Вона стояла на колінах перед розкиданим могильним горбком з похилим дерев’яним хрестом, здійнявши тремтячі старечі руки до вологого листопадового неба. Безкровні губи шепотіли якісь тільки їй зрозумілі слова, а по зморшкуватих впалих щоках стікали сльози. Біля її колін лежали обкорований ціпок із закарлюкою на кінці і букетик жовтих дрібноголових хризантем. Я, прибитий власним горем (поховав рідну людину), підійшов до бабусі. Вона безутішно подивилася на мене і, підводячись, промовила, тяжко зітхнувши: «Нелюди, нелюди, іроди. Покарай їх, Господи». І широко перехрестилася.
З’ясувалося, Єфросинія Павлівна (так назвалася бабуся) два дні тому поховала чоловіка. На могилу поклали вінки, живі квіти, запалили свічі. І маленьку берізку посадили – улюблене дерево покійного. А сьогодні побачила розкидану, яка ще не встигла підсохнути, землю надгробка і похилений хрест.
Поки я висловлював співчуття Єфросинії Павлівні і обурювався на адресу цвинтарних злодіїв, від затуманеної околиці Одеси напливли кошлаті хмари, і полив дощ. Промоклі, ми дісталися до першого укриття, де я залишив Єфросинію Павлівну і засмучений пішов до кінцевої зупинки 201 маршрутки, яка чомусь не може подовжити свій шлях на якихось півтора кілометра, щоб підвозити людей до самого цвинтаря, який називається «Західним». Звідти на посадковий майданчик доводиться добиратися брудним узбіччям траси, якою безупинно мчать зустрічні автомобілі.
За християнською традицією ми з дружиною знову відвідали могилу наступного дня. І були шоковані: на ній – жодного вінка, від вазонів з посадженими у них хризантемами залишилися тільки виїмки у розмоклій під дощем землі, табличка на хресті перекошена...
На ридання дружини відгукнулися чоловік і жінка, які стояли неподалік. Вони були також принижені чиїмось подонством, побачивши кимось оголену могилу.
Як таке можливо? Адже при вході на цвинтар на загальний огляд вивішено оголошення, що місце упокоєння душ праведних охороняється, зокрема і злими собаками. Так, мабуть, їх прикормили ті, хто вершать блюзнірство над могилами, ігноруючи елементарні правила моральності, які визначають поведінку людини у суспільстві. Вдень ці тварюки, в образі людському, ходять неспішно біля нових поховань, як ісусики з благовидним виразом на обличчях, видивляючись здобич. А з настанням темряви вершать свій чорний бізнес. Які ж антидушевні та антидуховні якості треба мати, щоб красти вінки і квіти з могил, викопувати деревця і торгувати ними? Тільки бузувірські! Тому що тільки нелюд здатний на таку підлість.
У відповідь на наше запитання: як таке можливо? – у цвинтарному адміністративному будинку тільки плечима знизали і висловили співчуття. Мою пораду влаштувати засідку біля огорожі, за якою я побачив акуратно складені свіжі вінки, взяли до відома. І просвітили: треба було вінки поламати, а квіти обрізати до голівок, щоб їх заново не продали.
Хтось може сказати, що я керуюся особистою мотивацією. Безперечно, це так, але ж подібного зазнали багато людей, які живуть і в Одесі, і за її межами. Мій давній знайомий Юрій Олександрович Петрусенко із селища Таїрового зі сльозами на очах розповів про те, що дві туї, які росли біля могили донечки, викопали і забрали христовідступники. Колега по роботі розповіла, що покидьки зрізали мідні кулі на огорожці, а у її знайомих викрали огорожу. Подібних фактів не злічити...
Я не прихильник доносів. Але у даній ситуації донос на нелюдів швидше мав би не темний, а світлий відтінок. Упіймати б могильного злодія і прив’язати до спаплюженого ним хреста, щоб вдень і вночі просив Господа про відпущення гріхів.
Переживаючи власну тривогу і співчуття до тих, хто розповідав мені про наругу над світлою пам’яттю близьких їм людей, які з волі Всевишнього відійшли в інший світ, я мимоволі згадав розповідь сестри про те, з якою любов’ю доглядали поляки за могилою нашого брата Олексія, який загинув при форсуванні Одера навесні 1945 року. І сам бачив доглянуте кладовище у Будапешті, де поховані радянські воїни, які загинули смертю хоробрих при визволенні столиці Угорщини від фашистів.
Свого часу я був позаштатним кореспондентом ТАРС по Південній групі військ, що дислокувалася в Угорщині. Коли писав цей матеріал, звернувся до архіву тих років і знайшов кореспонденцію «Рядок на обеліску», опубліковану у багатьох газетах колишнього СРСР. Тут доречно навести її, як кажуть, дослівно, щоб ще раз підтвердити актуальність порушеної мною теми і нагальну потребу усією громадою боротися з чорним бізнесом, замішаним на руйнуванні, обпльовуванні і зраді наших загальнолюдських світлих ідеалів.
«Цей мітинг відбувся під час навчань біля братської могили радянських воїнів, які загинули за визволення Угорщини. Слухаючи промовців, гвардії прапорщик І. Владимиров мимоволі згадав сусідку Марію Тимофіївну Прокопчук. Довідавшись, що він служить у Південній групі військ, бабуся попросила: «Пошукай могилу мого Ванюшки. Загинув він в Угорщині наприкінці війни».
Марія Тимофіївна показала тоді Владимирову листа заступника командира батальйону з політчастини гвардії старшого лейтенанта Вахніна, який повідомляв: «...Смерть вашого сына была для нас всех тяжелой утратой… Клянемся отомстить за нього (ВСК)». Була у тому листі вирізка із солдатської багатотиражної газети, де говорилося, що гвардії рядовий Іван Прокопчук воював як герой.
Згадавши про це, гвардії прапорщик підійшов ближче до обеліска, і раптом від хвилювання вдарило у скроні. Він прочитав кілька разів напис: «Гвардии рядовой Прокопчук Иван Васильевич 1926 – март 1945 г.».
Після навчань Владимиров повідомив Марії Тимофіївні, що знайшов могилу сина. Написав про мітинг біля братської могили, про те, що біля неї завжди лежать живі квіти, часто бувають радянські воїни і угорці. Пам’ять про героїв нетлінна».
Цими днями до редакції зайшов наш позаштатний автор, який нещодавно побував у Німеччині, де розшукав могилу, у якій спочиває прах його родича. Він розповів, що німці досі доглядають могилу, покладають до неї квіти, як і до поховання інших радянських воїнів. І там про той чорний бізнес, яким займаються покидьки нашого суспільства, а воно декларує свій європейський курс, ніхто навіть не думає. Чому ж ми не можемо покласти край такому блюзнірству? Чому?!
