Світська хроніка
Бути чи не бути?
Улюблена “чорнявка” з ВІА “Гри” Надія Мейхер планує найближчим часом знову взяти декретну відпустку. Проте є загроза втратити робоче місце у славнозвісному тріо.
– Восьмирічний син Ігор просить братика. Намагаюся пояснити йому, що тут замовити не можна. Ви знаєте, я сама тільки нещодавно, нарешті, усвідомила, що знову хочу дитину, – поділилася Надія. – Чомусь після народження Ігоря у мене не було бажання дарувати світу ще дітей. І ось через вісім років таке бажання у мене з’явилося знову.
Надія близько двох років зустрічається з московським бізнесменом Михайлом Уржумцевим. Однак про узаконення відносин мова буде йти в тому випадку, якщо Надія завагітніє.
«Пташку шкода»
Популярність книжок про Гаррі Поттера серед підлітків Індії призвела до зниження чисельності сов, що проживають в країні. У книжках сова є особистим листоношею і домашньою улюбленицею Поттера. Тому в багатьох сім’ях стало модно дарувати сов дітям на індійське свято Дівалі, під час якого відбуваються обряди і ритуали, з використанням тіла сови, а також черепа, кігтів, пір’я, крові.
Крім того, причиною нелегальної торгівлі совами є використання птахів у магічних ритуалах, які і досі практикуються в цій країні. Тим часом авторка книжок про Гаррі Поттера Джоан Роулінг не виключає, що в майбутньому напише ще одну книжку про хлопчика-чарівника.
У вир з головою
Депутат російської Держдуми Сергій Капков став головною світською персоною останнього місяця через розлучення з дружиною заради Ксенії Собчак. 34-річний чиновник зізнався, що тепер він є кавалером Ксенії Анатоліївни без будь-яких «але».
28-річна телеведуча, якій не звикати до закидів колег, сьогодні чиста, як білий аркуш. Вперше коханці з’явилися разом на публіці в березні 2010 року – на виставці американського художника-експресіоніста. Тоді чарівний політик здався Ксенії цілим світом, і вона поринула в роман з головою, почавши відмовлятися від багатьох пропозицій по роботі.
Підготовлено за матеріалами інтернет-сайтів
Пам’ять не вмирає
Новела
Уранці весь аул, як кажуть, від малого до старого зібрався на мітинг. Здавалося, навіть на першій після громадянської війни сходці, не було стільки народу, як тепер. Усі покірливо слухали уповноваженого від районної влади. Лише Дорткулі буркотів, не погоджуючись із ним. І висловив би власну думку привселюдно, але сусіди увесь час смикали його за рукав, мовляв, помовч, хто тебе буде слухати. Та й врешті-решт, що поганого в колективному господарстві?
– Звичайно, – нервово відповідав він старому, який стояв поруч. – Тепер усе моє буде твоїм, а твоє – моїм… Всім аулом будемо вкриватися однією ковдрою…
Хтось посміхнувся, сусід помахом руки дав зрозуміти, що треба помовчати. А він – все бурчить і бурчить: «Тільки Мелекуш нікому не віддам».
Усі зійшлися на тому, що з завтрашнього дня худобу почнуть приводити на майдан, що біля школи. І з тієї хвилини вже кожний мешканець аулу буде вважатися членом колективного господарства…
…Дорткулі не міг спати… Від страху розлучення з улюбленицею різні думки роїлися в голові. Хотів, було, поділитися ними з дружиною і матір’ю, але вирішив не будити їх і тихо вийшов на подвір’я. Мелекуш, почувши знайомі кроки, зраділа і пішла назустріч. Схоже, що вона теж непокоїлася. Дорткулі провів долонями по гриві, а вдячна кобила потяглася мордою до нього, віддано дивлячись в очі своєму господареві. Вона ніби відчувала, що від рішення господаря тепер залежить її доля. І не могла збагнути, чому він неспроможний щось вдіяти. Від своєї неспроможності йому стало соромно перед нею і батьком…
І згадався сину солдата той липневий день 1918-го. На околиці аулу, біля підніжжя Копетдагу, він, тринадцятирічний, слухав настанови батька. І в чужі руки не віддавати Мелекуш… Тільки тоді і на думку синові не спадало, що то його остання розмова з батьком, що його розлучатимуть навіть з пам’яттю про нього. Від цих думок тиха ніч нагадала йому ту, тривожну…
…Вони з Мелекуш пройшли через весь аул, коли усі сусіди ще спали. Зупинилися на майдані, де лежать три камені, що вросли в землю. Він сів на той, на якому колись сидів батько. А поруч стояла Мелекуш. Треба ж, у кожному листі батько запитував про неї. І в останньому, наприкінці, просив: не кривдьте нашу Мелекуш…
Що й казати, любив він її так, ніби людину. І свою любов встиг передати синові… Давно відійшов до іншого світу батько, але усе сьогодні нагадує про нього. У ці хвилини Дорткулі ніби відчував батьківську присутність. Він подумки з ним розмовляв і гладив гриву коня. І тут, біля каменів, дав клятву – не віддавати Мелекуш-годувальницю до колгоспу.
…Коли він повертався додому, вже світало. По дорозі йому зустрічалися односільчани. Хтось тяг за собою візок, хтось гнав десяток овець. З верхньої вулиці ніби під конвоєм вели гордовитих верблюдів. Дорткулі йшов і думав: «Слухняний у нас народ… А я, я – такий самий. Лише пам’ять про батька нікому не віддам».
…Протягом місяця Дорткулі кочував по родичах і знайомих. Де він тільки не ховав коня. Але знайшлися в аулі люди, котрі видали його начальству. І довелося віддати улюбленицю до колгоспу. За батькові заслуги Дорткулі залишили їздовим, закріпивши за ним Мелекуш.
Не міг натішитися. Тільки ніч розлучала їх. А так увесь час разом: і напував, і купав, і годував як дитину. Тільки останнім часом стала вона тяжко дихати. Та й ходити швидко вже не могла. Що й казати, роки своє беруть! Їй стукнуло двадцять чотири. Для конячого віку, кажуть, це вже багато.
…Ранок ніби не віщував прикрощів. Усе починалося своєю чергою. Та от коли Дорткулі поніс сіно до стайні, до нього озвався їздовий:
– Вчора Мелекуш зовсім погано стало, так погано, що вже і на ногах не трималася… Її розпорядилися здати на бойню.
Дорткулі ще довго стояв, не знаючи, як бути. Кинув на землю мішок… І не зчувся, як опинився на місці останньої зустрічі з батьком. Сів на той же, батьківський, камінь.
«Усе живе – не безсмертне. От і в коней усе до пори, до часу… Та людина, на відміну від коня, перед смертю може підбити підсумок свого життя… А що в ньому головне?» – подумав і сам собі відповів: «Не кількість прожитих років, а що вчинив доброго за відпущений тобі Аллахом час…»
…Дорткулі йшов, низько опустивши голову, і дуже жалкував, що його маленький син не встиг подружитися з Мелекуш… А потім заспокоїв себе: як тільки син підросте, обов’язково приведе його сюди, до трьох каменів… Адже пам’ять береже тільки гідних… І ніколи не вмирає…
Іван НЄНОВ
Замальовка
Місто контрастів
Ось такий розхожий вислів, такий от теле-, та й газетний штамп був на озброєнні за часів моєї молодості. Телеоглядачі та журналісти, як правило, починали викриття з цієї фрази. Лондон – місто контрастів. Париж – теж місто контрастів. Хоча, якщо подумати, що у цьому незвичайного, тим більше, поганого? За всіх часів, в усіх народів були багаті, були і бідні. І контрасти – це нормально.
На ринку у м’ясному корпусі мені довелося спостерігати, як вгодований пес ліниво обнюхував розкішну кістку. Обнюхав і відійшов. А кісточку поклала до сумки не бомжиха, а чистенько прибрана літня дама. Що вдієш, контрасти...
Паркуються біля базару іномарки. І тут-таки снують тачки-«площадки», які служать не одному поколінню вантажників. Комп’ютери – і ручна праця. Контрасти, контрасти...
Похмуро курять ветерани, зібравшись на ґаночку відділу кадрів УДП: хоча б один рейсик дали зробити. А біля навчального центру – молоді, веселі обличчя процвітаючих «підпрапорників». Контраст, що називається, явний.
Повернімося на ринок. Тут сьогодні центр життя міста. Контейнер благополучного підприємця, поруч старий моряк на «полі чудес» продає свої останні інструменти... Хтось прийшов випити пивка, хтось – зібрати порожню склотару.
Великий Висоцький якось зазначив, що Одеса схожа на Марсель. Що ж, Одеса схожа на Марсель, Ізмаїл – на Одесу. І якщо в Одесі є відома Молдаванка, то в Ізмаїлі – не менш колоритна Баранівка. Всі південні портові міста схожі, мабуть, одне на одне. І жити тут – велике щастя.
Валерій МЕССОЙЛІДІ, м. Ізмаїл
Васильківці: 86-й сезон
З днем народження, театре!
7 листопада – знаменний день. Знаменний насамперед тим, що це – день народження Одеського українського театру.
Спробуємо перенестись в ті далекі часи… на відстань у 85 років.
Ось що писав перший завідувач літературної частини новоствореного колективу (тоді письменник-початківець, а згодом загальновизнаний драматург) Іван Микитенко:
«Одеський Державний Театр відкрився в день 8-ї річниці Жовтневої революції – 7 листопада 1925 року п’єсою А.В. Луначарського «Полум’ярі» в постановці Б.С. Глаголіна та художнім оформленні М. Матковича.
Перед другою виставою 8 листопада, що, як і перша пройшла з величезним успіхом, при переповненій залі відбулася урочиста частина, в якій взяли участь представники Окружного Комітету партії, Окрвиконкому, Політосвіти, Окрпрофради, Наукової Комісії, Філії Академії Наук і «Гарту».
Представники партійних, радянських професійних, політосвітніх, наукових установ і «Гарту» відзначали особливе значення театру, як огнища нової культури, і висловлювали театрові гарячі побажання найпродуктивнішої роботи.
Колектив артистів зі щирим піднесенням надзвичайно чітко і яскраво показав себе з перших же вистав…
…Відкриття театру і всі подальші його вистави, можна сказати, завоювали одеську суспільність…»
Згадує Лідія Володимирівна Мацієвська, народна артистка України:
«Особливо я серйозно почала ставитись і до театру, й до себе, як актриса, з вступом до Одеської Держдрами в 1925 році.
Я не була учасницею першої вистави – «Полум’ярі», проте день народження театру був і моїм днем народження як актриси-держдрами. В цьому колективі я зрозуміла, що ми, актори, повинні бути інженерами людських душ. Вони покликані активно допомагати затвердженню нового суспільного ладу в свідомості людей.
В цьому розумінні завдань, які стоять переді мною, я створюю свої сценічні образи: Півнихи («Диктатура» І. Микитенка), Ганни Андріївни («Ревізор» М. Гоголя), інших своїх героїнь у виставах театру.
Мені, актрисі характерного амплуа, багато доводиться працювати над різними образами, наснажувати їх глибоким внутрішнім змістом, наділяти всілякими характерними деталями й фарбами, щоб можна було краще критично викривати нашу дійсність в боротьбі за нову людину».
Лідія Мацієвська пройшла разом з театром великий шлях… До останніх днів свого життя вона була разом з цим колективом: від 1925-го до 1956 року…
Народний артист СРСР Євген Порфирійович Пономаренко:
«Темпераментні одесити колись висловлювали незаперечну, на їхню думку, «істину»: актор, який «пройшов» в Одесі, «пройде» всюди. Так високо вони оцінювали свою вимогливість і розуміння театрального мистецтва.
Держдрама в Одесі «пройшла».
На другий сезон 1926-27 рр. я вже був у творчому складі театру. У перші роки своєї праці в театрі намагався вивчити й перейняти все, що бачив на сцені, всю багатогранність мистецтва талановитих старших акторів. Я був щасливий грати з ними на одній сцені…»
Володимир Вольський, ветеран сцени:
«Усе своє свідоме життя я віддав театру. Я не був ні актором, ні режисером. Я був скромним помічником режисера, а тому знаю театр з самого нутра.
… В Одесі щойно народився український державний театр. Уявіть собі, в одному приміщенні, на Грецькій вулиці, двоє дверей поруч: одні вели до російського театру, другі – до українського, а неподалік був ще й єврейський. На відкриття держдрами до каси вишикувалась довга черга. До постановки її дирекція (директор Борис Стах, людина високої культури, особисто знайомий з Е. Багрицьким, К. Паустовським, І. Бабелем та іншими видатними письменниками) запросила актора і режисера Бориса Глаголіна, якому добре були відомі смаки одеського глядача, його нахил до екстравагантності. З самого початку вистави режисер «ошелешив» глядача: при повній темряві на сцені і в залі, з глибини сцени, з широко розчинених з вулиці дверей, голосно сигналізуючи, просто в залу мчить авто з засвіченими фарами.
Глядачі, жахнувшись, притислися до крісел. Перед рампою машина зупинилась, сцена освітилась, з передніх дверцят легко вискочив жвавий матрос Власик (Шумський), розкрив дверцята заднього сидіння – вийшов елегантний Руделіко (Блакитний), вивів Діану де Сегонкур (Ужвій). Все було так несподівано і незвичайно…
Все місто кинулося на прем’єру, квитків не вистачало….
Досвідчений адміністратор Борис Чацький, стежачи за чергою, керував і касиркою. І коли в касі лишалася ще якась сотня квитків, він наказував вивісити «аншлаг». Зашуміла черга: «Як, з ранку стоїмо…» І почалися дзвінки адміністратору: «Борисе Михайловичу, зробіть ласку, влаштуйте два квитки!» Він. Звичайно, робив ласку. Так було і другого, і третього дня – цілий місяць, аж до другої прем’єри.»
Ми ще багато разів згадуватимемо тих, хто був першими…
Тих, хто був на сцені від 7 листопада 1925 року, хто зустрів п’ятий день народження театру, хто робив свій мистецький внесок в загальну театральну справу.
7 листопада 2010 року Одеському академічному українському музично-драматичному театру імені В. Василька виповнюється рівно 85 років.
Життя продовжується… Радісна творчість триває. Щовечора глядачі поспішають до театру на зустріч з улюбленими артистами.
Театр знаходиться у невтомному пошуку, розширює свої обрії. Крім основної сцени, яка пам’ятає сузір’я знаменитих артистів, діють експериментальні сценічні майданчики: творча майстерня «Глядач на сцені» та «Сцена 38», на яких свої правила гри, взаємозв’язків.
7 листопада о 18.30 театр запрошує глядачів подивитися на «Сцені 38» комедію «Два ангели» за п’єсою В. Шендеровича (постановка художнього керівника театру, народного артиста України І. Равицького).
А 10 листопада відбудеться ювілейне свято «Нам – 85».Початок о 18 год. 30 хв.
Вхід за запрошеннями.
Наш кор.
