Про людей, які вміють робити багато чого, говорять: «і швець, і жнець, і на дуді гравець». Саме такою і є героїня нашої розповіді Людмила Петрівна Будниченко, яка опанувала сімнадцять професій. Вона працює директоркою Степанівського міжшкільного навчально-виробничого комбінату в Роздільнянському районі. До Степанівського НВК, що розвалювався, у вісімдесяті роки вона прийшла завучем, а незабаром стала його директоркою. Найперше звернулася до керівників господарств, із яких діти приїжджали на навчання – з Лиманського, Яковлівки, Степового, Кучургану, Щербанки – із проханням посприяти у ремонті. Ніхто не відмовив у допомозі – хто піском, хто цементом, хто фарбою. А вона разом із колегами, засукавши рукава, мила, фарбувала, саджала квіти… Хоча за плечима була вже робота педагога-організаторки в одній зі шкіл району, багато що довелося освоювати заново. Адже поряд із цілою низкою ПТУ, що були в районі, НВК був своєрідною базою для підготовки дітей до вступу до цих навчальних закладів. Вихованців Степанівського НВК сьогодні можна зустріти не лише за кермом вантажівки або трактора, за прилавком магазину або за швейною машинкою, але й серед працівників міліції, митниці. Цінують таких призовників і в армії.
Навчально-виробничих комбінатів років тридцять тому в Україні було 360, а в Одеській області – 36. Сьогодні залишилося 10. Мають ліцензії – 4. Серед четвірки і Степанівський. Щоправда, кількість професій із різних причин довелося скоротити. Залишилися – водій категорії «АВС», тракторист-машиніст сільськогосподарського виробництва, перукар та оператор комп’ютерного набору. План відкриття комп’ютерного класу директорка виношувала довго, але грошей не було. А дуже хотілося, щоб сільські діти теж мали змогу навчитися комп’ютерної грамоти. Довелося продати за тендером старий комбайн, і на виручені гроші закупити устаткування. Швейний цех із повним комплектом машин теж у розпорядженні учнів. Це при тому, що з державного бюджету практично, крім зарплати, НВК не одержує жодної копійки.
Домовленості про співпрацю з місцевими фермерами тут досягнуто давно. Учні допомагають фермерам ремонтувати техніку, а ті надають змогу опанувати практичні навички, запрошують на роботу. Раніше НВК співпрацював і з Одеською національною академією холоду. Багато які діти потім ставали її студентами. Займалися на базі НВК і перепідготовкою кадрів за пропозицією центру зайнятості, співпрацювали із Петровським технікумом. Шкода, що гарні починання, не з вини НВК, залишилися у минулому.
Людмила Петрівна усією душею вболіває за своїм дітищем – НВК. Саме своїм. Вона його обстояла, коли через невисоку зарплату бракувало фахівців-викладачів зі швейної та слюсарної справи. Сама була і за водія, і за швачку, і за комбайнера, і за перукаря, і за медсестру. Опанувала роботу кіномеханіка. Автомобіль свій особистий водила донедавна.
Кажуть: «жінці стільки років, на скільки вона виглядає». Хоча вік у Людмили Петрівни поважний, вона виглядає молодше за свої роки. Коли бачиш її поруч із доньками, вона більше скидається на їхню подругу. По життю для них мама – авторитет. Вони з нею радяться в усьому, діляться радостями та прикростями.
За багаторічну працю Людмилу Петрівну удостоєно багатьох нагород. Але найдорожчі для неї листи випускників НВК. Їх багато – цілий альбом. Прислані вони з усіх куточків колишнього Союзу. Тут, у Степанівці, їм дали перший старт у житті – допомогли визначитися у виборі професії. Причому безкоштовно, без переривання навчання у загальноосвітній школі. Адже добре, чи не правда?
