ще у рядах активних бійців.
Не став стомлювати ветерана іншими запитаннями. Домовилися поговорити напередодні ювілею. Ця друга зустріч вразила ще більше: Михайло Іванович тримав у пам’яті сотні фактів, викладав їх із зазначенням точної дати і години подій. Можливо, це особливості вдачі, а можливо, вплинули роки роботи у школі, навчання на різноманітних військових курсах.
Цей талант оцінили і, незважаючи на те, що молодий чоловік рвався у бій, його направили в інтендантську службу при штабі Воронезького фронту. Але війна, як кажуть, усіх діставала, зокрема і штабістів. Доводилося Михайлові не раз і не двічі відбивати ворожі атаки, йти в наступ. В одному з боїв за визволення Вінницької області він був тяжко поранений. Довго лікувався. Але демобілізувався лише у п’ятдесят другому.
Щиро кажучи, про його інвалідність я дізнався лише зараз, хоча знайомий з Михайлом Івановичем багато років. Та й іншим, гадаю, про це мало що було відомо. Як і про те, що після війни він брав участь у відбудові зруйнованої фашистами Одеси, морського порту та багатьох промислових підприємств.
У мирний час М.І. Шепеленко багато навчався, одержав вищу освіту. З гордістю говорить про свою багаторічну роботу у партійних органах.
– Це був час творення, – згадує ювіляр, – і вся наша робота була спрямована на подальший розвиток Одеської області. Наші успіхи тоді гриміли по всій країні. Таке не забувається.
Вийшовши на пенсію, Шепеленко не втрачав зв’язків з ветеранами війни. Він бере активну участь у роботі різних громадських організацій, дописував до багатьох газет, зокрема і до «Правди». А нещодавно звернувся з листом до Голови Верховної Ради України. І сьогодні не без гордості показує особисту відповідь Володимира Михайловича Литвина: «Дякую за листа і щире вболівання за Україну».
Але ще менше його колеги-товариші по службі знали про особисте життя Шепеленка. А тут є чим захоплюватися, що брати за приклад.
З дружиною Клавдією Трохимівною він поєднав свою долю після війни, у 1946 році. І от уже 64 роки вони йдуть по життю поруч. У них троє дітей – два сини і донька. А сьогодні дідуся й бабусю тішать не тільки діти, онуки, але і правнучка Оленька і праправнучка Ніколь. Усього у дружній родині Шепеленків 30 чоловік. І всі вони живуть в Одесі, успішно трудяться і не забувають своїх родових коренів. Минулої неділі величезна родина зібралася разом, щоб привітати любого батька, дідуся і прапрадідуся. І побажати йому здоров’я, сімейного щастя і довгих років життя.
Редакція нашої газети долучається до цих привітань.
