…А життя відповідає взаємністю
З початку сімдесятих і до другої половини вісімдесятих років минулого століття він пропрацював заступником голови Одеського облвиконкому, де відповідав за стан справ на селі.
Будучи одним із перших керівників області, запам’ятався нашому брату – журналісту як людина прогресивних на той час поглядів, тверезо мисляча й далекоглядна. Виступаючи на всіляких господарських нарадах, пленумах обкому партії, сесіях облради, у районах перед людьми, практично не користувався папірцями, цитатами вождів і вождиків, як було прийнято, і, допевна, навіть модно в ті часи. Говорив завжди чітко, зрозуміло, оперуючи небагатьма, але переконливими цифрами, часто вживаючи, замість заскорузлих фраз, народні приповідки. З ним пов’язано чимало новобудов, що з’явилися тоді в селах краю: шкіл, дитсадків, амбулаторій, лікарень, фельдшерсько-акушерських пунктів, клубів і будинків культури, стадіонів і спортивних залів. Зародилося таке поняття, як сільська промисловість, тобто за його благословення та сприяння низка колгоспів і радгоспів ставали підприємствами замкнутого виробничого циклу, споруджуючи у себе невеликі, добре оснащені переробні, комбікормові заводи, олійні, млини тощо. Безпосередньо до виробників прив’язувалися і нові державні підприємства: Ізмаїльський консервний, Балтський молочний і низка м’ясокомбінатів.
Найчисленніші гості… спогади
Нині Віктор Антонович Коваленко відзначає своє 80-річчя. Відзначає скромно, з родиною та найближчими друзями. А найчисленнішими гостями в ці дні стали… спогади. Чіпка пам’ять вихоплює, мов кадр з фільму, мамину розповідь по те як він, трирічне хлопченя, походжаючи двором, жував сухий коров’ячий кізяк (був же голодний 33-й!).
– Вітько, що ти їси?
– Макуху, – відповідав діловито й переконливо.
Загалом голод, що супроводжував і його подальше дитинство (особливо в часи фашистської окупації: батько з першого і до останнього дня війни – на фронті, мати – з п’ятьма дітьми у рідному селі Михайло-Олександрівці Березівського району, зайнятому ворогом) і юність, коли був студентом у Заводівському сільськогосподарському технікумі, навчив на ціле життя цінувати кожну скориночку навіть найчерствішого та найчорнішого хліба – але не вбив людського начала.
– Мої однокурсники по технікуму, чиї села були неподалік Заводівки, у вихідні ходили додому, бо чим же поїдеш у 1947 році, – згадує Віктор Антонович. – Робив це і я. Побачуся з мамою, татом, який повернувся з фронту інвалідом першої групи, п’ятьма сестричками, іншими родичами. Вони гуртом зберуть мені на зворотній шлях кружальце мамалиги чи макухи, кілька цибулин – рік же був, як і 33-й, люто голодний. Дибаю у зворотньому напрямку добрий десяток кілометрів. Глухої ночі повертаюся у гуртожиток. Підходять й інші хлопці. Нас у кімнаті жило дванадцятеро. Хто кілька картоплин варених приніс, хто яблук кілька, хто в’яленого ляща чи коропчука. Викладаємо все на стіл і кожну, так би мовити, одиницю принесеного ділимо на дванадцять рівненьких частин…
Самостійне трудове життя розпочав агроном-льонарем у сусідній Миколаївській області, куди був направлений по закінченні технікуму. Потім – дійсна військова служба, знову ж таки робота агрономом у рідному краї, запрошення на посаду інструктора Березівського райкому комсомолу, де пройшов шлях до першого секретаря, а згодом – і другого секретаря райкому партії. Стаціонарно закінчив Київську вищу партійну школу.
– Там штанів марно не протирав, – каже Віктор Антонович. – Зокрема для себе, значно в більших обсягах, ніш того вимагала програма, проштудіював економічні праці Маркса, Рікардо, Сміта, Столипіна і багатьох сучасних вітчизняних та закордонних вчених. Тож зверстати бюджет району чи, скажімо, області, для мене не складало особливих труднощів як у його прибутковій, так і витратній частинах. Це та багато іншого, почерпнутого у ВПШ, вельми стало в пригоді надалі. Особливо, коли, за дорученням обкому партії, довелося з нуля відтворювати Іванівський район, поділений свого часу між Комінтернівським, Роздільнянським та Березівським. І нічого – у 1966 році ми сформували район, що був, правда, найбіднішим в області. У 1968-му – геть позбулися туберкульозу і бруцельозу, на котрі поголовно хворіло практично все стадо великої рогатої худоби кількістю близько 9 тисяч тварин. А 1970 року район за економічними показниками визнали найкращим на Одещині. Стадо, вже абсолютно здорове, високопродуктивне і перспективне, зросло до 11-ти тисяч голів. Сьогодні, певне, по всій області стільки не набереться.
Зі вчителями поталанило
Ситуація у його життєвій кар’єрі змінилася за одну добу. Перший секретар Іванівського райкому, за рішенням бюро обкому Компартії України, пройшовши півторагодинну бесіду з першим секретарем ЦК КПУ Шелестом у Києві та 40-хвилинну розмову з секретарем ЦК КПРС Кулаковим у Москві, був призначений на посаду заступника голови Одеського облвиконкому.
– У роботі завжди спирався на розумну думку і допомогу людей, – зазначає Коваленко. – Працюючи у Березівському та Іванівському районах, я знав усіх голів і директорів господарств та підприємств, установ і організацій, керівників середньої ланки, провідних спеціалістів.
Цьому його навчили два славні земляки, два двічі Героя Соціалістичної Праці, два керівники і хлібороби від Бога: Макар Онисимович Посмітний і Павло Пилипович Ведута. Обох – марно було шукати у службових кабінетах, зазвичай вкритих павутиною. Їх кабінетами були поля й ферми, місцем проведення літучок – польові стани й так звані червоні куточки тваринницьких комплексів. Їх виробничою естетикою й вимогою вважалися ситі люді на всіх виробничих ділянках, чисті від бур’янів лани, охайні ферми, теплі і красиві дитсадочки та школи, хороші дороги, доглянуті садиби колгоспників.
У процесі роботи в облвиконкомі до мудрих порадників додалися інші представники корпусу голів колгоспів і директорів радгоспів: Марія Дмитрівна Шолар, Василь Захарович Тур, Євген Полікарпович Дунський, Микола Георгійович Миндру, Федір Федорович Вірич. Список цей можна вести далі. Адже обійнявши нову посаду, Коваленко особисто зустрівся з кожним із 650 з лишком керівників господарств області, знав їхні ділові якості, сильні та слабкі сторони, суто професійні здібності та можливості. Це дуже допомогло у 1976 році, коли в області спалахнула епідемія африканської чуми – страшного для тварин захворювання, особливо для свиней. Воно в лічені дні вразило 350 тисяч голів. Слід було, не гаючи ні години, організувати карантинні заходи, утилізацію загиблих і хворих тварин, дезінфекцію приміщень і цілих територій, встановити дезінфікуючі бар’єри, у всіх, без винятку, напрямках на автомобільних і залізничних шляхах, прикордонних переходах, в морських та авіапортах. Задіяно було весь потенціал зооветеринарної, екологічної та інших обласних служб, міліція, армія, прикордонники, митники.
– Сьогодні навіть не віриться, що ми за якихось три місяці ліквідували наслідки епідемії. Деякі країни витрачали на це роки, – посміхається Віктор Антонович. – Хоча, звичайно, втрачено було значну частину м’ясного свинопоголів’я, зате цілком локалізовано та знищено вірус страшної епідемії, не допущено його проникнення на території сусідніх Румунії, Молдови, Вінницької, Кіровоградської та Миколаївської областей України. Це було випробування на міцність характерів, нервів, на професіоналізм, вміння діяти у екстремальній ситуації швидко і, головне, безпомилково. Без зайвого галасу та метушні.
Між іншим, як вважає Віктор Антонович, тема всіляких епідемій, що впродовж останніх п’яти десятиліть фіксувалися на Одещині, заслуговує на глибоке вивчення. Справді, з чим тільки не зіштовхувався регіон ледь не першим в колишньому СРСР, а тепер – в Україні. Причому небезпека загрожувала однаковою мірою життю і людей, і тварин. Згадаймо лишень: нашестя колорадського жука, ящур, туберкульоз і бруцельоз, африканська чума, холера, ВІЛ/СНІД, пташиний та свинячий грип… Зрозуміло – область прикордонна, морська. Але чи тільки випадковий фактор сприяє тому, що на її територію заносяться небезпечні інфекції? Тут є над чим, на думку колишнього керівника, помислити аналітикам цілого ряду служб, починаючи від СБУ і закінчуючи епідеміологами, ветеринарами, митниками тощо. Адже боротьба з епідеміями – це велетенські матеріальні й моральні витрати.
Коли ж говорити про наш агропромисловий комплекс загалом, то його майбутнє – за крупнотоварним виробництвом замкнутого циклу, вважає В.А. Коваленко. Альтернативи не дано. Лише за такої умови можливе системне впровадження новітніх технологій як у рослинництві, так і у тваринництві, сучасної високопродуктивної техніки, систем захисту, зокрема й від уже згадуваних епідемій…
Загалом же, попри чимало життєвих складнощів, котрі трапилися на життєвому шляху вже у так званий перебудовчий період (скажемо тільки, що пенсію, гідну його, як колишнього державного службовця першого рангу, почав одержувати зовсім недавно), Віктор Антонович зустрів своє 80-річчя з хорошим робочим настроєм. Адже він і зараз працює на Одеському портовому елеваторі заступником директора з екологічних питань. Багато читає, цікавлячись процесами, що відбуваються в сучасній економіці, охороні довкілля, внутрішній і зовнішній політиці, культурі. Має на всі явища сьогодення власну аргументовану думку. До нього звертаються по поради, і він їх дає в силу своїх знань та багатого життєвого досвіду. Живе разом з родиною скромно, не краще й не гірше більшості пересічних громадян. Як кожна добра людина, він любить життя, а воно, слава Богу, відповідає йому взаємністю…
Віктор КОЗЮРА,«Одеські вісті»
Гарна, привітна, дбайлива…
«Ура-а! Бабуся прийшла!», – такими радісними вигуками зустрічають свою бабусю Ольгу Петрівну Ратушну її троє онуків. Особливо тішиться найменша онучка Світланка.
Ольга Петрівна ще працює, тому не може приділяти своїм онучатам стільки часу, скільки хотілося б. Та це не применшує її любові до них. Клопочеться жінка і своїми обома синами, і невістками. У неї знайдеться добре слово для кожного. В мирі та любові живуть зі своїм чоловіком. Вадим Володимирович працює водієм в райдержадміністрації.Тож іноді на роботу їдуть разом. А вже з роботи – як доведеться. Чоловікові нерідко приходиться затримуватись та їздити у відрядження. Тоді Ольга Петрівна намагається впоратися і за себе, і за чоловіка. Більшість домашньої роботи припадає на її плечі. А вона ще й намагається підсобляти дітям.
Все своє життя Ольга Петрівна працює з людьми. Ще зразу після школи набула фаху секретарки-машиністки. Згодом ця професія трохи трансформувалася. Із впровадженням комп’ютерів приставка «машиністка» відпала. Та залишилося дещо незміне для всіх часів – уміння спілкуватися з людьми, знаходити спільну мову із вимогливими, принциповими, іноді дратівливими керівниками та здебільшого нетерплячими відвідувачами. Вона врівноважена, спокійна і майже завжди усміхнена. Але це не та професійно-вимуштрована усмішка сучасних, більше схожих на манекенниць, секретарок. Як сказав один чоловік : «Ольга Петрівна натуральна, не схожа на отих, що нагадують ляльок Барбі».
Саме отією натуральністю, непідробністю і приваблює вона до себе людей. А ще Ольга Ратушна, якщо тільки може, обов’язково допоможе людині. Ось уже тривалий період вона працює секретаркою райдержадміністрації. Маленька примальня від її присутності завжди затишна і привітна. Якось Ольга Петрівна хворіла, іІ її роботу виконували інші люди. Начебто все було як завджи, але чогось бракувало. Досвід, професіоналізм цієї жінки настільки гармонічно поєднується з її добротою і невимушеністю, що у всіх, хто з нею спілкується, стає легше на душі. Вона так вміє розрадити людину, що та, навіть не одержавши того, заради чого приходила до РДА, виходить заспокоєною.
Цими днями Ольга Петрівна відзначатиме свій ювілейний день народження. Впевнена, що буде він уквітчаний квітами та щирими вітаннями, бо вона того заслужила багаторічною працею, добротою і щиросердістю.
Тож хай щастить цій невтомній трудівниці, люблячій дружині, добрій матусі і бабусі, просто хорошій людині.
Колектив «Одеських вістей» приєднується до вітань. Всього Вам найкращого, Ольго Петрівно!
Лариса АлексЄЄва,Ширяївський район
